– Мати Божа, дай мені розум… – заблагав до чудотворної, яку тільки що терзав, накручений «чорним крутеликом», тупо оглядаючи серп, яким панотець жав рогозу і татарське зілля. І… пригадав слова отця Георгія:
– За чварами і сварами забули ми про лілії для Богородиці…
– Авжеж! Як він міг забути, чого сюди прийшов! – зрадів Юрій і вискочив на церковне подвір’я – ледь не в обійми братка, який нетерпляче дочікувався його, знервовано позиркуючи в той бік, де гомонів, чутно було, зі своєю паствою болотяний піп. Та уздрівши Юрія, озброєного серпом, що виблискував на сонці, мов крива козацька шаблюка, чорний чванько, щойно самовпевнений і нахабний, перелякано сахнувся, зібгався, скрутився і луснув, як мильна бульбашка. Щез! У кліп ока!
Юрій остовпів. Оце то… фінт! Те, що бандит здимів від одного вигляду серпа, геть чисто збило його з пантелику. Але й втішило, бо, виявляється, справді, не такий чорт страшний, як його малюють. Це – раз. А по-друге, виходить на те, що навіть такі чорти рогаті, як цей кримінальний виродок, не такі вже й відважні, і цілком можуть з переляку в штани надзюрити, варто лиш їм показати кулака.
Наразі Юрієві подумалось, що вся ця божевільна колотнеча, цей абсурд з бандитами і попом йому просто сниться, тому що те, що з ним відбувається, нормальній людині могло тільки приснитися. І то – на п’яну голову. Авжеж! Але, нарешті, до нього прийшло прозріння. Він згадав, що сьогодні велике християнське свято – Трійця, або зелена неділя, і він хоче принести квіти Тій, Яка була йому другою мамою, вдруге народивши його на світ. Шкода, що він і першій своїм мамі ніколи не дарував квіти… Не привчений був… тай соромився… А по правді, просто не знав, яка це радість – дарувати МАМІ квіти.
Тепер Юрко ніби збоку дивився на себе, бачив, як, забувши про осточортілого братка, виблискуючи серпом, простує до болота, як упевнено ступає по хистких і слизьких, мов крижинки на річці під час льодоходу, купинах, і йде по них так впевнено, ніби під ним не бездонна трясовиця, а бита лісова дорога. А от нарешті серед купиння-моховиння-жабуриння – озеречко чистої води, як скельце-люстерце, по краях прикрашене густим мереживом з листя і квітів сніжно-білих лілій, ніжно-жовтого латаття, кремово-рожевих глечичків. І він нахиляється і серпом притягує до себе ті розкішні вінки та гірлянди…
«Лілії для Богородиці», – чує перед собою втішений голос отця Георгія, а позаду… за спиною – скрадливі звірині кроки. Але Юркові вистачає однієї миті, щоб, уже з повним оберемком лілій, стрімко розігнутися, озирнутися і побачити, як, буквально за кілька кроків від нього, опадає, розсотується по трясовині чорними гадюками, велетенськими п’явками щойно цілком реальна постать братка. Ті гади болотні повзуть попереду, скручуються слизькими кублами на купинах, хапають за ноги! Але їм не спинити Юрія. Хода його тверда, як і віра в те, що він донесе і обов’язково принесе лілії Матері над всіма матерями…
Нарешті – берег! На острівці ще безлюдно, але з протилежного боку болота долітають людські голоси. Прихожани! Треба встигнути!
Якась незвична, радше призабута дитинна радість охоплює світлим полум’ям душу парубка, що поспішає з оберемком водяних лілій і латаття до відчинених навстіж дверей крихітної дерев’яної церковці. Але тільки зайшовши у храм, у його прохолодний затінок, Юрій помічає, що він справді… світиться! Чи то пак, це мерехтливе світіння, що німбом осяює його, насправді випромінюють водяні лілії та латаття, які він приніс Богородиці.
– Слава Господу, що дійшли! – перехрестився отець Георгій, ступивши на твердь. Парафіяни теж з полегкістю зітхнули, дякуючи Богові і Матері Божій, що перевели їх через безодню. Бо, нема де правди діти, щоразу перехід через болото був для них, не таких вже й молодих і ловких, неабияким випробуванням. Особливо, після того, як вони помітили, що стежка… рухається! Авжеж, вона щоразу пересувається то вліво, то вправо від куща калини, який служив їм поміткою з того дня, як вони вперше пішли через багну услід за козацьким попом. Тож один Бог відає, як отець Георгій непомильно знаходить стежку, і, взагалі, як їм усім вдається пройти по ній, не забруднивши, ба навіть не замочивши ніг?! Чудо та й годі! Присутність дива трохи лякала, але щораз все більше радувала людей. Отож схвильованим, веселим гуртом прихожани рушили до храму. Попереду йшов отець Георгій з Оксаниним хлопчиком на руках.
У церкві парафіян чекало ще одне чудо: переступивши поріг, вони не впізнавши свого храму, заквітчаного вінками водяних лілій, які, здавалося, випромінювали різнобарвне, як ялинкові гірлянди, сяйво.
Та найбільше вражений був настоятель. Попервах отець Георгій нічого не зрозумів, і був ладний сприймати все, що відбувається у храмі і поза ним, як видіння, послані йому Небом. Та роззирнувшись по церкві, побачив у самому кутку, біля столика з хрестиками, молитовниками і свічками того, на кого і сподівався… Юрій дивився на отця Георгія розгублено, ніби сам був здивований чи то власним вчинком, чи тим ефектом, який він справив на настоятеля і віруючих.
Отець Георгій вдячно усміхнувся юнакові і пішов готуватися до Служби Божої.
ДІДІВСЬКА П’ЯТНИЦЯ І ТРОЇЦЬКА СУБОТА
Тим часом, доки панотець, зачинившись у вівтарі, одягав ризи, жінки поставили справа коло престолу широкий ослін, застелили його вишитим рушником і почали викладати свої панахидки: хто хлібину, хто вузлик з крупами, хто баночку півлітрову цукру, а дід Петро Поліщук – куплену купно всією церковною громадою пляшку кагору для причастя. Усе, як наказував отець Георгій. Знаючи вельми скромні статки своїх парафіян, настоятель забороняв їм приносити в поминальні дні дорогі продукти та різні лакоминки, але найбагатша з них, вчителька на достроковій пенсії, позаяк в її селі зосталося більше вчителів, аніж учнів, Ольга Михайлівна, все одно приносила «на помин» то печиво домашнє, то горнятко з коливом, яке в довколишніх селах називають – «канун».
Ольга Михайлівна шанувала свого «козацького» попа, як називала проміж себе паства настоятеля Свято-Покровського храму. Але, певно, більше – жаліла… Як людину, котрій, якщо люди не брешуть, теж довелося, як і її покійному мужу, побувати в самісінькому кратері чорнобильського пекла. Ользі Михайлівні часом кортіло заговорити про це з панотцем, запитати, чи не знав він Євгена Ходися, але щось стримувало… Може, страх розтроюдити душу і свого, і його спомином про пережите? Бо аж страшно стає, коли згадаєш, скільки ж то їм усім довелося натерпітися! Вистраждати! Витримати такого, що й не всі витримували. От і Женя… не витримав… Не пережив…
Хоча, як часом думає Ольга Михайлівна, якби не його чесність, жив би Женя при здоров’ї й досі. Ніхто ж його не примушував кидатися у те пекло… Хоча… він теж, мабуть, передчував, що погано для нього закінчиться той експеримент. Був проти: боявся, що не витримають якісь системи. Конфліктував з начальством, особливо з одним… якого вважав порядним і знаючим спеціалістом з ядерної фізики, і який, на думку Жені, не мав права легковажити долею стількох людей ради чергового «авралу» на честь пролетарського свята. Чи ювілею, будь він не ладний! Певно, того чоловіка, як і Жені, вже давно нема… І за що, ради чого вони – такі ще молоді, красиві, такі мудрі і вчені, поклали голови, життям пожертвували?! Будь вона проклята та страшна система, в якій людина була нічим, ні ким, тільки гвинтиком і засобом для здійснення якоїсь… чергової високої мети заради світлого комуністичного завтра. А те «завтра» і «післязавтра» впало на голову, як сніг, тільки – чорний, радіоактивний, смертоносний, нежданий у квітні – сніг…
Часом жінці здавалося, що отцю Георгію теж хотілося поговорити про чорнобильські події двадцятирічної давності, розпитати детальніше про її чоловіка-небіжчика, можливо, вони були знайомі, авжеж, на ЧАЕС майже всі були знайомі, але певно теж не смів тривожити важких споминів… Адже кожен з них розумів: є печалі, які носиш в собі, мов іржаві смертоносні міни, і боїшся до них доторкнутися… Тим більше, що знав: вчителька й без того карається своїм атеїстично-комуністичним минулим. Був такий гріх… був. Усвідомлений. Бо ж ніхто її, рядову вчительку рядової середньої школи з міста Прип’ять не примушував ще «до Чорнобиля», вбивати вперто в голови дітям, що Бога – нема. Що справжній бог природи і творець світу – людина, яка сягнула у своєму розвитку такої висоти, що розщепила атом! І примусила його служити на благо усьому людству!