Храм на болоті або Таємниця кривавої багни – Галина Тарасюк

– Про кого… ви… ти… та…ту? – не зрозумів батька Юрій, стурбований не так таємничими натяками батька, як тим, як звертатися до цього… діда у запраній лікарняній піжамі, схожій на тюремну уніформу. Таке дороге, вимріяне, майже священне слово «тато» застряло в горлі, як давкий глевтяк… І тато, було видно по очах скорботних, як у святих на іконах, усе розумів, та лиш скрушно зітхнув, продовжуючи перервану оповідь про свого кривдника:

– Великий начальник був… на ЧАЕС. Один з тих, хто затіяв той дослід… експеримент. МАТІР казала… Плакала кривавими слізьми і казала: «Іди, застережи його!» І я пішов і сказав, як вона просила. А він стояв і сміявся, як з… божевільного… «По тобі, чоловіче, Глеваха плаче», – сказав. І з того дня я тут. А він – там…

– Невже батько говорив про того самого священика, що й мати? Тоді, чи варто взагалі усе це затівати? – подумав тоді Юрій, і тут почувся зловісний шерхіт автомобільних шин… І злякано відскочивши на узбіччя, побачив просто перед собою – «майбах»! Такий несподіваний і недоречний у цій лісовій глушині, як космічний корабель чи підводний човен…

Це було, здається, вчора. Так, вчора. А Юркові здається, що вічність тому – стільки він пережив! Але й сьогодні, постарілий на цілу вічність, він не знає, що йому робити? Як бути далі?

– Чи варто було усе це затівати?.. І взагалі, що варто… що не варто? Та й чи варто взагалі жити, так як ми живемо? – з мукою запитав Юрко, але отець Георгій цього разу не знав, що відповісти. Тільки по довгім мовчанні, перегорнувши густо списані чорним по білому, а часом і чорним по чорному сторінки власного життя, зрозумів, що прийшла пора для сповіді. Перед людьми.

ПРОРОЦТВО ВОЛХВА

– Як щоразу на сповіді перед Богом, кажу: я давно чекав суду людського, і тепер щасливий, що він, нарешті, прийшов… поки що у вашій особі, Юрію. Повірте, я не брешу, я справді багато чого не пам’ятаю і не розумію у своєму житті. Наприклад, не пригадую, як опинився тут і чому саме – ТУТ. Бачу, що над цією загадкою мені ще треба буде довго мучитись… А може, таємниця відкриється раптово, від якогось поштовху, події, слова, одного слова? Як з вашим батьком…

Отцю Георгію раптом перехопило подих. В горлі запекло, ніби ковтнув гарячого, важкого від радіонуклідів чорнобильського повітря. Помовчав, далі заговорив через силу:

– Це було за тиждень до початку експерименту. Пригадую, що до мене підійшов Дятлов, звично грубувато пожартував:

– Чего это ты, товарищ член парткома, с кликушами водишся, как твой друг Ходысь?

Как это: с какими?! А вот ребята с охраны говорят, что уже третий день на КаПеПе какой-то поп к тебе рвется… Говорят, угрожает богом, всеми святыми, даже самосожжением. Вот дурак! Иди, спроси, чего он хочет, этот сумасшедший? Хотя и так ясно: пациент «Глевахи»… Но надо успокоить, пока приедет милиция…

Авжеж, слова Дятлова отець Георгій запам’ятав добре. Ще б пак! Це й чоловічок дивним чином знав усе, що відбувалося на станції, і, схоже, знав про кожного навіть те, про що той сам не здогадувався. На жаль, в голомозій гостроносій головешці Дятлова, забитій «ценными сведениями» про чуже життя, не вистачало місця для елементарної інформації про те, що відбувається за «щитовою», у тих самих атомних реакторах… Одно слово: «дятел», тобто – стукач, як зневажливо, підморгуючи один одному та гидливо кривлячись, кидали в його бік колеги. Звичайно, пошепки, оскільки майже кожен встиг відчути результати «бдительности» Дятла на власній шкурі.

Заступник головного енергетика ЧАЕС, він же кандидат фізико-математичних наук, член парткому, а по-простому – Жора Бунчужний теж не залишився непоміченим пильним «Дятлом». Тож тепер, слухаючи поради невтомного «інформатора», як вгамувати якогось божевільного, був упевнений, що той обов’язково проведе його потайки до КПП, послухає і «доложит куда надо». А могло бути, що Дятлова хлопці з управління безпеки спеціально прислали, аби перевірити Бунчужного «на вшивость». Але вияснювати, що й до чого, Бунчужний не став, натомість вирішив якомога швидше «снять напряжение» з тим попом-камікадзе, що невідомо чого кидався грудьми на атомну амбразуру. Вислухати, поговорити і відправити з Богом подалі від біди.

Того камікадзе (бо інакше людину, яка насмілилася втручатися у таємні справи самої держави, і не назвеш) Бунчужний «вирахував» одразу ж, переступивши через поріг КПП. По-перше, по «сільській» екіпіровці, по-друге, як би точніше сказати, по… одухотвореному, осяяному світлом благородної місії блідому, зарослому русявою борідкою, ще не старому виду.

«Ну от і він, ще один спаситель людства! – подумав не зло Бунчужний, придивляючись до бородатого, чи, бува, не колишній однокашник, якийсь невдаха – сільський вчитель фізики, приплутався вчити його, успішного Жору Бунчужного, уму-розуму? Напозір вони були приблизно одного віку з цим дивним… візитером… Але, здається, не знайомі…

Візитер теж зразу вирахував Бунчужного. Рішуче підійшов і без «добридня» та преамбул сказав:

– Дякую, що наважились. У нас дуже мало часу на розмову. Буквально кілька хвилин. Тож прошу мене уважно вислухати. Мене прислали сюди знайти вас і сказати, що той експеримент, який ви запланували, не треба проводити. Реактор може не витримати… Може статися непоправне.

Бунчужний отетерів. Перше, що подумав: «Божевільний!». Друге: «Ні! Агент ЦРУ!». Третє: «Провокатор! Сучий провокатор! Його точно підіслали!.. Але – навіщо?! Невже Дятел підстроїв?! Але ж я – ні з ким ні про що і ніколи! Що робити? Що казати? Чорт забери!.. Що робити?!»

Мимоволі озирнувся: здалося, за «пропускною» майнула по-пташиному переломлена в попереку фігура Дятлова.

– Не бійтеся, я не божевільний, не шпіон і не провокатор! Я просто – посланець, посланий попередити вас… – притишив голос чоловік, певно, відчувши сум’яття душевні Бунчужного.

– А! Посланець! – відітхнув з полегкістю Бунчужний. – І від кого? Від тих? – очима показав на небо, маючи на увазі інопланетян.

– Так! – не зрозумів чи не хотів розуміти іронії «посланець». – Мене послала Мати! Сказала: «Його звати Георгій Бунчужний! Іди, знайди і передай: «Гординя незрілого розуму – погибель для світу. Треба спинити зухвальство. Інакше – вогонь вирветься з пекельного черева – на ШОСТИЙ день і позначений буде числом ЧОТИРИ».

– Н-да… дела… Тяжелый случай… – зітхнув, Бунчужний, маючи на увазі, звичайно, «посланця» та метикуючи, як би то швидше позбутися його, з виду наче нормального, та й взагалі, симпатичного чоловіка, але, на жаль, шизофренія не питає… – Гаразд, щось будемо робити… Дякую за… попередження. І до побачення. Побіг передавати послання ще вищому начальству.

– Не блазнюйте! – раптом гнівно блиснув очима посланець і, майже впритул наблизившись до Бунчужного, міцно, як лещатами, стиснув рукою його лікоть. – Зробіть, як вас просять, щоб потім не каялись! Не доливайте останньої краплі у чашу терпіння Творця! Не примножуйте Його розчарування родом людським, не прискорюйте кінця світу і цієї, третьої уже, цивілізації, власним безумством, гординею і недосконалістю!

– Відпустіть руку! – теж пошепки наказав Бунчужний. – А то покличу охорону.

– Вибачте… і не бійтеся, я прийшов з миром… – знітився чоловік так щиро, що Бунчужному стало навіть шкода цього, хоч і не зовсім сповна розуму, але, з усього видно, чесного бідаку. Водночас, розбирала цікавість: хто ж він насправді, цей чоловік, цілком нормальний з виду? Тож вирішив, оскільки його й так його «засікли», все ж таки поговорити з цим посланцем Божим, тим більше, що він знав про експеримент.

І тут Бунчужного, як струмом прошило: чорт забирай! А й справді, звідки цей сільський дядько знає про майбутній експеримент?! Про «утечку информации», звичайно, не могла бути й мови. А якщо його підіслали, то, принаймні, треба вияснити – хто?

– Між іншим, звідки ви знаєте про якийсь нібито… як ви сказали, експеримент?

– А хіба я казав про… експеримент? – м’яко заперечив чоловік. – Я сказав, що мене послали попередити про можливу біду. І про гнів Творця. Богородиця молить Бога за нас, хоч і недосконалих, свавільних, але Вона любить людину, в тлінній оболонці якої ходив по землі Син Божий. Вона молить Бога дати нам, людям, останній шанс. І тримає над нами свій омофор… Але безумне свавілля людини виходить з-під контролю… – чоловік перейшов на зловісний шепіт, – так само, як вийде з-під вашого контролю створений вами пекельний механізм. Та поки що біду можна відвернути. І це – у ваших можливостях.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: