Покоївка – Галина Тарасюк

– Де ж він міг взятися? – ще більше здивувалася Віорелія: – Дивно, що я його не примітила…

– Забіг удень на кухню. От де взявся! І я – викидала його!

– А машина? Мені здалось, що приїхав Тодор…

– Звісно, що здалося, – подобрішала покоївка. – Не було ніякої машини. І Тодора теж.

– Це мій чоловік, – образилась Віорелія Віорелівна, приходячи поволі до тями. – Тодор Йонович. Ти мусиш знати….

–Авжеж, – буркнула Жоржетта, – я його знаю. Ще б мені не знати колишнього голову нашого колгоспу! А тепер Тодор Йонович ще більший пурис6… Крутий, та ще й депутат… Я сама за нього голосувала… – І, ніби вибачаючись перед господинею, додала: – Але він сьогодні не приїжджав, будьте певні і не переживайте. Ідіть спати. Коли що, я вас покличу… І не гнівайтесь, що розбудила… з тим котом.

І Жоржетта, мов тінь, нечутно поснувала до своєї комірчини. У дверях оглянулась на Віорелію, що стояла ні в сих ні в тих посеред вітальні, спитала:

– Може, вас провести нагору? Ні? Тоді добраніч.

Коли за служницею зачинились двері, Віорелія, ще тіпаючись від перепуду, подумки обурилась: “Ти подивись на неї! Лиш поріг переступила, а веде себе так, ніби не я, а вона тут ґаздиня! Ні, це щось… не те! Треба вигонити! Негайно треба вигонити! Якесь чудо – не дівка! Груба! Невихована! Ще й поночі за котами гасає, спати не дає… Вигонити, негайно вигонити! Дарма що племінниця Мілина… Завтра ж! Аби й духу її не було!

З цим рішенцем і почвалала потемки у спальню. Коли піднімалась по сходах, здалося, ніби хтось проводжає її холодним ворожим поглядом. Тремтячою рукою намацала на стіні вимикач – під стелею вітальні спалахнуло масивне кришталеве панікадило люстри, золотисте тепле світло залило будинок. Оглянулась – порожньо. На душі стало затишніше, однак сон не приходив. І Віорелія Віорелівна до світанку просиділа біля вікна, милуючись природним театром тіней, придуманим вітром, місяцем і деревами, та розмірковуючи над тим, що сталося. Тепер вона була майже впевнена, що в будинок хтось заходив, хтось тут був і вони з Жоржеттою сварилися. Може, то був її наречений? Чого ж тоді вона не призналася? А може, він і досі десь тут… Може, в її кімнаті? І це зле. Бо хто його знає, що то за наречений. Тепер на хорошу молоду людину сутужно. Одні бандити й наркомани…

За цими думками Віорелії Віорелівні світ став скоро немилий і охопив такий страх, що вона забарикадувалась у своїй спальні, наслухаючи кожен шерех у сонному домі.

Проте, як вона не наслухала, до ранку у будинку ані шелеснуло. А вранці, ще й сонце не зійшло, побачила, як Жоржетта, свіжа і ділова, мов нічого не сталося, вийшла на подвір’я і взялася поливати квіти зі шланга, як її навчила вчора матуша Міля.

Помітивши у вікні спальні Віорелію, служниця усміхнулась і спитала, чи сніданок вже готувати чи пізніше?

Ховатися за шторами було смішно, тож Віорелія вийшла на балкон і замість того, щоб відправити наймичку назавжди, сказала, що не треба сніданку, що Жоржетта може бути вільна хоч до суботи. Але в суботу мусить прийти, бо треба буде дещо попрати, чого вже давненько не робила через слабкість Міля. Жоржетта ніби знехотя вимкнула двигун, що качав воду з колодязя, скрутила шланг, сховала його за кущем ясмину, стримано попрощалась і пішла до хвіртки, виклично вихляючи дрібненьким задком, настромленим на дві очеретини ніг.

Віорелія Віорелівна, відпустивши прислугу, полегшено зітхнула і вирішила задзвонити чоловікові в офіс: все не давав їй спокою нічний переполох, а надто шум від’їжджаючого авто. Вона його ясно чула. Їй могло причутися, приснитися казна-що, тільки не це! За тридцять років подружнього життя Віорелія звикла до нічних повернень чоловіка і звук кожної з його автомашин впізнавала за кілометр. А вона, та мала пройда, про якогось кота бреше! А може, й не бреше… Бо чого б це Тодорові було щезати так спішно, лиш-но на подвір’я заїхавши?.. Ні, треба до обори пса. Великого, злого, вівчарку або бультер’єра, чи як їх там… Або поставити дім на сигналізацію. Ще чого доброго… не дай Боже, і дім обкрадуть, і її заріжуть. Але Тодорові байдуже. Йому все байдуже: і хата, і вона, і діти, й онуки. Він знає лиш роботу, лиш свій проклятий бізнес… Подумати, на такий здоровенний дім – один телефонний апарат!.. Скільки вона його просила за мобільний! У нього ж кожна сявка тими мобілками обвішана… А для неї нема. Тодорові вона байдуже, хоч би й сьогодні здохла.

Образа на чоловіка розбуркала невиспану жінку, ліпше аніж би кава. Вона стрімко, мов юна, збігла вниз, зайшла в чоловіків кабінет – найбільшу кімнату на першому поверсі, вікнами у старий тінистий сад – узялася за слухавку і…

Щось її вразило, але що? Ліжко акуратно застелене, але… не так, як це робила вона. Подушки склала, добре пам’ятає, ромбиком. А зараз – одна на одній, як… брикети. Нічничок відсунений на самий краєчок тумбочки, на килимі щось поблискує. Нахилилася – жіноча дешева шпилька. Такими прикрашають волосся молоденькі дівчатка… Де вона могла тут взятися? І чия вона? У кучерявому розпущеному волоссі Жоржетти вона такої нібито не примітила… Що за чортівня?!

Після довгих вагань набрала номер телефону. Секретарка, стара вусата Стефа, приязно повідомила пані, що пана директора ще немає, буде, ймовірно, завтра вранці. Тож пані не варто переживати. Вони вже виїхали і вдосвіта будуть на митниці.

Хотіла запитати, звідки вони виїхали, з якої країни, але не посміла, радше не хотіла, аби Стефа знала, що вона, законна дружина, зовсім не посвячена в Тодорові справи. З досадою поклала слухавку і підняла шпильку – дешеву імітацію срібла з діамантом. Не відаючи, що з нею робити, поклала в кишеню халата.

Ходила по кухні, намагалась щось робити, щось витирати-мити, але робота не бралася рук, а з голови не йшла думка: “Де вона взялася, ця дівоча цяцька? І хто спав чи сидів на ліжку, коли Тодор ще за кордоном? Невже по його ліжку товклася Жоржетта зі своїм віруючим нареченим?!”

Від згадки про нареченого трохи попустило, хоч як вони сміли влаштовувати в її домі, на чужій постелі оргії?! Що це за молодь нині пішла безсоромна? А ще – віруючі!.. Тим паче що вони домовлялися!.. Треба буде поговорити з Мілею… Ні, не говорити, а вигнати її непоту в три шиї – от що треба робити!

Аби заспокоїтись, Віорелія Віорелівна вирішила пройтися містом. Майже до вечора ходила по магазинах, розмовляла подовгу зі стрічними знайомими, врешті, пам’ятаючи про приїзд чоловіка, купила на базарі помідори, зелень та свинину для улюбленої Тодорової печені в горщечках.

Увечері довго вешталась по садибі, поливала квіти, найрозпукліші пишні півонії зрізала і складала в букети та квітчала ними дім. Найрозкішніший оберемок поставила в здоровенну кришталеву вазу на письмовім столі в Тодоровім кабінеті. Довго, з насолодою аранжувала букет: поправляла квіти, розправляла листя, вдихаючи прісний трав’янистий запах пишних півоній. Потому сиділа до опівночі на балконі своєї спальні, як в ложі театру тіней, і дивилася дивну виставу, яку розігрували перед нею темні дерева, легкий вітерець і блакитний місяць уповні.

***

А вночі їй знову приснився шум, різкі голоси – чоловічий і жіночий, грюкіт і гул від’їжджаючого авто. Все повторилось, як минулої ночі, крім одного – Віорелія Віорелівна вже не бігла вниз, не перевіряла, чи там хтось є. Проте вона не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею відбувалося, то виходило з двох одне: або в її хаті щоночі твориться щось непевне, загрозливе для них з Тодорікою, або ж вона захворіла нервово і в неї почались галюцинації. Обидва варіанти були невтішні.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: