Але це вже думав не отець Георгій, а інженер-атомник Георгій Павлович Бунчужний…Тож коли під ними знову хитнулася купина, і хлопчик тісніше притулився до грудей, отець Георгій поспішив їх захистив від посягань преісподні хресним знаменням.
ЛІЛІЇ ДЛЯ БОГОРОДИЦІ
Не встиг Юрій провести тоскним поглядом покликаного паствою отця Георгія, який за мить розчинився в молоці туману, як перед ним став, мов з-під землі вискочив, «чорний браток». Не м’ятий – не клятий, чисто виголений, у вигладженому «похоронному» костюмчику, в тих же сонцезахисних окулярах та шкіряних рукавичках.
– Ти чого стоїш, парєнь! Дорога відкрита. Іди і винось. Пора їхати – нас чекає замовник. Між іншим, це дуже поважна і дуже впливова людина, тому я б не радив тобі випробовувати її терпіння… І моє також! – накинувся крутелик на Юрія, не вітаючись.
Нахабний, зверхній тон випадкового попутника, який, якогось дідька, вчепився в душу кліщем, неприємно покоробив юнака. Після одвертої і щирої бесіди з настоятелем, він уже жалкував, що зв’язався з невідомими бандитами, піддався на явну, авжеж, явну провокацію цього явно кримінального авторитета! І то тільки тому, що цей… «щезник» чортів невідомо як і звідки дізнався про його, невезучого Юрка, плани будь-якою ціною винести чудотворну ікону з цього болота, де її ніхто, крім божевільного попа не бачить, принести потайки до тата в лікарню, щоб він притулився чолом до її вуст, І от тепер катувався: навіщо? Навіщо він згодився стати спільником цих, по всьому видно, «злодіїв у законі», добровільно піти на злочин? Адже одна справа «позичити» образ Богородиці на деякий час задля святої справи – зцілення нещасних, Богом забутих, душевнохворих людей, і зовсім інша – вкрасти її для якогось багатого покидька, якому, бачите, закортіло до всього – ще й чудес? Звичайно, той багатій думає, що за його погані гроші можна купити все, навіть самого Господа Бога з Богородицею! Щоб вони його стерегли та ще гостей розважали!
– Ты, че, парень, збрендил? – приступився браток ближче, підозріло, якось по-звіриному, принюхуючись та прислухаючись до гнівного клекоту, що підіймався в душі юнака. – Ты че там замышляеш – клятву нарушаеш? А? Смотри мне! А то…
– Слухай, відчепись! По-перше, я ніякої клятви тобі не давав, по-друге, не лякай – лякані… – обурився Юрій. – По-третє, я ще добре подумаю, чи влазити мені у ваші темні дєлішки.
Крутелик, видно було, не чекав такого спротиву, тож на секунду навіть розгубився. Стояв, з дива онімілий, ніби язика проковтнув. Реакція братка, досі напористо-нахабного, підбадьорила Юрія. Правду кажуть, що з ворогом треба боротися його зброєю. Нахабство побивати нахабством, підступність – хитрістю. Ну, що отримав по мордах, хамула? Тепер будеш знати, як і на кого рот роззявляти! Так, ще вчора, заскочений зненацька бандюгами, він, Юрій, був готовий на все… Тепер же зовсім інша ситуація – вони з попом порозумілись, і він сподівається, що все можна буде залагодити без криміналу. Так, Юрій відчуває це… Він все чесно розповість батюшці і проситиме, щоб той сам поніс чудотворну ікону в лікарню, туди, де зцілення від неї чекають сотні нещасних, покинутих, таких, як тато, скалічених колишнім життям і режимом, людей. А, може, й самим Богом покараних… Хтозна, але не йому, Юркові, про це судити… Тим більше, що такі акції, він бачив по телевізору, часто проводять настоятелі тих церков і монастирів, де з’являються чудотворні ікони, авжеж, спеціально возять по містах і селах, щоб люди зцілювалися.
– І ти в це віриш, у цей брєд сівой кобили, придумані попами байки тіпа про чудотворне зцілення? – роблено здивувався хазяїн «майбаха», прийшовши до тями. – Пхе! Ти ж мужик! Соврємєнний! А віриш, як сільська баба, у попівські казки!
– А ти що, думки читаєш? – зневажливо, в тон чортовому щезнику, спитав Юрій, не відчуваючи більше ні страху, ні сум’яття, які переживав ще годину тому, усвідомивши, що йде на порушення законів, і не тільки людський, а й інших – вищих. Тепер він тверезо мислив і чітко усвідомлював, що, хай і заради святої справи, але так по-дурному, через свою телячу простоту, потрапив у руки кримінального угруповання. Але даремно ці бандити намагаються його контролювати! Точніше – зомбувати і керувати при допомозі гіпнозу чи ще якихось психотропних засобів. Він бо не зовсім дурень! Щось теж знає, на чомусь теж розуміється!
По обличчю братка, що стояв спиною до сонця, пролетіла зловісна тінь. Чорні окуляри червоно зблиснули і згасли, і крутелик перейшов із бандитського «базарного» сленгу на «общепонятный русский язык»
– Слушай, урод, я не собираюсь вот здесь, в этой грязи, стоять и слушать твои дурацкие шутки. Ты обещал достать эту штуковину? То бишь – медальон? Обещал! Так иди и работай! Или ты боишься, что тебя кинут? Так вот тебе – поощрительный приз! Аванс! Сто тысяч баксов. Остальные четыреста получишь тогда, когда передашь медальон лично мне в руки. Ясно? А теперь – иди! Если, конечно, хочешь по земле топать, а не пиявок кормить в этой западне…
Браток не кричав, навпаки, вимовляв слова чітко, розмірено, ніби вбивав у голову Юрія дерев’яні цвяшки. Юрій зрозумів: «чорний» не жартує. Тим паче, що раптом відчув, як покидає його сміливість і рішучість, натомість покора і страх паралізують свідомість. Ще мить – і він готовий буде виконати будь-яку команду цього бандитського пахана.
«Боже! Поможи!» – заволав Юрко подумки і тої ж миті до нього знову повернулася притомність. Сам подивувався, коли раптом спокійно і миролюбно запропонував бандюзі:
– Тоді ходімо разом! Допоможеш. А то… та ікона ніби приросла до стіни.
– Не вимовляй при мені цього слова! – аж підскочив браток, мов ошпарений.
– А то чо’? – здивувався Юрій, вже одверто кепкуючи. – Нормальне слово. Це ж не «міліція» чи там… «тюряга, зона»…
– Не мели дурниць, придурку! Бо лиш загуде за тобою! І не бреши! «ВОНА» тримається на кількох гнилих дерев’яних цвяшках! Всього-на-всього на кількох гнилих цвяшшшшках! – уже зашипів гадом, втрачаючи терпіння, браток.
Пропозиція Юрія допомогти, схоже, роздратувала і настрашила цього… щезника–пострибунчика: то він тут, то – чортзна-де… Он як поблід! Як дідько від ладану! Чого б то? Невже не хоче залишати слідів, кримінальна морда? Авжеж, не хоче… Досвідчений мародер! І, по всьому видно, тут не раз вже бував, он як все знає, навіть про цвяшки! Але що ж йому завадило самому віддерти ікону? І чого це він боїться навіть в церкву зайти? Ходить же ось по подвір’ю не криючись, а в церкву боїться?..
– А-а! То ти вже пробував… винести її… – похмуро зіронізував Юрій вголос. – І, мабуть, теж не зміг її відірвати? Ну тоді знаєш, що я не брешу: вона навсправжки ніби приростає до стіни, а потім взагалі – зливається з нею.
– Так! Давай рухайся! Це твій останній шанс! Якщо ти цього не зробиш до приходу сюди богомольців, он, чуєш, голоси? То тобі – не жити. Ясно?
«Боже, що мені робити? І що взагалі тут відбувається, на цьому болоті?» – затужила-заридала Юркова душа, лякаючись знову впасти в залежність від цього кримінального слуги самого Сатани.
Сонце поволі піднялося над лісом, і в його промінні трясовина здавалася червоною, мов кров’ю залитою. Відчуваючи все зростаючий гніт нахабного братка, що чорнів навпроти грозовою тучею, Юрій швидко, мов рятуючись від гріха, пішов у церкву. Авжеж – від гріха подалі… Доки спокуса не зламала його, наївного хлопчака, цілком…
За порогом трохи полегшало. Але муляла цікавість. Тож сторожко підійшов до ікони, обдивився: справді, бандюга не брехав – тримається на кількох цвяшках. Дерев’яних, але ще міцних.
Однак замість того, щоб спробувати знову зняти образ зі стіни, Юрій став обзиратися, гарячково нипати по церкві, щось, сам не відаючи, що, шукаючи. Нарешті під столиком з іконками і хрестиками знайшов… Серп!
– Слава Богу, знайшов! – зрадів, не даючи собі відчиту, задля чого, власне, шукав, і що має робити з цим серпом.
Взагалі, парубок мало розумів, що з ним відбувалося нині. На цьому болоті ним кидало з боку в бік, як на палубі вутлої шхуни, а голова йшла обертом від невмотивованих перепадів настрою, намірів і бажань… Іноді здавався собі дитячою електронною іграшкою, якою управляють з різних пультів…