Покоївка – Галина Тарасюк

За спогадами, що зненацька нахлинули на нього, Тодор Йонович забув, де він. Кволий голос Рити повернув його до дійсності.

– Приходила сусідка Надя, – сказала ледь чутно Віоріка, – вечерю приготувала. У мікрохвилівці… ще тепла печеня. Хоч ти й любиш, щоб з печі… але вже вибачай. Прошу тебе, повечеряй. А я посиджу. Хоч подивлюсь на тебе. Ти так рідко став бувати вдома, що я вже й забула, як ти виглядаєш. Бачу, зовсім посивів. І мішки під очима… Багато працюєш? А здалося б і про здоров’я подумати: не двадцять уже…

“Завелася, старушенція: сивий, мішки під очима! Та шістнадцятки мене ще за гайдука молодого мають, а вона… занила–завила, бля. Нема гіршого, як стара хвора жінка! Сам коло такої окучуришся від тоски-печалі”, – з досадою думав Тодор Йонович, метикуючи, як би це швидше відправити Віорелію до дітей, бо якщо та суча чорна бісиця вже протоптала сюди стежку, то добра не сподійся…

Рити він не боявся. Скоріше… хотів мати фацу (лице), як кажуть у його колишній вотчині – селі Буківці, і то не стільки перед дружиною, як перед дітьми, для яких був завше взірцем порядної людини і доброго, турботливого батька. Не хотілося б, аби вони дізнались від обдуреної і обуреної матері про його… зальоти. Бо ж хто його знає, коло кого ще прийдеться голову прихилити на старість… В цьому житті все скороминуще, а найбільше – гроші. Вони минають і обминають людину, а от старість і смерть – ті не обминають, навіть царів не обминають.

Щось квилила хвора дружина, але він не чув, зайнятий невеселими думками, що зненацька нахлинули на його ще браву гайдуцьку душу, і… і ледь вловимим, як перший укол невиліковної болячки, передчуттям смертельної небезпеки. Звідки це погане… незатишне… мульке передчуття? Чи не дівка його та чорна налякала? Мабуть, це вже старість підкрадається підступна, якщо почав він молодих жінок побоюватись…

Ходи поїж, а я на тебе подивлюсь. А то вже забула який…

Прокинувшись від невеселих дум, Тодор Йонович якусь мить здивовано дивився на літню жінку, що, лежачи на дивані, намагалась по-дівочому кокетувати з ним, але виходило це так жалюгідно, що йому самому було незручно. Тож мусив послухатись. Поплескавши дружину по крутому пухкому плечу, встав і пішов на кухню, подалі від її невмілого кокетування, жалюгідного загравання і… чогось незатишного, тривожного, що наразі холодним вітерцем повіяло в душу.

***

Тодор Йонович вечеряв печенею на кухні, і крізь відчинені двері Віоріка бачила, що їв зі смаком, видно, молода не дуже дбає про нього. Та й не дивно. Молодим жінкам не до хукання – їм кохання подавай. І то щоночі. Он як змарнів, мішки під очима. Певно, “віаґру” ковтає жменями… Бо звідки б то у його роки тій дитинці взятися, як не від “віаґри”? Часто такі чоловіки, що лигаються з молодими, вмирають від інфаркту, або їх інсульт розбиває… Їй навіть жаль стало Тодоріку. Це вчора, переконавшись на власні очі в його тяжкій зраді, вона проклинала і ненавиділа його. Хотіла вбити, на шматки порізати… І зробила б це, не здригнувшись, якби він потрапив під руку. Але зараз їй жаль його, старого, втомленого гонитвою за грішми і жінками.

Відчуваючи на собі уважний погляд дружини, Тодор Йонович раз по раз здвигав плечима, ніби хотів скинути з себе вагу вини перед нею. Наразі він позіхнув, відсунув горщечок і сказав, ні до кого не звертаючись:

– Щось мене на сон клонить. Піду подрімаю…

І, ледь ногами переставляючи, побрів у кабінет і зачинився. За хвилю щось там глухо гупнуло, а із саду через чорний хід ввійшла у вітальню Жоржетта.

– Пора, – сказала, звертаючись до враз посірілої Віорелії. І та покірно встала під суворим поглядом покоївки, і обидві жінки зайшли у кабінет. Тодор Йонович лежав на зеленій килимовій долівці, розкинувшись та похропуючи, як молодий гайдук на галяві весняних кодрів. Жінки деякий час мовчки дивились на нього, мов зважуючись на щось чи споминаючи щось. Потім схрестили, як шпаги, і розвели погляди, побачивши в них тільки сірий сталевий блиск запеклої рішучості.

Жоржетта присіла навпочіпки, розгорнула пакет із міцного поліетилену і спритно одягла його на голову Тодора Йоновича, тісно скрутивши краї під підборіддям. Той зашарпався, заклекотів, як лелека, замахав руками, мов крильми, задихаючись та з усіх сил намагаючись зірвати з голови пакет.

– Тримайте його за руки! Чуєте? Сядьте на нього і тримайте за руки! – зашипіла люто Жоржетта, відбиваючись від дужих Тодорових п’ястуків. Але побачивши, що Віоріка стоїть скам’янівши, закричала. – Не стій! Не смій його жаліти! Він тебе не жалів, він не думав про тебе, коли ґвалтував мене під самим твоїм носом, ось на цьому дивані, на цьому килимі! А ти знаходила мої шпильки, мої сережки і не вірила! На ось, подивись! – І покоївка рвонула на собі куценький, до пупця, топик, оголюючи груденята у фіолетових покусах і засосах. – Може, хоч тепер повіриш, що твій чоловік – чудовисько, яке має здохнути! Бо я… я тебе сама вб’ю!

“Он воно що! – сахнулась Віорелія від страшного зізнання Жоржетти. – От звідки ця ненависть! А я… А він… як він міг… у неї, дружини, під боком…”

Чорна кров ненависті залила її розум, солод помсти розіллявся тілом, і вона сліпою лютою совою кинулась на свого ворога, на свого тирана, на свого кривдника і … стиснула на його борлаку сталеві кігті…

Але Тодор Йонович виявився дужчим, аніж думали жінки. Треноване, плекане тіло не здавалось. З усіх сил напружилось, рвонулось і вирвалось із трясовини паралізуючого снодійного та “обіймів” дружини. З нелюдським зусиллям розклепив ніби склеєні повіки, і… здивування, жах, лють спотворили його лице.

Віорелія впала на бік, заверещала і кинулась рачки до дверей. Тодор Йонович, побагровівши від натуги, перевернувся долічерева, став навколішки, а далі – ривком – схопився на рівні. Похитуючись на розкарячених неслухняних ногах, обвів налитими кров’ю очима кімнату, якусь мить з тупим нерозумінням розглядав перестрашену Віорелію, скоцюрблену біля порога, і лише коли його важкий погляд наткнувся на Жоржетту, блискавичний здогад прошив пана Чепрагу з голови до ніг… Розчепіривши руки, він пішов на неї, як зомбі, повільно, нахиливши по-бичачому вперед широколобу голову…

“Де вона взяла цю биту для гольфа? Я ж її тільки вчора з Франції привіз… для Сні…” – було останнє, що встиг подумати Тодор Йонович, падаючи від пекельного болю у скроні.

І вже не чув, як страшно закричала Віорелія Віорелівна, не бачив, як вона обезуміло кинулась до телефону, белькочучи:

– “Швидку”, “швидку”… лікаря…

Але тонка, в срібних перстениках рука вихопила в неї слухавку. Перед Віорікою виросла Жоржетта:

– Не поспішайте, люба пані! Дайте чоловікові спокійно віддати Богові душу! Йому вже все одно ніхто не допоможе. І заспокойтесь. Ви нічого поганого не вчинили. Ви лише… захищалися від цього розлюченого звіра! Так-так, захищали своє потоптане життя, своїх дітей і всіх тих жінок, кого це страховище знищило.

– Тодоріко! То-до-орі-ко! – не слухаючи Жоржетту, голосила Віорелія, від жаху б’ючись головою об одвірок. – Мій коханий, мій нещасний Тодоріко, ради Бога, прокинься… Боже, Боже, що я наробила? Як мені далі жити?! Що мені діти скажуть?!

–Заткнися, стара ідіотко! Бо я тебе навіки заткну! – зашипіла Жоржетта, замахнувшись на хазяйку білою ключкою: – І не валуй, як сука в сливах, бо ще люди почують. А мені б не хотілося відповідати за це падло, як за щось… порядне. Та й тебе шкода… Як–не-як, а ми все-таки друзі по нещастю і трохи… родичі.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: