За зіллям довелася вертатися кілька разів. Нагріте полуденним сонцем, воно пахло гостро і пряно, навіваючи гірку, але світлу тужбу за чимось дуже рідним, та проминущим, як усе рідне і світле у цьому світі. В урочистій, навіть урочій тиші чоловіки спочатку урочисто розстилали по старій дощатій долівці церкви татарник впереміж з рогозою, розтрусили прихоплений на осонні біля церкви полин, чебрець, листя вереску та цвіт багна-багульника, за тим заходилися клечати гіллям та хмелем стіни, сволоки та одвірки. В весь час із темної стіни на них зболеними очима дивилася Матір Божа. Але нічному гостеві здавалося, що дивиться Богородиця тільки на нього…
ГЕОРГІЙ-ЗМІЄБОРЕЦЬ
Празникові пахощі водяного зілля, золотаві пломінці свічечок у м’якій оксамитовій темряві – усе творило гармонію затишного, водночас урочистого сподівання чогось доброго і світлого. Тільки суворі очі Богородиці, освітлені полум’ям свіч, як живі, пильно дивилися просто в душу…
– Георгію, а ви не нагадаєте мені, старому, де ми з вами стрічалися? – раптом ніби між іншим спитав священик, натхненно клечаючи зіллям розвішані по стінах дешеві іконки у вишитих рушничках
– Але я – не Георгій! – здригнувся нічний гість, ніби його вдарило струмом. У нервових пальцях хруснула кленова гілочка, якою щойно збирався заклечати ікону Богородиці.
– Знаю: ви – Юрій! Але це те ж саме, що Георгій! І означає – хлібороб, плугатар. Це ім’я прийшло на Русь із християнською вірою двома шляхами: з півдня, з православної Греції, і з католицького північного заходу, трансформоване у Юрген… Але в обох варіантах уже в іншому значенні, сповненому світлої переможної християнської символіки, себто в образі святого Георгія-змієборця. Ви ж знаєте, напевно, про його подвиг християнський? Адже він міг жити у великій шанобі і розкошах, коли б відрікся від Христа. Однак він сам безбоязно оголошує себе християнином, терпить муки і знущання, переборює спокуси князя світу сього, Сатани, нарешті, вражений мечем, віддає своє життя за Христа… Так що ми з вами, дорогий Юрію, власним ім’ям покликані до боротьби зі змієм, і найперше тим, що ховається, як у дуплі, у наших власних душах… – роздумував уголос настоятель, розтрушуючи по долівці татарник і потайки спостерігаючи за реакцією приблудця. – Ви ж бо знаєте притчу про Змія, який спокусив прабатьків наших Адама і Єву на первородний гріх?
– Та знаю… – понуро буркнув ново-об’явлений Юрій, демонструючи попові свою нехіть вступати в балачку: боявся проговоритися. А то – слово за словом – і не зчуєшся, як сам себе видав. А схимник – чорноризець, як навмисно, заохочував його до благочестивої бесіди.
– Я й не сумнівався, бо про цю давню, але гірко повчальну й досі для нас, грішних, подію знає кожен християнин, – й далі «читав моралі», як подумав нічний тать, священик. – Як не сумніваюсь, що все-таки ми уже десь із вами бачились… Хоча – де, коли я вже понад двадцять літ не виходив за межі святої обителі?..
– А мені двадцять шість, – несподівано різко відповів юнак, повертаючи до панотця зблідле лице. – І я можу поклястися, що ми з вами не те що ніколи не стрічалися, а навіть не знали про існування один одного. Але ви вгадали: мене справді звати Юрієм. І вгадали тому, що… ви теж – не сповна розуму… Так, ви божевільний, який вдає із себе пророка, а тепер вже й якогось… змієборця! Боже, як я втомився від цих бббожев-і-ільних… змієборців! Один – в психушці зі зміями бореться! Другий – в цьому болоті! І що з того? З вашої боротьби?! Ті змії, як були зверху, так і є! Їх вже стільки розплодилось, що ступити ногою ніде. Вони скрізь, куди не глянь! Вони світом правлять, а не ви, змієборці!
Молодий чоловік сказав це з таким правдивим розпачем, з таким відчаєм, ніби сам щойно втік, не приведи Господи, з тераріуму, або психоневрологічного диспансеру. Очі його, повні болю, гніву і безпомічних сліз, палали, руки дрібно тремтіли. Певно, щоб не розридатися, юнак не тямлячись кинув на долівку клечання, рвучко повернувся і вийшов із церкви.
Стривожений несподіваним «вибухом» гостя, настоятель пожалкував, що нехотячи поранив його, однак… він справді десь бачив цього чоловіка. І підтвердженням є те, що ім’я вгадав…
– Зачекайте, – примирливо сказав услід. – Я не хотів вас образити… Так, я – не пророк… Цей дар у мене зі студентських років: вгадувати імена. Ви ж знаєте, що діти уже народжуються з іменами, як і з визначеною Богом долею, от тільки батьки не завжди вгадують…
– Я знаю… Пробачте… – погаслим голосом озвався Юрій знадвору. Він стояв на парапеті, взявшись у боки, спиною до отця Георгія, і на тлі погожого болота здавався богатирем на розпутті. По хвилі продовжив з легкою досадою, вдивляючись кудись у багну:
– Про мене вам розказали ваші прихожани – сільські баби, в яких, до речі, я теж отримав про вас повну і досить цікаву інформацію…
– Та ви що, пане Юрію, це не в моїх… правилах… розпитувати… випитувати… І взагалі, як я міг знати, що ви сюди заявитесь?.. – зчудувався настоятель. – Господь з вами, сину!
– По-перше, я вам не син… – знову занервував Юрій.
– Вибачте, але так прийнято… так завжди священики зверталися до молодих парафіян, – розгубився панотець.
– І не прихожанин ваш, чи як там прийнято казати… не парафіянин! – далі ставав дибки приблудець. – Коротше, не з тих наївних селюків, які вважають вас святим… Який… ну, дають! нібито теж, як колись церква, впав із неба. Зразу ж після Чорнобильської аварії. Але ж це – страшна брехня! І ви, отче, знаєте, що тієї чорної ночі тут був… зовсім інший чоловік! Точніше, чоловік з хлопчиком! Зовсім інші люди… А ви… ви… Тільки один Бог знає, де ви тоді були… коли всі ваші колеги горіли в полум’ї реактора!
Стало тихо. Так тихо, що було чути, як поскрипуючи, влягаються на церковній долівці шаблі татарського зілля. Джинсова куртка на спині Юрія злегка заворушилась, ніби він остерігався удару.
«За такі натяки – убивають!» – подумав Юрій, пригадавши серп у році попа, і демонстративно завмер, чекаючи на удар. Та почув… зітхання, схоже на хриплий стогін.
– Нарешті, – зітхнув отець Георгій, зупинившись за кілька кроків у порозі храму. – Я довго чекав цього запитання, чекав хвилини, коли зможу на нього відповісти. І от ця хвилина настала. І я… я не знаю, ЩО відповісти. Бо всі мої відповіді, які давав сам собі на це… запитання впродовж довгих двох десятків літ, всі думи вистраждані, пережиті – нічого не скажуть… і не пояснять. Бо навіть найсвятіша, найправдивіше правда через двадцять років здається… вигадкою. І взагалі, це довга і трагічна історія поверженої гордині. Яка почалася мільйони років тому падінням у темряву Янгола світла… Ви ж напевно знаєте цю біблійну історію про Янгола світла, якого Всевишній сотворив собі у помічники, натомість той, охоплений гординею, уявив себе вищим і достойнішим свого Творцяі замірився на Його велич, збунтував небесне воїнство, щоб посісти самому місце Вседержителя Всесвіту?
– Знаєте, що… не розказуйте мені байки! Чи як там називаються ваші притчі! Я вам не тупа сільська баба, – сердито перебив священика Юрій. – І не вдавайте із себе… таке безневинне ягнятко! Святого мученика… Пророка чи ще когось, кого ви там перед своєю паствою розігруєте! Не прикидайтеся чесною людиною! Мені батько розповідав, якою ви були… сволотою!
І завмер, зляканий власною брутальністю. Але слово – вилетіло! І… просвистівши чорною болотяною гадюкою, впало між ними, слизьке, бридке слово… Зашипіло і поповзло по нозі, по спині, і скрутилось тугою петлею на шиї! Юрій рвонув комір сорочки, фізично відчуваючи на горлі слизьку холодну петлю. Шарпнувся бігти, але його зупинив лагідний голос настоятеля храму:
– Зачекайте, юначе! Ви сказали – батько?! Вам розповів про це – батько?! – з несподіваною цікавістю перепитав отець Георгій, ніби не чуючи страшних звинувачень хлопця.
У тривожній задумі закрокував подвір’ям, раз по раз поглядаючи на знервованого юнака, що поривався кудись іти. Тепер отець Георгій був майже впевнений, що бачив цього хлопця чи подібного до нього чоловіка з ніби розчахнутим з горя чи відчаю поглядом. Але – де, коли? І про якого батька говорить ця нещасна, сирітська, але все-таки, відчував, правдива душа?!