– А я тим твоїм баблом відкуплюся від ментів, якщо мене спіймають?
– Хто?! Хто тебе у цьому болоті спіймає? Піп? Його вже нема. На дні! Це – по-перше! По-друге, не спіймають! Даю гарантію. По-третє, якщо вже станеться, то МИ усіх тих разом взятих слідчих з прокурорами – або купимо, або продамо, або втопимо в цьому болоті, як щенят. А ще краще – пришиємо кулями золотими до їх пурпурових крісел.
– Може й мене… пришиєш… після всього? Щоб на мертвого почепити всіх собак?!
– Звичайно! Якщо будеш брикатися і варнякати черті-що! Але – не бійся: у нас з тобою угода. А я угод не порушую. Так що – заспокойся і йди – заробляй гроші. А ти як думав? Багатим і гламурним легко бути? Великі гроші на життя кучеряве, хлопче, треба заробити і – відробити! 500 тисяч єврів не валяються на тих дорогах, по яких ти, дурню, до сьогодні ходив! Так що, вперед, доки є шанс! Добром прошу – йди! І звалюємо! А то мені це болото вже у вухах стоїть, а піп – у печінках… Зануда й покидьок! А дивись, як… задєлався, грішник! Святим! Та ще й при церкві пристроївся! На його совісті – сотні заживо спалених, а він – у цій живлющій драговині оклигав собі і розкошує тишком-нишком! Людей місцевих з пуття збиває! Чаї попиває! – копнув чайничок копитом в дорогому мокасині з такою злістю, що бідна посудина булькнула в болото аж десь під лісом. – Нічого, попиську, твій реактор тебе ще чекає. Посма-а-ажишся ти в мене ще на пекельнім вогні!
Браток обіцяв попові майбутні пекельні розваги з таким садистським задоволення, що Юрію недобре стало: «Куди я потрапив?! Точно бандюк! Та ж йому совість не завадить і мене по всьому прикокнути чи… кулькою до верби прикнопити… Да, оце влип! І тата не врятую, і сам, як піп, згину!».
Бандюган, певно, відчув душевні тривоги та вагання Юрка, бо ще дужче роздраконився:
– Ну ж недаремно кажуть: тупе воно і в Африці тупе! Чого ти ще думаєш! Завтра, буквально завтра ти станеш багатим чоловіком! Купиш квартиру в Києві, особняк – під Києвом, чорний «майбах», не будеш ні чорта робити, лиш пити-гуляти по нічних клубах з попками-модельками, валятися по фешенебельних курортах, кіно знімати в самому Голівуді… Ну, що ти ще думаєш?! А-а-а… Ясно. Тата хочеш зцілити… Не переживай, прикладемо ми ЇЇ і до твого старого! І до всіх ідіотів, що там тусуються усе життя, прикладемо, зцілимо і відпустимо на всі чотири сторони – хай брикають собі при розумі і при пам’яті. Але – ти думаєш, це їм треба? Та ж вони, очумавшись, нас повбивають, знову здуріють і повернуться у свій дурдом, щоб лиш нічого не робити і ні про що не думати. Отож – вперед, бо… мені совість, як ти вже зрозумів у своїй дурній голові, не завадить. Попереджаю: ти не встигнеш оком моргнути, тим паче бризнути зі своєї пукалки, як уже соватимеш в передсмертних конвульсіях по траві ногами!
Виходу не було, і Юрій, заховавши в кишеню єдину свою зброю – газовий балончик, прихоплений з дому про всяк випадок, сердито рушив до церкви.
Після осяяного сонцем подвір’я у храмі було темно, мов у льоху, або він… не дай Боже, осліп?! Якусь хвилю напружено кліпав, щоб звикнути до темряви. Нервував, бо час спливав, і не хотілося більше воловодитися ані з божевільним попом, ані з оскаженілим рецидивістом, та й справді, скоро сюди прийдуть богомольці, і, напевно, будуть серед них і його односельці, які достеменно спитають, чого він тут?
Нарешті з темені проступили стіни, вівтар з іконостасом… Але ікони Богородиці над царськими вратами не було… Де ж вона?! Хитрюга піп! Він здогадався і… Атож! Він недаремно так гнав за тими ліліями! То він, заховавши під своїм підрясником ікону, біг у корчі, щоб її заховати! І де вона тепер?! Разом з попом на дні болота? Придурок бандюга, це ж треба так наколотися! А тепер… тепер хай сам, чортяка болотяна, пірнає в те смердюче драговиння впереміш з п’явками і дідьками!
У паніці Юрій вискочив на паперть. Церковця стояла на горбочку, з вишини якого болото проглядалося аж до лісу. Попа справді ніде не було. Братка – теж! Провалилися! Обидва! З іконою! Твою мммм…
Матюк кісткою став поперек горла, перехопив подих. Ледве відкашлявшись, хлопець, скрадливо озирнувшись, кинувся тікати – геть! Геть! Чим скоріш – з цього треклятого болота! Від гріха подалі!
– Ти куди! Назад! А то прикокну! – пролунав над вухом Юрія знайомий єхидний смішок.
Юрій зупинився, вдав, що спеціально розігрує братка, нібито, щоб «набити» собі ціну. Тож повільно, лінькувато, не роззираючись за своїм мучителем, пішов назад до храму. Інтуїтивно відчував, що церква для нього зараз не лише пастка, а й порятунок… по-перше, від непроханих поплічників, цих кінчених рецидивістів, на яких живого місця від гріхів немає, інакше чого б цей дженджик пихатий, до зубів озброєний, так боявся за церковний поріг ступити? Доконаний виродок, а страх має! Треба це врахувати і взяти… на озброєння. Про всяк випадок, хтозна, чим закінчиться ця авантюра…
Думав Юрій, не забуваючи, правда, і про мету цієї… «авантюри», яку, коли бути чесним, сам затіяв, та ще й кримінальних злочинців приплутав. І от… Ні, щось треба робити. Негайно! Може, заховатися у церкві від бандитів? Так вони її підірвуть або спалять… Теж – не вихід. Що ж робити? Чекати в церкві, доки прийдуть люди? Так тоді перед ними прийдеться відповідати, де піп? Бо подумають, що убив! І як він, Юрко, доведе, що це не так?! Що не він втопив попа, а бандюки з «майбаха». А тим часом братки, що вміють, як чорти, враз щезати, змиються, а ти, дурню, відповідай! Але… як тікати? В порожні?! Е ні… Він не може повернутися до батька без… Матері Божої… Не має права… Однак – де ж вона?
Знову забігав поглядом по темних стінах, прикрашених дешевими «фабричними» іконками у рушниках, шукаючи серед них ту, старовинну, невідомо ким намальовану, ради якої прийшов. І знову не знаходив. Але ж він Її бачив! Сам! Допіру! На власні очі! Чого ж Вона ховається? Чи хтось ховає? Він же ж не хоче Їй зла. Він зовсім іншого хотів… А тепер… Його змушують. Це не гріх, коли ти чиниш його з примусу! Так! Не гріх. І злочин заради порятунку людини – не злочин… Боже, де Вона?! Він тільки винесе Її, принесе до тата і… зразу ж побіжить в міліцію заявити, що Її вкрали. Бандюки в дорогої іномарці. Номер? Так, треба запам’ятати номер «тачки», і Її – знайдуть! Обов’язково! Зараз легко знаходять… Але, де ж Вона? Невже піп виніс!? А може тато марив нею?
І раптом Юрію здалося, ніби на нього хтось дивиться. Невже піп повернувся?!.. Слава Богу, що живий. Принаймні, на один гріх менше…
Озирнувся: нікого. Глянув на вівтар і… і побачив знайомі очі! Одні тільки очі на темній стіні над вівтарем! ВОНА! ВОНА тут, Та, яка колись врятувала смертельно хворого хлопчика, а тепер мусить врятувати його батька! Мусить… Бо навіщо тоді уся ця віра у справедливого Бога, навіщо надія на Нього?! І на Неї, чудо творящу?!
Терзаючись цими гріховно-благородними розмислами, підійшов, вчепився в дерев’яну дошку, намагаючись відірвати її від стіни. Але – не зміг… Не піддавалася.
– Ну, ради Бога, – просив, намагаючись не дивитися в очі Богородиці. – Клянусь, я поверну Тебе назад. Він тільки доторкнеться до Тебе… Ти ж помогла мені, поможи і йому… Я прошу… Чуєш, я прошшшшу!
Уже шипів з лютим відчаєм, бо ікона, як на зло, не відривалася від стіни. Далі почав шарпати, але вона мов приросла до почорнілого від часу зрубу. Від напруження в голові помутилося. І він люто закричав, бризкаючи слиною в обличчя Богородиці:
– Ну давай, відчіплюйся… Ти нікому не потрібна тут, на цьому болоті!.. А там, там тебе чекають люди. Сотні нещасних! Іди ж, помагай їм, лікуй, зцілюй! Ти не маєш права тут даремно висіти!
Наразі дошка ікони стала… тоншати й тоншати, доки не злилася зі стіною. Хлопець вражено відступив, не розуміючи, що діється… І взагалі, що він робить, теж не розумів…
– Що ти робиш, іроде?! – розсік тишу грізний окрик, а голову – різкий біль…
…Прокинувся Юрій на холодній, встеленій зіллям долівці, в самому порозі церковці. Над ним стояв піп. Лице його палало праведним гнівом, а з підрясника стікала брудна вода…