– Боже, покарай мене! Зроби так, щоб я розпався у цю мить на шматки мертвої плоті, як розпадалися ті безневинні пожежники і солдатики, які руками згрібали смертоносні уламки реактора… – застогнав отець Георгій. – Або – помилуй, бо випробування, які ти послав мені, понад мої сили.
… Господь почув: буря в душі почала стихати. Отець Георгій повернувся на своє ложе, притих, сподіваючись задрімати. Та знову здалося, що хтось підійшов під самі двері. І зупинився. Точніше, їх було двоє. Бо одні кроки були важкуваті, людські, а інші – легкі, скрадливі, як у звіра. Настоятель прислухався: здалося, кроки лякливо віддалялися від церкви на північний край острівця. За якусь мить стихли.
Отець Георгій звів очі на образ Богородиці над царськими вратами олтаря, благаючи відвести від нього страхи разом з чужими гріховними помислами, бо чого б та людина нипала вночі довкіл Храму Божого і не наважилася переступила поріг відчинених навстіж дверей? Зазвичай отець Георгій за доброї погоди з весни до пізньої осені церковної брами ніколи не замикав. Не страшився, що налізе гадина, або звір увірветься. Сон його був чутливий, це раз, а по-друге, не боявся нічого, що було Божою твар’ю, а по-третє, не мав страху за своє життя, яке давно вже віддав у руки Господа. Хоча, ніде правди діти, часом моторош брала від вовчого виття на болоті після опівночі…
А може, то його власні гріхи минулі товпляться довкіл храму, нагадуючи про час покути… Нескінченний час покути? Але Бог милостивий – все ж таки залишив йому притомність духу і здатність розрізняти, де страсті Господні, а де – спокуси від лукавого… Проте ці сквапні, скрадливі кроки – людські і звірині – були із земної реальності, тої, яка починалася за якихось шістсот метрів від обителі Пресвятої Богородиці, на протилежному березі трясовини.
За довгі роки свого побуту на лісовому болоті, отець Георгій навчився розрізняти і нечутну ходу звіра, і майже безшелесний шерхіт птичого крила, і тихий плюскіт води під плавниками риб, і чавкання драговини під лапкою жабки…
Кроки стихли зовсім поряд – людина і звір причаїлися на причілку церкви. Отець ступив до дверей, дощаті мостини заскрипіла, і кроки нічних татів сполохано потупали у бік вільхових чагарів. Неприємний холодок водяною гадючкою прослизнув коло серця, і панотець, картаючи себе, що на мить засумнівався у Божій обороні, схопився зі свого ложа і впав лицем на рипучі мостини перед вівтарем…
Скоро й зовсім розвиднилось, радше, розсоталося, бо туман над болотом стояв густий, мов куделя, в той час, як над острівцем і церковцею, як завжди, снувалися тільки легкі прозорі пасемця. Панотець обійшов храм, роззирнувся, придивився до вільшини, провів поглядом по верболозах – ніде нікого. Значить, причулося… Від одинокості, очевидно… Але він – не один. З ним завжди Господь і Пресвята Богородиця. А може це підкрадається старість?
НІЧНИЙ ТАТЬ
І тут його ніби хтось торкнув за плече. Отець сахнувся, блискавично вивертаючись, як від удару в потилицю. От коли знадобився вишкіл у військах спеціального призначення, в яких йому довелося відслужити до вступу в університет… Реакція настоятеля була настільки нежданою, що той, хто нечутно підійшов іззаду, не встиг навіть опустити руку. Так і стояв – з піднятою рукою, з якої повільно, падало у траву щось схоже на камінь.
Отець Георгій провів очима чималу каменюку, що безгучно пірнула у траву, і… сахнувся: поряд з молодиком стояв здоровезний чорний вовк.
«Мутант! – перше, що подумав, вражений «не вовчим» виглядом і розмірами звіра. – Господи милостивий, Вседержителю… Які страшні мутації відбуваються в цих лісах-болотах, опалених «мирним атомом»!»
Висолоплений язик і безумні від люті очі звірюки були однієї барви – рубінового вогню. Здавалося, що й дихає він вогнем. Якусь мить вони дивилися незмигно в очі один одному – звір і священик, мов паралізовані чимось, дуже схожим на взаємну ненависть.
– Стережіться! – мимоволі вигукнув священик, осіняючи незнайомця хресним знаменням. – Біля вас… – хотів крикнути: «вовк-людожер!» – і вмовк.
Здоровенний вовчисько… щез! Раптово, ніби розчинився, розтанув в повітрі! Але – ні! Це були не галюцинації… Тепер отець Георгій зрозумів, сліди якого звіра він бачив на болоті! Чиї кроки скрадливі чув за стінами церкви… Чиє виття будило його ночами!
– Вибачте, – сказав знічено незнайомець, – я не хотів вас лякати. – І підняв із трави те, що впало там, де… щойно стояв вовк-мутант. То був звичайний солдатський котелок, яких чимало зосталося в тутешніх болотах ще з часів Другої світової війни.
– Ось, знайшов на погоні, – сказав приблудець, називаючи болото по-місцевому – «погоня». – Партизанський. У цих болотах, розказував тато, у війну була крута «партизанка». Тут стільки німців втопилось…
– Так, ще одна сторінка трагічної історії, – відказав стримано отець Георгій, намагаючись показати незнайомцеві, що не здрейфив ані перед його несподіваною з’явою, ні тим більше – перед його… псяюрою… Себто, що він при здоровому розумі й силі, і готовий дати відсіч будь-якому нахабі, хоча смиренний його сан і не передбачає самооборони в рукопашну, а сам він непохитний в переконанні, що без волі Божої не впаде навіть волос з людської голови… Авжеж, страху не було. Було печальне передчуття ще одного випробування, посланого йому з цією приблудною душею у переддень Святої Трійці.
«Господи, все у волі твоїй», – звернувся отець Георгій до Бога подумки, а до незнайомця – вголос:
– Ви, певно, вперше в наших краях? Або родом звідси, а живете деінде? Я вгадав? Бачите, парафія в нас невелика, мирян мало. Кожного в лице знаєш… А вас ніби вперше бачу. Яка ж потреба привела вас, добра людино, до храму Покрови Пресвятої Богородиці?
Питав, а сам пильно придивлявся до нічного гостя. Чоловік років тридцяти. Не високий, але міцно збитий. Обличчя – просте, навіть простакувате. От тільки погляд… ніби зляканий, полохливий… Власне, що теж цілком нормально при такій дивній стрічі… Взагалі-то – нічого підозрілого… Звичайний сучасний молодий чоловік. Одягнений по-міському, точніше, по-сучасному – у джинсовий костюм. На голові – бейсболка, чи як там цю кепку називають…
Мимоволі перевів погляд вниз, на ноги прибульця: Слава Богу, звіра біля них не було! Але вразило священика інше – кремові кросівки незнайомця були… чисті, ніби він прийшов сюди заасфальтованою алеєю, або… на крилах перелетів… Тим більше дивно, що піщану стежку, порослу купинням, оту саму, яку прослала Богородиця, знявши з голови свою Покрову, перед козаками через трясовину триста років тому, не могли знайти навіть жителі довколишніх сіл, які щонеділі і по великих святах приходили до церкви на службу Божу, ніби вона ховалася в трясовину від чужого ока, і тому отець Георгій щоразу мусив виходив їм навстріч, аби перевести безпечно через підступне драговиння, що, певно, не одну вже душечку проковтнуло.
Помітивши здивований погляд попа, незнайомець, зненацька заскочений невинною його цікавістю, розгубився, зашарпав раменами у джинсовій куртці, закашляв, зам’явся:
– Та так… з цікавості… Я… можна сказати, краєзнавець-аматор… цікавлюсь історією… Чув багато… і читав десь, в якійсь газеті, що є такий «Храм на болоті», якому вже тисячу років… Нібито ще якась княгиня в пам’ять про вбитого князя збудувала, одні пишуть, а інші, що – козаки після Берестечка…
Отець Георгій хоч і не дуже вірив плутаним поясненням незнайомця, але від серця відлягло: з простої бесіди молодика було видно, що він не зовсім пропащий. Історією цікавиться, навіть дещо знає, що нині, як розказує вчителька на пенсії Ольга Михайлівна, велика рідкість серед зіпсованої телебаченням молоді. Хоча, благочинний це відчував, усе-таки якийсь гріховний намір ховався за нібито щирими словами хлопця, як… як допіру за його ногами ховався той фантомний мутант-людожер… Але, Мати Божа, коли цей чоловік тут, біля Твого Храму, то значить – на те воля Твоя, як і на все, що має статися…
– Що ж, радий, що Бог прислав добру й розумну людину у наші, хоч і забуті людьми, та благословенні Господом, краї і саме в переддень величного свята – Трийці. Будемо знайомі – мене звати отець Георгій, я настоятель цього справді преславного храму – Покрови Пресвятої Богородиці, – сказав священик, уже справді радіючи юнакові, хай би які клопоти і випробування той приніс із собою. – Тож сподіваюся, не відмовитеся разом зі мною, помолившись, розділити скромну трапезу, а коли ваша ласка, і приготувати обитель святу до празника. Чи, може, у вас інші наміри?