– Та ні… Та як скажете… Хоч я – не спеціально прийшов, а так… випадково. Я ж не зовсім чужий… Я тут народився… Ну, в селі… недалеко звідси… У цьому лісі, як то кажуть, виріс… Але то було давно… Тоді, коли ще ніхто про церкву не знав. Усі думали, що то просто хижа на Кривавій багні. Я… вірніше, мій тато знав сюди стежку… І ось… згадав… і прийшов… – знову зачав плутатись у словах, ніби виправдовуючись, молодий чоловік, знічений прискіпливими оглядинами священика.
– То сама Мати Божа простелила перед вами свою Покрову, сину мій, – заспокоїв гостя настоятель, своєю чергою намагаючись розвіяти неприємне враження від власної підозрілості… – Якщо ви тут народилися, то, певно, знаєте, що довкіл цього острівця, на якім стоїть храм, страшна бездонна трясовина, яка могла б вас поглинути що кроку необережного і… необачного… Отож, кажу вам, що тільки небесна патронеса храму цього Пресвята Діва Марія могла вас живим і неушкодженим провести болотами до Свого Дому.
Зачувши, що сама Богородиця привела його до свого Храму, прибулець, схоже, зовсім розгубився. І замість того, щоб зрадіти благій звістці, зблід.
«Таке буває з людьми, які відчувають за собою якусь провину… – подумав отець Георгій. – О, знову! Цей мимовільний специфічний порух – втягнувши голову в плечі, притьмом кинутися навтьоки».
Таку реакцію на слова про Божий Промисел і про те, що Господь усе бачить і знає, отець Георгій спостерігав у в’язнів та «вихованців» виправної колонії, що за кілька кілометрів звідси, куди частенько навідувався задля спасіння грішних душ. Але прибулець, досить таки вгодований, доглянутий чоловік, не скидався на зека. Не був схожий він і на пацієнта психоневрологічного диспансеру або мешканця будинку соціальної реабілітації, чи іншого якось богоугодного закладу для порятунку наркоманів та алкоголіків, які відкривають останнім часом по глухих поліських селах міжнародні благодійні організації. Звичайний собі парубок, навіть типовий представник покоління епохи перемін, трохи травмований шаленим ритмом життя, загнаний у глухий кут політично-економічною нестабільністю, можливо й родинними проблемами… На жаль, все більше й більше таких пасивних жертв невдалих експериментів безвідповідальних правителів та їхніх цинічних смердів, псевдо-політиків і лже-вчених, шукають виходу з того «глухого кута» через переступ законів – і людських, і Божих…
Після такого детального аналітично-психологічного бліц-аналізу, отець Георгій із вдячністю Богові відмітив, що певний острах, недовіра і упередженість до особи незнайомця, смиренно покинули його. Зостався лиш смуток: дуже вже не хотілось отцю, щоб ця душа заблудла согрішила у нього на очах, або, ще гірше, ним мимоволі спокушена… Та на все – воля Божа. І Божий промисел. Тож розправив рамена, поправив на грудях хрест і, раз по раз осіняючи себе хресним знаменням, урочисто пішов до храму, усім своїм виглядом запрошуючи незнайомця йти за ним.
І той, сторожко роззираючись, несміливо потупав слідом.
Авжеж, Юркові, заскоченому священиком на гарячому, нічого не зоставалося, як потупати слідом за ним у церкву. Зупинився в порозі, машинально перехрестився, забувши зняти бейсболку. Забігав очима по темних від давності, складених із колод, стінах. Знову – нічого надзвичайного: скромні сучасні ікони в окладах із срібної фольги, у вишитих рушничках, аналой, престол, застелені саморобними серветками, мідні свічники. Перевів погляд на колінопреклоненого перед вівтарем попа, що пристрасно шепотів молитви, то опускаючи, то підіймаючи голову на іконостас. Злодійкувато озирнувся на осяяне сонцем подвір’я і аж струсився: там, у хмарі сизого туману стояв той самий «браток» з «майбаха», схожий на панка у своєму чорному похоронному костюмі і елегантному капелюсі-котелку, яким він, злегка піднявши над головою, гречно привітався з Юрком. Юнак різко відвернувся і тихцем, навшпиньки став наближатися до вкляклого на колінах настоятеля, тим часом не зводячи вирячених від подиву очей з іконостасу, теж, здавалось би, нічим не примітного, як у кожній сільській церковці. Але то на перший позір. З-над царських врат, майже з-під стелі, у світлі єдиної свічечки, дивилася на парубка… Богородиця! У кутиках її трагічно скорботних очей тремтіли дві великі сльози.
– Вона мироточить! – раптом скрикнув священик із благоговійним трепетом, прикипівши й собі поглядом до тієї ж, ледь помітної на темних стінах, старовинної ікони, на якій горіли живим вогнем мудрі і скорботні мигдалево-карі очі Богородиці
– Чудо! Боже милостивий, сталося чудо – ікона Богородиці оновилася і мироточить… Це знак… Добрий знак… Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженну й найнепорочнішу, і Матір Бога нашого – чеснішу за Херувимів і славнішу незрівнянно за Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною… Правдивую Богородицю – Тебе величаємо… – шепотів в екстазі настоятель, сміючись і ридаючи від щастя.
І Юрко, дивлячись на те все, несподівано для себе відчув, як… минає роздратування, злість, переляк перед братками, і… його охоплює якась… незрозуміла, не пережита ще і невимовна… мука…Чи він…Боже, боже… воліє?..
ЗНАК НЕБЕС
Це був знак! Мати Божа про щось звістувала! А може, попереджала? Але – про що?! В сум’ятті духу стояв отець Георгій перед образом Пресвятої Діви, шукаючи відповіді у своєму серці: кому, якій грішній, заблудлій чи стражденній душі вона хоче явити свою силу чудодійну? Кого спасти? На путь істини вивести? А може, застерігає про біду, що знову нависла над цими лісами-болотами, над Україною, над світом?! За роки його священичого служіння Богородиця двічі плакала: коли він, напівмертвий, майже безумний від болю напівживий труп, вперше переступив поріг Її скромної Обителі, і вдруге, коли «сердешна Оксана» принесла показати Матері Божій своє дитя, як вона казала, «не від світу сього».
«Над чиєю душечкою ллєш нині сльози свої безцінні, Мати наша?» – питав одними вустами, припавши гарячим чолом до ікони Богородиці отець Георгій, готовий прийняти найважче випробування, навіть смертю. Спиною відчув, як злякано принишк зовсім поряд незнайомець. Озирнувшись на хлопця, побачив, як тремтить правиця, якою той намагався перехреститися, і зрозумів, що біда не минула, і їх обох ще чекають великі випробування…
Ніби на підтвердження цих осторог з глибини болота долинуло ледь чутне вовче виття, схоже на завивання вітру перед бурею.
Незнайомець зіщулився, з мольбою підняв очі на святий образ. А отець Георгій щиро возрадувався і подякував Матері Божій за присутність Страху Божого у душі приблудця.
…З легкою душею і розвеселеним серцем завершив того дня неспокійного свою вранішню молитву настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці отець Георгій. Слава Богу, думав, ворохобна ніч позаду. Попереду Троїцька поминальна субота, світлий, хоч і повитий смутком, день. От вже й на болоті почало розвиднятися. Щойно непроглядна тьма повільно, задкуючи, як переможені вражі полки, відходила у глибину хащі, аж доки не згинула, не розчинилася в гущавині, як ті в історії.
Отець Георгій, задоволений цією світлою поетичною метафорою, що неждано навідалась до його сивої голови, подякував Господу і всім святим за те, що стояли в обороні Святого Духа і повернули присутність духу йому, грішному і кволому, і покликав спантеличеного подіями гостя:
– А тепер ходім–те до трапезної, підживимося, чим Бог послав.
Нічний тать спішно, аж ніби злякано кинувся слідом за попом з церкви, озираючись на іконостас, але нічого… дивного там не побачив. Ніби ті всевидящі очі йому привиділись. Справді, Юрко був трохи шокований… чудесами, навіть якщо це – майстерно розіграний попом спектакль… Хоча щось подібне відбувалося з іконою і тоді, коли він був тут… У травні 1986-го… Але він тоді нічого не розумів… Тепер же… він був… ні, не вражений… не здивований: він був зачарований. Не впізнавав себе і не розумів, що з ним діється. Що він робить, і чого слухається, як зомбі, цього дивного попа-самітника, коли він зовсім не за тим сюди прийшов?