Покоївка – Галина Тарасюк

Жоржетту він впізнав з першого погляду. І це було не вельми приємно: в нього в хаті оселилося те скажене дівчисько, яке так подряпало йому фацу13, що мусив місяць переховуватись від людей. От сучка! Але тепер, коли він почув, що вона ще й непота Мілі!.. Ну, твою мать, в нього кендюх опустився! Він вперше не знав, що робити з жінкою! Небезпечною, агресивною, ще й родичкою Мілі… У цих курваріях дійсно не знаєш, де тебе що чекає! Звісно, він міг покоївку вигнати вже, однак побоювався, що вона відомстить йому, розповівши все дружині…

В пам’яті Тодора Йоновича знову промайнули дикі сцени в сауні. Драгош, масажист, який постачав хлопцям його віку і становища молоденьких сосок, цього разу явно перестарався. Дві тьолки, що припали Тодору Йоновичу, білява й чорнява, виявились надто цнотливими. Видно, тільки-но ступили на слизьку дорогу. Тож, освіжившись в басейні після парної і чарки, тільки-но став розмотувати на дівках простирадла, як чорна кинулась на нього, мов пантера, а білявка заплакала, щоб її додому відпустили. Чорняву охоронці викинули просто у сніг в чім мама народила. А біляву, заспокоївшись і хильнувши для бадьорості, він відвіз додому, але до свого, новозбудованого на околиці обласного центру. А коли виявив, що вона ще й цнотлива, на радощах (за останні років з двадцять на його кавалєрці такого ще не було: чи то цих дівок псують ще в колисці, чи вони родяться надщербленими?) залишив назавжди.

Вкусивши розкошів, сільське дівча прив’язалось до нього, безтямно закохавшись… Після житейського бруду, ненависті, кровожерливості і блуду йому було приємно повертатись до чистої наївної жінки-дитини, що чимось нагадувала юну Віорелію. Вони були навіть трішки схожі, Сніжана і Рита, обидві біляві, тихі і ласкаві. Як мати й дочка. І обі глухі до поговорів світу. І його це найбільше влаштовувало. Аж раптом ця чорна бісиця! Вона буквально стала переслідувати його! Вривалася в дім до Сніжани, каламутила тій душу… Він помічав зміни в настроях коханки, але, заклопотаний, не надавав значення. Аж доки…

Він повернувся із закордонної поїздки на день раніше, ніж запланував. Отож мав цілий день, аби спочити по марудних рахубах коло молодої дружини, як він подумки почав називати коханку. А чому б ні? Якось в одній, м’яко кажучи, нецензурній московській телепередачі почув думку запрошеного на неї Жириновського, що для багатих людей не гріх було б узаконити багатожонство. А чого ж, подумав, як чоловік може і хоче, то чому б ні? Тим більше що й жінки деякі, особливо юні і охочі до дармівщини, не проти…

Та коли підійти серйозно, то що поганого в полігамії? Приміром, іслам теж благословляє гареми. Тому в мусульманських країнах і порядку більше, і жінки з дому не тікають по закордонах, як наші, і народ не вимирає… Он їх скільки наплодилось! Вже Америку всю заполонили, і Європу і крізь наші кордони просочуються, як вода…

Тодор Йонович не мав нічого проти мусульман, вірніше, проти жінок: він їх любив. Але ще більше любив порядок з ними. Однак, коли він повернувся на день раніше до свого рожевого палацу, до свого молодого таємного кохання, порядку там не було. На бережку його гордості – невеличкого басейну (аж із Іспанії фахівця по ділах басейнових привозив, як колись пічника із села), що голубів латкою неба посеред юного саду, розквасившись по шезлонгах, засмагали проти сонечка в чім мати народила його цнотлива Сніжана і та бісиця чорна – Жоржетта, до всього ще й хлебчучи, як коні, вино з його французько-італійської колекції. Дівки були такі п’яні, що не завважили, як він у дім зайшов. Знай хлебтали винце і несли таку нецензурщину, що навіть в бувалого в бувальцях домнула Чепраги вуха моментально почали в’янути, як обірване листя на сонці. Отут-то і заграла зелен-вином його оспала кров, і розбудила у втомленім мозку солодку мрію гаремну… А чом би й ні?! У власній фортеці, за високою кам’яною стіною, подалі від чужого заздрісного ока він міг собі дозволити розслабон. Тим паче що дівки самі провокували… Особливо ця, чорна дракулиця… чогось-то вона лізла йому в очі? А він все не міг допетрати, чого ж вона хоче від нього?.. Аж ось чого вона хоче…

Гучний ляскіт опасистого Тодора Йоновича об голубі води басейну нарешті привернув увагу добряче захмелілих красунь. Впізнавши в голому чоловікові, що наче з неба впав, домнула Чепрагу, Сніжана з радісним вереском кинулась і собі у збурунені Тодором Йоновичем хвилі. Але Жоржетта, та клята Жоржетта не поспішала. Вона навмисно (він це відчув) стала проти сонця, сяючи золотистим красивим тілом, аби завести його, аби звести з розуму агресивною непокорою і зухвалою недосяжністю.

– Поклич до гурту подругу, – ніби жартома запропонував Сніжані, пестячи її слизьке ніжно-рожеве тіло.

І здивувався, коли коханка п’яно загорлала:

– Жето! Стрибай! Стрибай до нас!

Але та й далі сяяла проти сонця і лиш тоді, коли він спопелів від бажання, стрибнула. Не відаючи, чого від тої дракулиці сподіятись, Тодор Йонович мимоволі замилувався, як вільно, мов рибка золота, дівчина почувалась у воді. Вона плавала, бовталась, збиваючи бризки, пірнала і виринала просто перед ним, майже торкаючись своїм тілом його. Він бачив її чорні шалені очі, повні вогню і… ненависті. І це його збуджувало ще більше. У лагідній, ласкавій Сніжані, як і колись у Риті, не вистачало вогню, отої справжньої жіночої – не родзинки, ні, а скаженинки, що розбуркує пломінь пристрасті в єстві найледачіщого чоловіка! Ах, якби-то стиснути в обіймах ніжну білу лілію й колючу палку троянду, – солодко тріпотів у хитрому нардепові і цинічному бізнесменові щойно народжений поет.

Та тільки-но трепетний лірик, влучивши момент, пригорнув до грудей грайливу русалку, як отримав… коліном у пах. Зловтішно зареготавши, Жоржетта вилетіла, як рибка золота, з басейну, підхопила на льоту барвисту сукенку і розтанула за межею володінь пана Чепраги.

Клята дракулиця! Навіщо вона дражнила його? Чого добивалася? Він не міг збагнути. Не знала цього й Сніжана, недалекість якої спочатку вабила його, як несподівана цнота, але тепер почала дратувати. Біда, але Тодор Йонович все частіше ловив себе, як злодія на гарячому, на думці про Жоржетту. Що за чортівня, – лаявся, але це не допомагало: йому потрібна була та чорна вогненна дракулиця!

Скоро почав помічати, що шукає її… Їдучи містом, обмацував поглядом всіх перехожих дівчат. Одного разу навіть пригальмував біля стрункої чорнявки… Серце мало з грудей не вискочило… але то була не вона… І раптом, коли він вже втратив надію, побачив дівчину… у власному домі! Але тепер уже… поряд з його першою, з його вірною старою жоною Ритою!

Шалене бажання охопила його при першому погляді на Жоржетту. Збудження затьмарило розум. Втративши обачність, він спробував укоськати брикливу лошичку, але всі його безумні спроби завершились ганебним провалом… Любовний вогонь згас. Натомість з’явилась тривога: чого хоче від нього ця дівка? Навіщо вона його переслідує? (Тепер Тодор Йонович був переконаний, що Жоржетта його переслідує, але невідомо, з якою метою). І хто вона така, звідки взялася на його сиву голову? Чисто, мов кара Божа…

Ще більше занепокоїло Тодора Йоновича повідомлення Рити, що Жоржетта – племінниця Мілі, відданої, німої його довголітньої наложниці Мілі! Отої чорнявої солоденької молодички, що сама прибилася в його дім, сама стала рабинею його жінки і дітей, роками перла замість лінивої Рити хатню роботу, дітей доглядала і роками, як тінь, безшелесно проникала опівночі до нього кабінет і безшелесно покидала його, сонного і вдоволеного, прикривши оксамитовим коцом. Сараку, сараку… Бідна терпелива Міля… Де вона зараз? Чому пішла від Рити? Він ніколи не питав її, де збирається віка доживати. А могла б вікувати у тому великому домі, що став уже і її, старітись разом з Ритою, котра, звісно, ні про що не здогадувалась, а коли й здогадувалась, то не показувала, боячись втратити і його, і Мілю…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: