Покоївка – Галина Тарасюк

Пробувала додзвонитись до дочки, але вдома її не було, а на службі сказали, що вони сім’єю поїхали не то до моря, не то в гори на тиждень. Якщо діти поїхали, то куди ж тоді її відправляє Тодор? “Не сьогодні-завтра”… Може, ця Жоржетта і правду каже? Чому ж вона не запитала дівку, звідки та все знає? І що тепер робити і куди дітися? Кого покликати на поміч? Незручно навіть комусь розказати… Всі, хто знає Тодора Йоновича, подумають, що вона збожеволіла… Або з жиру біситься. Зараз така біда всім, а вона… в розкошах купається, як сир у маслі, і шукає собі на… одне місце пригод.

І тут Віоріка згадала про Мілю! Добру, вірну Мілю! Єдину її порадницю і розрадницю… От до кого вона піде за радою! А заодно і про Жоржетту тій розкаже, і порадиться, як їм з нею бути. Певно, сама Міля не відає, який прикрий, норовистий характер у її непоти! Але де її шукати, ту Мілю? Як на зло, вона не знає адреси Мілиної сестри. Ніколи не цікавилась… Правда, Міля якось сказала, нібито хата їхня на тій околиці, що зветься Острицею, аж десь під Синявським лісом. Не Нью-Йорк же ж та Остриця, там люди мусять знати одне одного. Тож підкажуть…

***

Попервах Віорелія Віорелівна збиралася піти в центр, на стоянку таксі, і поїхати на ту Острицю машиною. Але… Боже, ще ж тільки десята година ранку! До вечора як до Єрусалиму… Якось же ж цей довжелезний день треба скоротати! От якраз півдня вона піхотою до Остриці добиратиметься, а півдня – назад… А там, вночі, як вже Бог дасть…

З цими думками й вирушила. Райцентр в таку пору був майже безлюдний, окрім базару, та й то було там більше продавців, ніж покупців. Все населення розійшлось по роботах та по городах. Одній нардеповій жінці, мільйонерші Чепражисі, скажуть, нічим зайнятися, от і гуляє з самісінького раночку. Якби ж то вони знали!.. Але… чуже життя – темний ліс! Як і душа! Якби хтось зараз заглянув у душу цій пишній та гордій багачці, то вжахнувся б і ніколи в житті нікому більше не завидував би… Надто заможним і з виду безпечним.

Проходячи повз управу міліції, Віорелія Віорелівна аж зупинилась. Може, зайти? Все розказати начальнику? Він чоловік тямущий, Тодора добре знає, чарку з ним не раз пив у них дома… Але це ж буде схоже на те, нібито вона доносить на власного чоловіка, послухавшись зовсім невідомої, чужої людини! Та бодай би статечної, а це – якоїсь приблудної дівки! Якщо ж це брехня (а воно на те й виглядає), то як вона потім дивитиметься в очі Тодорові? Дітям? Людям?! Господи, можна вдуріти!

І Віорелія Віорелівна прискорила крок. Гарна погожа літня днина, піший хід і враження від акуратних садибок робили свою добру справу: поволі тривоги розвіялися, а страхи почали здаватися смішними і безглуздими, але позаяк вона вже намірилась знайти Мілю, то мусить це зробити.

Те, що звалося райцентром, себто заасфальтовані вулиці і акуратні садибки, закінчилось, і почалося питоме, глухе не то передмістя, не то село, розкидане по горбистих берегах річки. Віорелія озиралася, аби когось запитати, де та Міля живе, але подвір’я мов вимерли. Тільки далеко по городах кругліли жіночі зади. Нарешті з одного обійстя почувся скрип корби і вона побачила за деревами коло криниці старшу жінку, що набирала воду.

Почувши про Мілю, жінка якусь мить придивлялась до Віорелії, а далі спитала:

– А домна, бува, не та головиха, в якої Міля наймичкою служила?

Оте “наймичка” неприємно кольнуло Віорелію, і , ніби захищаючись від чогось небажаного, чого їй не хотілось чути, вона збрехала:

– Та ні… я її знайома. Просто знайома…

– Щось я таких… культурних знайомих не помічала за Мільою, – сухо зауважила жінка. – Але про мене Семене… а живуть вони із сестрою Кассандрою у тій хижі, що о-он на тім згірку.

Віорелія, присоромлена власною брехнею, подякувала і заспішила кривою, розбитою дощовими водами вуличкою на пагорб, де темніла хатчина, відчуваючи спиною недобрий погляд жінки коло криниці.

“Чого б то? Хіба вони Мілю силували у себе… наймитувати? Боже борони! Чого ж тоді ця жінка так косо на мене дивиться? Що там з тою Мілею сталося такого, чого я не знаю? Треба було б її саму спитати… От зараз і спитаю. Хай розкаже. А чого ж, людям, видно, вона жалілася… То хай не тримає зла, коли що не так було, бо ж у житті – як на довгій ниві…”

Віорелія майже бігла, підштурхувана знову ожилими в душі тривогами та страхами. Ось уже й хижа, як та жінка сказала. І справді – хижа: перекособочена, вросла в землю, зяє дірявою дранкою… Таких хат уже давно немає по цілій Україні, не те що на багатій Буковині. О Господи, невже вона, та Міля, не могла сказати їй, в якій хаті живе? Або Тодорові? Йому ж нічого не коштувало їй палац звести! А так… ну, що ж – сама винна… Скромність скромністю, а про себе треба дбати! Аякже, ніхто ж не здогадається, як тобі – зле чи добре, доки сам не скажеш…

Ойо-йой, яке запустіння! Ніби тут взагалі не живуть… Хлівчик поваляний, правда, на його розвалинах кілька курок порпається… Оце і все ґаздівство. Ні пацєти8 тобі, ні кози-дерези. Навіть собаки… Видно, нічим годувати, та й стерегти нічого…

Віорелія сторожко натиснула клямку, перекошені двері заскрипіли і важко посунули, орючи низом земляну долівку. Двері до кімнати були прочинені, Віоріка переступила поріг і побачила… ні, їй привиділись і ці чорні, зацвілі грибком, мокрі стіни, і вбоге ліжко з висохлою мумією серед брудних драних верет9, і облуплена піч, в якій курилось якесь триня, і Міля коло шпарґата з бараболиною в руках…

Вражена побаченим, не знала ні що казати, ні що робити. Якими… недоречними, надуманими здавалися її проблеми поряд із бідою, що жила в цій хаті! Тут вимирають від злиднів, а вона… а її нібито хтось там вбити має… чоловік нібито… А Жоржетта: тепер ясно, чого вона до неї прийшла в найми… Звісно, дівчині хотілося швидше вирватись із цих злиднів, цих жахливих, принизливих злиднів… І тепер їй, Віорелії, ситій, розкішній жінці, рука не підніметься вигнати сироту з хати… Що б там не було! Навіть якби їй довелось терпіти все життя вибрики дикої Жоржетти.

Дивлячись на онімілу з переляку Мілю, не ту, ой не ту, котру вона знала замолоду, Віорелія заусміхалась, плутаючись у словах:

– Ой, люба Мілечко, дякую тобі, сонечко, за племінничку… файна дівчина… така розумничка… прийшла подякувати і… ось… – попорпалась у торбинці, витягла жменю гривень, простягнула задерев’янілій Мілі, далі поклала на припічок:

– Це… за Жоржетту… Але я й дівчині заплачу… А ти… ти приходь колись… я баную10 за тобою… Може, сестрицю до лікарні… чи лікаря викликати?..

Але Міля мовчала. Дивилась на неї повними сухих колючих сліз очима і мовчала. Мовчала на ліжку серед дрантя і чорна мумія її сестри.

І Віорелія не витримала цього мовчання, що стояло між ними, колись близькими людьми, крижаною стіною, ба! чорною зимною прірвою! і обморожувало обом душі, і перетворювало найтепліші слова на холодні снігові пластівці, що безголосо танули в глухій тиші хижки.

Зрозумівши, що розмови не вийде, бо її нежданий візит, узагалі, її присутність у цій вбогій хатчині для Мілі не радість, а гірке приниження, бо ми нещасні не тоді, коли ми нещасні, а тоді, коли наше нещастя стоїть, згорбившись, коло чужого щастя, Віорелія заметушилась, намагаючись змізерніти, змарніти, стати й собі чорною висхлою мумією, провалитись крізь землю, тільки б скоріше від цих колючих, як сухі остюки, сліз Мілиного приниження.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: