Покоївка – Галина Тарасюк

Зате племінниця, по всьому видно, не повторить помилки своєї матуші5.

“Ця своє візьме. З горла видере! Он як сідає на диван, мов кінозірка яка, і зразу ж – нога на ногу, спідниця підсунулась під саме “далі вже нікуди”, волосся пишне розтрусила по плечах, ніби перед нею не Віоріка, а журі конкурсу краси!” – прискіпливо вивчала нову прислугу Віорелія Віорелівна.

“З цієї пройди така покоївка, як з мене космонавт”, – зробила невтішний висновок, але вголос відмовляти не поспішала. Шкода було Мілі, та й хотілося трохи розважитись балачкою. Тому й почала приязно:

Кажеш, Мілю, прислугу привела? А що ж вміє робити твоя непота?

Але замість Мілі, що злякано стрепенулася від цих слів, ніби за вікном гримнули єрихонські труби, відповіла Жоржетта:

– Все вмію. Я два роки працювала покоївкою в Італії, у багатих міланських юристів. Маю добрий відгук. Хочете прочитати?

– Я італійської не знаю, – чемно відмахнулась Віорелія Віорелівна.

– Звичайно, ви ж у нас французьку викладали…

У вас?! Це… де?

– А в Буківці, де чоловік ваш головою колгоспу робив. А ви вчителювали. Французьку викладали, – нагадала Жоржетта.

– Але… щось я тебе не пригадую… Та й імені такого – Жоржетта не пригадую. Здається, серед моїх учнів не було жодної Жоржетти… – засумнівалась Віорелія Віорелівна. І здивувалась, помітивши, що тим зачепила дівчину за живе. Де й привітність ділась! Жоржетта зблідла, а в очах спалахнув і згас холодний злий пломінь. Ну й ну, з таким характером тільки в покоївки! Не в матушу непота, не в матушу…

– Мілю, то правда? А чого ж ти ніколи не казала, що я твою дорогу племінничку вчила? – спитала.

Міля сахнулося, спаленіла, затрусила сухенькою голівкою, ховаючи від хазяйки очі:

– Та я… та на що ?..

– Таке вже скажете, пані! Авжеж, що не пригадуєте! Бо де вам було пам’ятати якесь невмите дівчисько! – кинулась на виручку розгубленій Мілі Жоржетта. – Я ж такою, даруйте, не була. А була… зачуханою, затюканою сільською дівчинкою… Авжеж, невмитою, бо моїй мамі було все ніколи, бо вона день і ніч гарувала, щоб …

– Жето! – скрикнула застережливо Міля, але Жоржетта, мов не чуючи, з викликом продовжувала:

– Тож як ви могли мене запам’ятати?! Зате ви були… як кінозірка! Така красива золотоволоса принцеса! Я, до речі, була у вас закохана, і навіть придумала вам ім’я казкове: Віо-Віо-Віорелі… Не сердьтесь, але ми вас так… з любов’ю називали.

Віорелія Віорелівна, заскочена несподіваним освідченням, зніяковіла:

– Ну це… та ви що… Віо-Віо-Віорелі… таке придумати… А я й не знала… – І раптом осіклась, знову помітивши в чорних очах усміхненої Жоржетти холодний сталевий зблиск ненависті. Але це тривало якусь долю секунди. А може, їй здалось? Бо за мить Жоржетта знову дивилася на неї з дитячим щирим захватом, хоч і притрушеним гірчинками образи.

– Ну, добре… Але чому ти повернулась? Ну, з тої Італії? Кажуть, там непогано заробляють, – запитала вже з осторогою.

– Так хоче мій наречений. Він із віруючої родини і вважає, що дівчина не повинна їхати на заробітки в чужу країну. Навіть коли вона чесна і їй непогано платять. Але нам потрібні гроші. На весілля, на квартиру, самі розумієте… А ви, каже матуша Міля, добре платите.

Матуша Міля мовчала та лиш очима блимала, як злякана пташка. Віорелія задумалась: хоч причини, які привели Жоржетту до неї, були досить-таки правдиві, але щось її насторожувало… І тут Міля, ніби відчувши цю настороженість, кинулась нагло ґаздині в ноги, ридаючи:

– Відпустіть мене, драга домно, мус сестрі помагати, мус дивитися за нев, бо-м не видить ніц і не чує, ще впаде – руки-ноги поламає…

– Та ти що, Мілю? Та як не соромно? Та, звичайно ж, відпущу! Хоч мені й тяжко розлучатись із тобою, бо вже звикла, як до рідної, – заметушилась Віорелія Віорелівна, – та доста ридати! Ліпше покажи Жоржетті дім та що робити далі розкажи.

Вовтузячись коло Мілі, Віорелія глянула на Жоржетту і знову (чи здалось) побачила в її погляді лиховісний сталевий зблиск. “Бог з нею, – подумала. – така вже конозиста, видно, дівка. Та най ся лишає. Вигнати ніколи не пізно”.

Втішені служниці заспішили сходами на кухню, а Віорелія Віорелівна, спустившись слідом, пішла в сад. Останнім часом її улюбленим заняттям стало спостерігати, як він зеленіє, цвіте, зав’язує плід, дозріває і осипається золотим і червоним листячком. Сад щойно відцвів. Між лискучим свіжим листом ховалися дрібненькі зелененькі бубочки майбутніх плодів, ще не скошена густа трава золотіла розквітлими кульбабками, синіла фіалками. Вздовж стежин буйно цвіли півонії. У густому малиннику цвірінькала невидима пташва, сповнюючи душу Віорелії Віорелівни блаженством.

“Я б хотіла, щоб мене в цім раю й поховали, коли умру, – несподівано для себе подумала Віорелія Віорелівна з дивною для такої теми легкістю, уявляючи під густим малинником, в тіні крислатої яблуні, свою, зарослу хрещатим барвінком, могилку. Сльози солодкого розчулення набігли на очі. Вона вже готова була розридатися, коли почула голос Мілі, що кликав її, певно, на обід.

Чорба з півня, золотава піцца, спечена, як похвалилась Міля, Жоржеттою за справжнім італійським рецептом, і та вправність, з якою нова прислуга накривала на стіл, розвіяли вранішні сумніви Віорелії Віорелівни, мов легкий туманець.

Після довгого обіду і ще довшого прощання Міля нарешті пішла, обіцявши навідуватись. Жоржетта зосталась, оселившись в колишній Мілиній кімнатці на першому поверсі біля кухні. Було домовлено, що вона приходитиме двічі на тиждень, та, при потребі, може й заночовувати. Але, щоб сама. Бо господиня не любить пустих дівчат.

***

Стомлена минулою безсонною ніччю, цілоденною колотнечею з прислугою, Віорелія Віорелівна заснула десь опівночі, так і не дочекавшись Тодора. Та особливо вона тим не переймалася, бо звикла до його частих відряджень, особливо останнім часом, коли чоловік їздив по закордонах за технологічними лініями для ковбасних цехів, консервного заводу, а тепер ще й для броварні.

Гризло її інше, те, що вона забула порадитися з Тодором, чи, бува, не поїхати їй до дочки в Букурешт та не забрати на літо до себе внуків. Адже ж він добре знає, як парко в тому Букурешті влітку… А тут – дім величезний, розкішний сад, город до річки…

З цими думками й заснула, з цими й прокинулась, зачувши у будинку якусь метушню, жіночий різкий голос, грюкіт дверима, а по хвилі – шум від’їжджаючого авто. Доки шукала в потемках вимикач, все стихло, ніби й не було нічого або ж їй причулося. Вийшла на балкон – у дворі теж нікого, тільки в кінці вулиці – даленіюче світло автомобільних фар.

Але тривога не минала, і Віорелія спустилася східцями на перший поверх: ніде нікого. У залитій голубуватим місячним сяйвом вітальні – видно хоч голки збирай. На подвір’ї теж місячно й тихо. Але не завадило б перевірити, чи скрізь замкнено. З цією думкою Віорелія Віорелівна поторгала парадні двері: дякувати Богу, замкнені, значить, їй той шум у домі справді наснився. Але все-таки про всяк випадок пішла до чорного виходу. І раптом!.. Від одвірка відділилася чорна тінь і… кинулась до неї! Віорелія з несподіванки звереснула і обімліла.

– Ради Бога, не бійтеся, – сказала мара. – Це я, Жоржетта! Я викидала на вулицю кота.

– Якого ще кота? – зчудувалася налякана хазяйка.

– Приблудного! Приблудного пакісного кота! Хіба ви не чули, який гармидер він зняв на кухні?! – Несподівано зло відрубала Жоржетта. При голубуватому сяйві місяця в темній вітальні вона скидалась на молоду відьму: волосся дибки круг голови, лице бліде, аж синє, очі поблискують лихим вогнем.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: