І відчай від припущення, що він, Георгій Бунчужний, знову може стати мимовільним призвідцею ще однієї руїни-пустелі, опустив його на коліна, звів його руки до неба і промовив його голосом:
– Господи, спаси і помилуй! Бо душа моя убога не готова прийняти велич Твого чуда, Господи! Поможи, Господи! Не покинь нас посеред дороги до Тебе!
Чудна молитва ново-об’явленого пастора, здавалося, ще більше розтривожили жінок, котрі, збившись у зграйку, ніби чекали слушної нагоди, аби порснути в різні боки – від цього болота, на якому бозна-що водиться, а тепер ще й завівся божевільний піп, який спочатку водить їх по непролазній драговині, а відтак сам дивується, і просить Бога напоумити його!
Але саме в ту хвилину, коли жінки шарпнулися тікати, самозваний піп піднявся з колін, і як нормальний розповів жінкам, не вдаючись у подробиці, усю правду: що давно чекав, коли Храм на болоті нарешті наповниться людьми. І от настав той час. Вони прийшли. І він дякує за це Всевишньому. І сподівається, що вони тепер щонеділі приходитимуть на Службу Божу.
Жінки дружно зітхнули, заспокоїлися, заусміхались і, дрібно перехрестившись на церковцю, зникли у хащах. А на третій чи на сьомий день на болото приїхав білою «Волгою» протоієрей Євстахій, перейшов відважно – слід у слід за самозваним священиком – багну, зачудовано обдивився церкву, впав на коліна і довго молився. А потім повіз раба Божого Георгія на рукопокладення у Київ, як той зрозумів, до самого Патріарха. Якраз на той час у митрополичих апартаментах, куди його було запрошено, з якоїсь нагоди зібрався весь священний клір на чолі із Владикою. Відвиклого від мирського життя Бунчужного вразила не стільки велична урочистість прийому, я те, що його, самозваного «козацького» попа, зустріли привітно, як рівного, хоча не відали, хто перед ними: здичавілий наркоман, втеклий із сибірських таборів «зек», чимало з яких тоді, після розвалу СРСР, ставало послушниками у відроджених монастирях, чи нахабний авантюрист, сучасний Гришка Распутін. Але коли Бунчужний представився «колишнім заступником головного енергетика сумнозвісної Чорнобильської атомної електростанції», в митрополичих покоях запала тиша. Не з меншою, хоч і настороженою, як здалося Георгію Бунчужному, цікавістю, слухали отці церкви неймовірне «житіє грішного енергетика» на острові посеред радіоактивного болота, та ще й у старовинній козацькій Свято-Покровській церкві, про яку мало хто і що відав дотепер, а якщо і знав щось, то думав, що її давно нема, що зосталася вона тільки в народних легендах та апокрифах. Була мить, коли в сторожкій увазі священного кліру Бунчужному причувалося… щось схоже на здивування і зчудування водночас. Що було цілком зрозумілим: справді дивовижна, як на наші часи, історія Георгія Бунчужного нагадувала і біблійну притчу про воскреслого Лазаря, і новочасну – про грішника, врятованого від смертельної променевої хвороби, від якої, як відомо, та й сам грішник знав це з історії ядерної фізики, просто не виживають.
– Без Господнього чуда, – делікатно уточнив Його Святість, заохочуючи гостя до щирої і довірливої розмови.
– Так ви мені… вірите? – спитав Бунчужний, уже без сум’яття звівши на патріарха очі. Правду кажучи, колишній атеїст почувався в незвичній для нього ролі не зовсім впевнено. Можливо, цим і викликав деяку настороженість високого духовенства. Тому одразу ж відчув, як доброзичлива репліка патріарха розрядила обстановку, посіяла приязнь і довіру до нього, а, головне, що тепер він без «ложної скромності» і страху бути не зрозумілим, може розповісти про найсокровенніше чудо – почутий ним жіночий голос, який сповістив, що віднині він, Георгій Бунчужний, буде настоятелем Свято-Покровського храму, і скоро сюди прийде його паства, що й сталося – прийшли жінки і він, один лиш Бог відає чому, назвався священиком ХРАМУ НА БОЛОТІ… Ось і вся його історія, точніше – те, що він пам’ятає, а як насправді було, то один Бог знає.
Церковні ієрархи, уважно дослухавши сповідь, попросили Бунчужного вийти за двері і побути під куполами собору наодинці з Богом, бо їм треба про щось порадитись.
Зоставшись на одинці з Богом у малолюдному о цій пообідній порі Соборі, Бунчужний, паленіючи від сорому, згадав, що був тут років тридцять тому один єдиний раз і то випадково, коли якимсь високим московським гостям замандюрилося подивитися на знамениті фрески великого російського художника Васнецова…
На жаль тоді ця унікальна перлина українського культового зодчества не справила на атеїста-фізика жодного враження: церква – як церква, фрески – як фрески. Мимохідь, мимохіть пробіг очима по шедеврах, більше перейнятий тим, що в ресторані готелю «Москва» їх чекала замовлена вечеря.
Воістину несповідимі шляхи Господні! Чи міг тоді уявити собі успішний кар’єрист Георгій Бунчужний, що прийде такий день і час, коли йому триликому Янусу (призвідці, ліквідатору і жертві аварії на ЧАЕС) доведеться в цій святій храмині горбитися під вагою власних гріхів і тримати іспит перед суворими поглядами святих мучеників і князів-державників, чекаючи, коли його покличуть?..
Але отці української церкви самі вийшли до нього, самозваного попа Храму на болоті. Обряд посвячення раба Божого Георгія у священицький сан був простим і скромним. Здійснював таїнство сам Патріарх.
…Повернувся Георгій Бунчужний зі столиці через два тижні повноправним священиком, обдарованим прихильністю Владики, священицьким одягом, церковними книгами, начинням та іншими, потрібними пастирю і пастві речами, та найголовніше – незабутніми враженнями про невідоме досі, недоступне простому смертному церковне життя. Коли він зізнався, що не знає ані обряду, ані молитов, і готовий піти в науку до будь-якого сільського попа, чи стати послушником при монастирі, сам Патріарх сказав, що в нього, ново посвяченого, «є Учитель і Наставник – сам Творець», але практика не завадить, і дозволив протоієрею Георгію пожити в одному з київських монастирів, повчитися, поспілкуватися з братією.
Отже, через два тижні отець Євстахій відвіз отця Георгія на його храмовий острів, поблагословив і просив звертатися, коли виникнуть проблеми чи якісь потреби. Оскільки потреб нагальних в отця Георгія не могло бути, а проблеми свої він звик вирішувати сам, то й більше своїх наставників не турбував, а вони – його. Люди ж місцеві, бозна-як і звідки прочувши про офіційне висвячення самозваного «козацького попа» на справжнього священика, вже без страху і сумніву стали приходити до церкви щонеділі, а згодом і на великі свята.
Церковна громада спочатку нараховувала сорок парафіян, переважно людей літнього, а отой похилого віку. Та, на жаль, з роками стала танути, як жменя свічок на вогні. Уже двадцять вісім рідних душ отець Георгій відспівав і провів за християнським звичаєм в останню путь. Зосталося дванадцятеро. Як апостолів… хоча майже всі його апостоли, крім старого Петра Поліщука, жінки…
Отець Григорій так захопився спогаданням свого «житія», що забув про Юрія, який, навпаки, не зводив з попа очей, з великою увагою слухаючи його розповідь, що час від часу переривалася задумливими паузами, довгим мовчанням, або тривожним шепотом. Часом піп імітував голоси чи вимову своїх парафіян, журячись над їхніми долями. Як от зараз…
– Дуже люди нашіє стали мерти, – журилася перед Різдвом Ліда Іванівна з хутора Ведмежий, а після Великодня і її провели за вічну межу…
– Нещаслівіє ці місця, ніби проклятіє… Ой, казали ж мої баба покойниє, що таке буде, що люди будуть боятися воду з криниці пити, овоч із зіємлі їсти… І будуть мерти, як мухи. А лісами будуть бігати двоголові вуовкі, шестиногі луосі, і діти-уроди… От були старіє люди начіє неграмотніє, а знали наперед, що буде Чорнобиль, – вторила Ліді Іванівні Явдоха Сіножацька з хутора Лосівка, слава Богу, ще жива…
Отець Георгій знову замовкав, думаючи про те, що ці люди – не тільки і не просто його паства. Вони – його родина, його журба і радість. Він знав їхні помисли, потаємні бажання, помилки й прогрішення, жив їхнім життям, намагаючись словом Божим захистити їх від світу. Часто, відслуживши Службу Божу, вони подовгу гомоніли, розповідаючи йому те, чого не встигли повідати на сповіді.