– Це Жоржетта. Замість Мілі… Мілина родичка… Міля пішла від нас, каже, що не годна вже, і от… племінницю привела…
Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув і, навіть не привітавшись, ринувся в дім і зачинився у своєму кабінеті.
Присоромлена непривітністю чоловіка, всією цією, м’яко кажучи, дивною зустріччю, Віорелія Віорелівна, по-своєму розцінивши поведінку Тодора, сердито напустилась на прислугу:
– Жоржетто, прошу тебе, знай своє місце і не лізь поперед батька… – І вмовкла, вражена сталевим зблиском ненависті в гарячих циганських очах дівчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усміхнулась і побігла на кухню. Віоріці, що й досі стояла ні в сих ні в тих посеред подвір’я, здалося, ніби з глибини дому донісся якийсь шум, приглушені сердиті голоси, грюкіт дверима, але, доки вона ввійшла, все стихло. Лиш на кухні завзято перетирала рушником тарілки та чашки Жоржетта.
“Видно, в мене щось таки з нервами, – зовсім розгубилась Віорелія Віорелівна. – Знову все як серед ночі: ті ж голоси, а чоловічий таки схожий на… але ж його не було! Стефа не брехала б…”
За півгодини Тодор Йонович вийшов до столу, у свіжій сорочці, звично стриманий і поблажливо-зверхній, мов нічого й не сталося. Хоч, власне, нічого й не сталося. Як кожен розбещений владою і грошима чоловік, Тодор Йонович мав право на власні слабкості і не завжди церемонився з людьми, які йому чимось не подобалися або не догодили. Видно, чимось не сподобалась йому і Жоржетта, думала Віорелія Віорелівна, милуючись, з яким смаком чоловік споживав свою улюблену печеню з горщечка. Навіть хвалив. Вона хотіла під хороший настрій попросити в нього дозволу поїхати за онуками в Букурешт, він-бо знає, як в тому Букурешті парко, аж варко, влітку. А тримати їх на курортах Констанци чи на дачі в Сінаї – ні грошей, ні часу в дітей не стачить. А тут – величезний дім, сад розкішний, город до річки… Але не наважувалась, потерпаючи, щоб її балачка знову не зіпсувала чоловікові настрій. Про покоївку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась.
Та Тодор, запиваючи ситний обід крижаною мінералкою, сам спитав, ніби між іншим:
– Ти, здається мені, збиралась до дітей? От завтра-післязавтра й поїдеш. А цю… Мілину родичку, відпусти… Тобі потрібна прислуга твого віку і така, щоб не страшно було на неї дім покинути, а не якась… ні до чого не здала дівка. Ти мене зрозуміла?
– Тодоріко, вона мені теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж… Міля… Мені здається, до неї хтось в ночі приходить… І вчора, й позавчора… Мені страшно…
Тодор Йонович уважно подивився на дружину:
– Ти впевнена?
– Авжеж, я чула голоси, – твердо сказала Віорелія Віорелівна, боячись, аби чоловік не запідозрив у неї нервового зриву. – Це міг бути, звичайно, її наречений… А потім…
Вона хотіла розказати Тодоріці за одним і про жіночу шпильку для волосся, знайдену в його кабінеті, але він, полегшено зітхнувши, перебив сердито:
– Тим більше вижени! І то вже, коли не хочеш, щоб вона накоїла якогось лиха!
Одразу ж по обіді Тодор Йонович від’їхав, пояснивши, що привіз із Німеччини суперсучасні технологічні лінії для броварні, а під вечір мають надійти рефрижератори зі свининою для ковбасного цеху, тож мусить всім цим розпорядитися, бо ж без нього ніхто й пальцем не кивне.
Прибравши на веранді, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож Віорелія Віорелівна з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:
– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу…
– Пані, – неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, – ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його… ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи… Мені так потрібні гроші… А роботи не знайти, ви ж знаєте… Люба пані, прошу вас… І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись… А сьогодні… він на ніч все одно не приїде…
– А ти звідки знаєш? – сторопіла просто-таки Віорелія Віорелівна.
– Знаю, я все знаю. Всі знають… Не я, а він вам добра не хоче. Він нікому добра не хоче… І ви в цьому переконаєтесь, тільки, ради Бога, дозвольте мені зостатись. Ненадовго. На тиждень. Хочете, Міля за мене поручиться? Будь ласка, залиште мене, і ви не пожалкуєте.
– Що ти ліпиш, дівчино?! Що ти мене залякуєш? Тобі сказано йти – іди. Я заплачу тобі за місяць наперед, тільки йди.
– Я не можу, – вперлась Жоржетта. – Не можу піти, бо цієї ночі вас… мають убити.
– Що-о-о? Що ти сказала? – побіліла Віорелія Віорелівна.
– А те, що чуєте. І має це зробити ваш чоловік.
– Але ж допіру ти сказала, що він не прийде на ніч…
– На ніч не прийде, а вбивати прийде, – товкла й далі покоївка.
– Ти брешеш! Геть з мого дому!
– Добре! Я піду, а ви… здих… вмирайте, коли не вірите!
І Жоржетта як фурія вискочила на подвір’я і хряснула хвірткою.
А перед Віорелією Віорелівною пустелею Сахарою розкинувся безконечний день, зіпсований приїздом чоловіка, а тепер ще й поганим карканням чорнодзьобої покоївки. Вона відгонила навіть спомин про розмову з прислугою, але слова тої про… страшно подумати… про те, що її сьогодні збирається вбити власний чоловік, осиним роєм точили мозок, страх холодним вужем підповзав до серця, обмотувався круг нього і тиснув, тиснув… Дім лякав розмірами і пусткою. Здавалося, в кожнім кутку причаїлось щось лихе і недобре.
Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім’єю поїхали не то до моря, не то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? “Не сьогодні-завтра”… Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати… Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла… Або з жиру біситься. Зараз така біда всім, а вона… в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на… одне місце пригод.
І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю… От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту тій розкаже, і порадиться, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась… Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Не Нью-Йорк же ж та Остриця, там люди мусять знати одне одного. Тож підкажуть…
***
Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але… Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Єрусалиму… Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня – назад… А там, вночі, як вже Бог дасть…
З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але… чуже життя – темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би… Надто заможним і з виду безпечним.
Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома… Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це – якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!