Покоївка – Галина Тарасюк

– Вибачте, коли так… я не хотіла, – силувано усміхнулась Жоржетта, ховаючи в очах, як здалося Віорелії, холодну зловтіху.

***

Жоржетта зосталася. Але розмови того дня не вийшло. Віорелія, зачинившись у спальні, знову дзвонила дочці, синові, але їх не було.

Жоржетта теж не лізла в очі, добряче настрахана вибухом гніву. Сиділа у своїй кімнатці тихо, ніби відчуваючи, що… треба чекати. І дочекалася.

Під вечір покликала її господиня. Наближалася ніч, і Віорелія потерпала, що візит нічного вбивці повториться.

Але покоївка заспокоїла її:

–Не бійтеся! Цієї ночі він не прийде. Він робить собі алібі, чекає, доки ви заспокоїтесь, забудете, втратите пильність, і тоді він… Кажуть, що вбивці обов’язково повертаються за жертвою, яку проґавили за першим разом. Але ваш чоловік помилки не повторить більше. Він вас замовить. Кілеру з колишніх афганців або збіглих чеченців. Знаєте, скільки коштує вбивство на замовлення в нашому райцентрі?

– Господь з тобою! Звідки мені знати! – знесамовитіла від такої інформації ґаздиня.

– Ну, такої пані, як ви – доларів двісті.

– Так мало?! – Не то здивувалась, не то обурилась Віорелія.

– Як для кого, – продовжувала покоївка із завидним знанням справи: – Для вас і Тодора Йоновича – мало, для безробітного колишнього воїна-інтернаціоналіста – навіть забагато… А от, наприклад, за мене… нічого не дадуть. Бо я – ніхто. Муха-цокотуха, яку можна безкарно затрахати до смерті, а тоді пристрілити, щоб не псувала братві настрій розтовченою мордою…

– Боже, які ти речі страшні говориш, дитино…

– Більше не буду, а то у вас ще дах поїде… Я й так дивуюсь, як ви не чокнулися з переляку за тою шафою. А ви мені дивуєтесь… А нема чому дивуватись – жінка все витерпить, стряхнеться, як побита кішка, і – вперед! Але я не про це. А про те, що ми можемо тепер спокійнісінько зайнятися нашим дорогим Тодором Йоновичем і його подлой жизнью – чемоданом с двойным дном… Та це буде завтра, а сьогодні – відпочивайте. Поводьтеся так, ніби нічого не трапилось або ви цілком дурна. Повідчиняйте вікна, вилазьте на свій балкон, можете навіть співати… Тодор Йонович чоловік хитрий і лукавий. Зате ми – мудріші, бо ми – жінки. Тож побачимо, хто кого перехитрить.

Дивно, але інструктаж покоївки пролився бальзамом на душу здичавілої за останні роки самотності і вдурілої за останні години життя Віорелії Віорелівни. Вона навіть розвеселилась, водночас жалкуючи, що нема поряд дітей та онуків. Як би то їм усім разом було весело! Чому, чому Тодоріка не збере їх докупи, не прилучить до свого бізнесу? Діти ж розумні, кмітливі, виховані. Не якісь п’яниці чи шелихвости. Як же це можна бути ворогом власним дітям?!

Ніч минула як на вокзалі. Віорелія Віорелівна то засинала, ніби в темну яму провалювалась, то враз схоплювалась, пронизана наскрізь тривогою. І хоч по-людськи й години не спала, а сни бачила. Радше було їй видіння: нібито Великдень і вони всією сім’єю йдуть до церкви паску святити. І так гарно довкіл, такий ранок золотий, а людей із свічечками – море світляне. І всі вони такі щасливі, такі веселі. Аж раптом знявся смерч, як би торнадо, закрутив у чорну лійку Тодоріку і вже від землі відриває, а той руку простягає до неї, а вона стоїть як укопана і не хоче руки подати, лиш так спокійно дивиться, як смерч підіймає Тодоріку над землею і несе-несе світанковим небом аж за обрій.

Вранці невиспана, змучена господиня покликала служницю на кухню, аби, як колись Мілі, розказати дивний сон. І була вражена, коли Жоржетта точнісінько, як Міля, вислухала її і сказала, що сон – не дуже добрий: церква – до тюрми, а смерч… той смерч давно відірвав Тодора Йоновича від сім’ї, так що журитися не варто…

Віорелія Віорелівна погодилась і по якійсь паузі наказала покоївці:

– А тепер – ти розказуй все що знаєш. Як обіцяла. Тільки… правду.

І знову холодний зблиск ненависті спалахнув і згас у гарячих очах Жоржетти. Дівчина смирно опустила очі і холодно сказала:

– Знаю те, що ваш чоловік давно має іншу сім’ю, молоду, двадцятилітню коханку і восьмимісячного сина, на яких записані всі ваші будинки, заводи і фабрики, всі його банківські рахунки… Знаю, що він присягнувся любасці в тім, що вашого Даника чекають жданики. Дочку – теж. Їх навіть в заповіті не згадано.

– Жоржетто, звідки тобі це відомо? – все ще не йняла віри Віорелія.

– Звідки? Коханка вашого чоловіка – моя подруга. Вона мені все й розповіла. Як на духу.

Схоже, покоївка казала правду, принаймні витримала грізний погляд хазяйки, не поблідла і не почервоніла, і голос не здригнувся. Але Віорелія не давалася на віру. Надто серйозним було те, про що говорила служниця. Таким серйозним, що ламало все її узвичаєне життя. Якщо ця дівка думає, що вона марновірна якась стара дурка, то гірко помиляється. В неї досить, задосить глузду, аби самій в усьому розібратися, – думала Віорелія, відвернувшись до вікна, аби покоївка не могла прочитати на її лиці вагання. А потому спокійно підійшла до прислуги і спокійно спитала:

– Жоржетто, що ти там не говорила, та все-таки признайся: навіщо тобі було втручатися в наше з Тодором Йоновичем життя? Чого ти добиваєшся? Чого ти хочеш? Може, грошей? Може…

– Може, й грошей… Але якщо вам байдуже, що вас із вашими дітьми обікрав власний чоловік, то нічого. Нічого не хочу. Ані-чо-гі-сінь-ко! Моя справа вам… повідомити… А ви вже робіть як знаєте. А про гроші… що з того, що хтось їх має… Чи він від того щасливіший, що сидить на модних дорогих меблях, їсть балики та ікру, ходить в костюмах з Парижа? Я рік жила з циганами, бродила по Молдові, Румунії, в Криму була і в Середній Азії… В мороз і спеку. Але мені було добре. Я була щаслива серед щасливих людей.

“Господи, – вжахнулась Віорелія, – ця пройда таки хлебнула горя, і від неї можна всього сподіватися… Але, видно, вона не ликом шита, хоч і бандитка, коли каже, видно, щось-таки знає”. — Але вголос сказала:

– Я не вірю пліткам, за яку б правду вони не видавались. Я волію доказів. Фактів, як ти сказала. Отож, Жоржетто, я хочу від тебе фактів.

Несподівано прислуга аж повеселіла:

– Будуть вам факти і “кієвскіє вєдомості”! Хоч всі сто. Але попервах скажіть мені, пані, що то за машина у вашім гаражі?

– Моя. Але я не воджу, хоч і маю права. Боюсь. Та й реакція в мене вже не та. А що?

– А те, що нам машина дуже знадобилася б… До речі, в мене теж є права. – І, помітивши подив Віорелії, уточнила. – Мусила закінчувати курси водіїв. У Німеччині прислуга має вміти водити авто.

– То ти і в Німеччині була?

– Не доїхала. Але зате права маю. Тож з радістю відвезу вас сьогодні вночі куди треба, щоб ви на власні очі переконались… А за машину не переживайте – я нікуди від вас не втечу. Буду доти, доки… не восторжествує справедливість…

– Жоржетто, ти така віддана мені чи…?

– Не бійтеся, пані, зі мною все о’кей. Просто я буду останньою мерзотою, якщо вам не допоможу… Бодай ради моєї нещасної матері, – і дівчина враз схлипнула, втираючи рясні щирі сльози.

Ці сльози ніби змили підозру з душі Віорелії. Розчулившись, вона несподівано для себе пригорнула прислугу. Відчуваючи, як на її спонтанну приязнь тіло дівчини стиснулося в пружину, знову подумала, що, певно, тій довелося сьорбнути гіркого в житті по самі вуха…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: