– Не смійтеся. Бо ви не знаєте, що давно не маєте ані чоловіка, ані цього дому, ані гроша за душею. Що ви давно така ж бідна, як і я. Він відправив за кордон ваших дітей, щоб йому не заважали і не претендували на його заводи і фабрики, а тепер хоче відправити вас, але ще далі –- на той світ. А у вас розуму не вистачає зрозуміти це!
– Замовкни! Бо я викличу міліцію! – такого зухвальства Віорелія Віорелівна не чекала. Хоч слова Жоржетти діткнули її за живе, злили крижаною водою (Боже мій, невже це правда?), але вона не могла йти проти своїх власних правил, хоч би там що. А правила її були прості, як правда: хочеш мати чоловіка, зберегти сім’ю, ніколи не слухай ані пліток, ані порад. Бо ж недарма кажуть: не так тії вороги, як добрії люди.
Замолоду в неї була тисяча причин розлучитись із Тодором, але що б це дало? Осиротила б дітей, зосталася б без кола і двора, та й, врешті, що ліпшого знайшла б серед цих чоловіків? Якогось п’яничку, чи лайдака? Тому мовчала і терпіла. Тому й зараз вибухнула невластивим їй гнівом:
– Геть з мого дому! Щоб твоєї ноги тут не було, паршивко! Порадниця… молоко обітри на губах! Тепер я впевнена, на всі сто відсотків впевнена, що це ти все придумала, що ти все це спеціально затіяла! Ти шантажуєш мене, падлюко! Але скажи, скажи чому? Навіщо? Що хочеш з того мати? Гроші?!
Жоржетта теж, певно, не сподівалась такої реакції від добросердої, примороченої нічною пригодою Віо-Віо-Віорелі, бо, здавалось, подавилася словами, аж гикати почала. А тоді задки-задки і – за двері. І вже за порогом з лютим розпачем вилаялася:
– Та йдіть ви всі до чорта! Подавіться своїми грішми, нещасні!
І тут якась сила протверезила Віорелію. Гнів як рукою зняло, натомість з’явилась холодна і зла цікавість: а що ж то за факти такі знає це підле дівчисько? І чому це я бідна? Земля, кажуть, чутками повниться, і не на порожнім місці… І вона кинулась за Жоржеттою, що тим часом сердито добігала хвіртки.
– Стій! Я кому сказала: стій! Ти живою звідси не вийдеш, доки мені все не розкажеш як на духу!
Жоржетта зупинилась, зло і спокійно спостерігаючи, як насувається на неї озвіріла господиня. Підійшовши майже впритул, Віорелія раптом зів’яла і втомлено сказала:
– Я хочу все знати. Все. Я більше не годна так жити… Якщо ти знаєш правду, залишайся. Я тобі гарно віддячу. А за… вибач. Ти мене дуже, дуже вранила… Якщо це правда?.. Боже, яка я нещасна…
– Вибачте, коли так… я не хотіла, – силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.
***
Жоржетта зосталася. Але розмови того дня не вийшло. Віорелія, зачинившись у спальні, знову дзвонила дочці, синові, але їх не було.
Жоржетта теж не лізла в очі, добряче настрахана вибухом гніву. Сиділа у своїй кімнатці тихо, ніби відчуваючи, що… треба чекати. І дочекалася.
Під вечір покликала її господиня. Наближалася ніч, і Віорелія потерпала, що візит нічного вбивці повториться.
Але покоївка заспокоїла її:
–Не бійтеся! Цієї ночі він не прийде. Він робить собі алібі, чекає, доки ви заспокоїтесь, забудете, втратите пильність, і тоді він… Кажуть, що вбивці обов’язково повертаються за жертвою, яку проґавили за першим разом. Але ваш чоловік помилки не повторить більше. Він вас замовить. Кілеру з колишніх афганців або збіглих чеченців. Знаєте, скільки коштує вбивство на замовлення в нашому райцентрі?
– Господь з тобою! Звідки мені знати! – знесамовитіла від такої інформації ґаздиня.
– Ну, такої пані, як ви – доларів двісті.
– Так мало?! – Не то здивувалась, не то обурилась Віорелія.
– Як для кого, – продовжувала покоївка із завидним знанням справи: – Для вас і Тодора Йоновича – мало, для безробітного колишнього воїна-інтернаціоналіста – навіть забагато… А от, наприклад, за мене… нічого не дадуть. Бо я – ніхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно затрахати до смерті, а тоді пристрілити, щоб не псувала братві настрій розтовченою мордою…
– Боже, які ти речі страшні говориш, дитино…
– Більше не буду, а то у вас ще дах поїде… Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з переляку за тою шафою. А ви мені дивуєтесь… А нема чому дивуватись – жінка все витерпить, стряхнеться, як побита кішка, і – вперед! Але я не про це. А про те, що ми можемо тепер спокійнісінько зайнятися нашим дорогим Тодором Йоновичем і його подлой жизнью – чемоданом с двойным дном… Та це буде завтра, а сьогодні – відпочивайте. Поводьтеся так, ніби нічого не трапилось або ви цілком дурна. Повідчиняйте вікна, вилазьте на свій балкон, можете навіть співати… Тодор Йонович чоловік хитрий і лукавий. Зате ми – мудріші, бо ми – жінки. Тож побачимо, хто кого перехитрить.
Дивно, але інструктаж покоївки пролився бальзамом на душу здичавілої за останні роки самотності і вдурілої за останні години життя Віорелії Віорелівни. Вона навіть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд дітей та онуків. Як би то їм усім разом було весело! Чому, чому Тодоріка не збере їх докупи, не прилучить до свого бізнесу? Діти ж розумні, кмітливі, виховані. Не якісь п’яниці чи шелихвости. Як же це можна бути ворогом власним дітям?!
Ніч минула як на вокзалі. Віорелія Віорелівна то засинала, ніби в темну яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрізь тривогою. І хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше було їй видіння: нібито Великдень і вони всією сім’єю йдуть до церкви паску святити. І так гарно довкіл, такий ранок золотий, а людей із свічечками – море світляне. І всі вони такі щасливі, такі веселі. Аж раптом знявся смерч, як би торнадо, закрутив у чорну лійку Тодоріку і вже від землі відриває, а той руку простягає до неї, а вона стоїть як укопана і не хоче руки подати, лиш так спокійно дивиться, як смерч підіймає Тодоріку над землею і несе-несе світанковим небом аж за обрій.
Вранці невиспана, змучена господиня покликала служницю на кухню, аби, як колись Мілі, розказати дивний сон. І була вражена, коли Жоржетта точнісінько, як Міля, вислухала її і сказала, що сон – не дуже добрий: церква – до тюрми, а смерч… той смерч давно відірвав Тодора Йоновича від сім’ї, так що журитися не варто…
Віорелія Віорелівна погодилась і по якійсь паузі наказала покоївці:
– А тепер – ти розказуй все що знаєш. Як обіцяла. Тільки… правду.
І знову холодний зблиск ненависті спалахнув і згас у гарячих очах Жоржетти. Дівчина смирно опустила очі і холодно сказала:
– Знаю те, що ваш чоловік давно має іншу сім’ю, молоду, двадцятилітню коханку і восьмимісячного сина, на яких записані всі ваші будинки, заводи і фабрики, всі його банківські рахунки… Знаю, що він присягнувся любасці в тім, що вашого Даника чекають жданики. Дочку – теж. Їх навіть в заповіті не згадано.
– Жоржетто, звідки тобі це відомо? – все ще не йняла віри Віорелія.
– Звідки? Коханка вашого чоловіка – моя подруга. Вона мені все й розповіла. Як на духу.
Схоже, покоївка казала правду, принаймні витримала грізний погляд хазяйки, не поблідла і не почервоніла, і голос не здригнувся. Але Віорелія не давалася на віру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця. Таким серйозним, що ламало все її узвичаєне життя. Якщо ця дівка думає, що вона марновірна якась стара дурка, то гірко помиляється. В неї досить, задосить глузду, аби самій в усьому розібратися, – думала Віорелія, відвернувшись до вікна, аби покоївка не могла прочитати на її лиці вагання. А потому спокійно підійшла до прислуги і спокійно спитала:
– Жоржетто, що ти там не говорила, та все-таки признайся: навіщо тобі було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може…
– Може, й грошей… Але якщо вам байдуже, що вас із вашими дітьми обікрав власний чоловік, то нічого. Нічого не хочу. Ані-чо-гі-сінь-ко! Моя справа вам… повідомити… А ви вже робіть як знаєте. А про гроші… що з того, що хтось їх має… Чи він від того щасливіший, що сидить на модних дорогих меблях, їсть балики та ікру, ходить в костюмах з Парижа? Я рік жила з циганами, бродила по Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії… В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед щасливих людей.