І Віорелія Віорелівна прискорила крок. Гарна погожа літня днина, піший хід і враження від акуратних садибок робили свою добру справу: поволі тривоги розвіялися, а страхи почали здаватися смішними і безглуздими, але позаяк вона вже намірилась знайти Мілю, то мусить це зробити.
Те, що звалося райцентром, себто заасфальтовані вулиці і акуратні садибки, закінчилось, і почалося питоме, глухе не то передмістя, не то село, розкидане по горбистих берегах річки. Віорелія озиралася, аби когось запитати, де та Міля живе, але подвір’я мов вимерли. Тільки далеко по городах кругліли жіночі зади. Нарешті з одного обійстя почувся скрип корби і вона побачила за деревами коло криниці старшу жінку, що набирала воду.
Почувши про Мілю, жінка якусь мить придивлялась до Віорелії, а далі спитала:
– А домна, бува, не та головиха, в якої Міля наймичкою служила?
Оте “наймичка” неприємно кольнуло Віорелію, і , ніби захищаючись від чогось небажаного, чого їй не хотілось чути, вона збрехала:
– Та ні… я її знайома. Просто знайома…
– Щось я таких… культурних знайомих не помічала за Мільою, – сухо зауважила жінка. – Але про мене Семене… а живуть вони із сестрою Кассандрою у тій хижі, що о-он на тім згірку.
Віорелія, присоромлена власною брехнею, подякувала і заспішила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темніла хатчина, відчуваючи спиною недобрий погляд жінки коло криниці.
“Чого б то? Хіба вони Мілю силували у себе… наймитувати? Боже борони! Чого ж тоді ця жінка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мілею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б її саму спитати… От зараз і спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалілася… То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у житті – як на довгій ниві…”
Віорелія майже бігла, підштурхувана знову ожилими в душі тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жінка сказала. І справді – хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дірявою дранкою… Таких хат уже давно немає по цілій Україні, не те що на багатій Буковині. О Господи, невже вона, та Міля, не могла сказати їй, в якій хаті живе? Або Тодорові? Йому ж нічого не коштувало їй палац звести! А так… ну, що ж – сама винна… Скромність скромністю, а про себе треба дбати! Аякже, ніхто ж не здогадається, як тобі – зле чи добре, доки сам не скажеш…
Ойо-йой, яке запустіння! Ніби тут взагалі не живуть… Хлівчик поваляний, правда, на його розвалинах кілька курок порпається… Оце і все ґаздівство. Ні пацєти8 тобі, ні кози-дерези. Навіть собаки… Видно, нічим годувати, та й стерегти нічого…
Віорелія сторожко натиснула клямку, перекошені двері заскрипіли і важко посунули, орючи низом земляну долівку. Двері до кімнати були прочинені, Віоріка переступила поріг і побачила… ні, їй привиділись і ці чорні, зацвілі грибком, мокрі стіни, і вбоге ліжко з висохлою мумією серед брудних драних верет9, і облуплена піч, в якій курилось якесь триня, і Міля коло шпарґата з бараболиною в руках…
Вражена побаченим, не знала ні що казати, ні що робити. Якими… недоречними, надуманими здавалися її проблеми поряд із бідою, що жила в цій хаті! Тут вимирають від злиднів, а вона… а її нібито хтось там вбити має… чоловік нібито… А Жоржетта: тепер ясно, чого вона до неї прийшла в найми… Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів… І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати… Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.
Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:
– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку… файна дівчина… така розумничка… прийшла подякувати і… ось… – попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев’янілій Мілі, далі поклала на припічок:
– Це… за Жоржетту… Але я й дівчині заплачу… А ти… ти приходь колись… я баную10 за тобою… Може, сестрицю до лікарні… чи лікаря викликати?..
Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.
І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.
Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, стати й собі чорною висхлою мумією, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.
– Пробач… Я на хвильку… Не забувай мене… Приходь… – І, натикаючись на одвірки, двері, вона вийшла з хати і пішла не оглядаючись, розчавлена чужим горем, присоромлена власним пустопорожнім безтурботним існуванням.
***
З тупою байдужістю і готовністю на все чекала Віорелія Віорелівна ночі. Якщо вона заслужила в Бога таку страшну смерть, най станеться, думала смиренно. Видно, вона в Бога велика грішниця, хоч і не здогадувалась про це. Певно, так воно і є, інакше навіщо було їй сьогодні пертися в таку даль, шукати Мілю? Це Бог, це Він хотів їй показати, яка вона глуха, безсердечна, заплила лоєм черства тварина. Поряд! Зовсім поряд пропадає людина, яка віддала їй, Тодору, їхнім дітям все своє життя, молодістю пожертвувала, красою, щастям жіночим і материнським, а вони?.. Скориставши її, викинули майже під пліт голу й босу! Якби вона мала якусь службу, то хоч пенсію заробила б. А так… мінімальні копійки, за які ні жити, ні вмерти… А вони з Тодором від сала і… гріхів у шкуру не потовпляться…
Та хоч і готова була Віорелія на розплату, але страх брав своє. Уявляла коло серця холодне лезо ножа (чомусь лише в такому кривавому образі бачила грядущу свою смерть) і душа вискакувала з грудей. Як несамовита ходила по хаті, все перевіряла, чи надійні замки, чи зачинені щільно всі двері і вікна. А потім забарикадувала їх порожніми відрами і каструлями – щоб чути було, коли вбивця в хату лізтиме. На ліжку у спальні вимостила під ковдрою горбик з подушок, зверху поклала стару доччину ляльку, накрила ковдрою, залишивши на подушці кучерик лляного, як і в неї, волосся, аби думали, що то вона спить, а сама вирішила коротати ніч у спальні Даника, закладеній старими меблями, які все не могла зібратись викинути або хоча б віддати Мілиній сестрі.
Від згадки про Мілю знову стало прикро і гірко. Боже, там, в тій халупі, тій хижі, стільця нема, стіл на трьох ногах, ліжко не ліжко, а в неї дім завалений добротними нікому не потрібними меблями! Чого ж їй, добрій, такій милосердній Віоріці, та раніше не піти було та не подивитись, як там бідує та сестриця Мілина?.. Ой Боже, Боже, ой гріхи наші тяжкі!
Коли стемніло, вимостила з подушок кубельце за шафою в кутку, забарикадувала підступи столами, стільцями та трюмо. Дверей не замикала, щоб не викликати підозру вбивці, звісно, якщо ним буде… Тодор, який знає, що Даникова кімната ніколи не зачиняється. А добратись до неї за шафу буде не просто, і, доки вбивця розгрібатиме меблеві завали, вона встигне вискочити у вікно, під яким загодя кинула пару коців торішнього сіна.
“Хоч і готова на смерть, а за життя чіпляєшся,” – думала про себе з гіркою іронією. Трусячись тихенько за шафою, мов миша-полівка в скирті, незчулася, як втома зморила. Пробудилась від… присутності у домі його, вбивці! Він був тут! Зовсім поряд. Тихо ступав по килиму, добре орієнтуючись у темряві. Двері її спальні ледь чутно скрипнули, скрикнула “мама!” прохромлена ножем стара доччина лялька. Швидкі нервові і вже необережні кроки наближались до дверей Даникової кімнати, вона похолола і почала читати “Отче наш”. Убивця шарпнув за клямку, двері тихо прочинилися і Віорелія почула його збуджене голосне дихання… В цю мить внизу хтось загрюкав щосили у браму, завалували сусідські собаки. І кроки, що було завмерли на порозі кімнати, прогупотіли і стихли в напрямку сходів. По їх важкій розмашистості Віорелія зрозуміла, що вони належать… чоловікові… якомусь чоловікові… Грюкіт у ворота повторився. Далі стало тихо, як у вусі. І моторошно, як на цвинтарі.