Як та людина розчепила той атом, вчителька історії Ольга Михайлівна не знала, але була щиро вдячна всім, хто той атом розчепив, і побудував Чорнобильську атомну станцію, бо тепер вона живе не в якомусь селі, а в сучасному місті енергетиків, в комфортабельній квартирі, має високооплачуваного чоловіка енергетика, і виховує сина – теж майбутнього енергетика, впевнена, що її простому людському щастю не буде кінця. І раптом – та жахлива аварія… мов кара Божа. І смерть Жені… І це вічне, не минуще почуття вини…
Поховавши через місяць після аварії на ЧАЕС чоловіка в його рідному селі Піщаному, що опинилося майже на межі 30-кілометрової Чорнобильської зони, Ольга Михайлівна відвезла сина-студента до своєї матері в Луцьк, а сама вирішила не шукати щастя-долі переселенської в чужих краях, не тинятися по приймах-комірних, а зостатися тут, в порожній хаті чоловікових батьків, тим паче, що й робота траплялася – у місцевій школі не вистачало вчителів. Однак не тільки страх перед переселенськими поневіряннями прив’язав її до Піщаного, а щось інше, в чому боялася зізнатися сама собі… Можливо, більша за горе –потреба покути? Так, потреба покути. І тому вона тут, у цій церковці…
За мирськими думками Ольга Михайлівна не забувала про свої церковні обов’язки регента і читця Святого Письма. Що поробиш, кожному у їхній невеличкій громаді доводилося виступати в кількох ролях, тільки дід Поліщук займав одну посаду, зате найголовнішу, – церковного старости. Отож, доки жінки, розкладали панахидки, ставили свічі на підсвічниках і квіти у вази на престолі, Ольга Михайлівна відкрила молитовник на розділі «Зелені свята. Троїцька Поминальна Субота». Глянула на царські врата: за ними отець Георгій молився, готуючи душу до розмови з Богом і людьми. І на душу жінки зійшла тиха світла благодать…
Про отця Георгія, тоді ще «дивного чоловіка з хижки на болоті», Ольга Михайлівна прочула першою. Від школярів. Бігаючи по лісу, дітваки запримітили посеред трясовини якусь хатку і людину біля неї і подумали, що то вернувся бозна-звідки до свого куреня відлюдкуватий лісник Вовк, котрий пропав одразу «після Чорнобиля». Але ті, хто знали Вовка, заперечили, мовляв, чули від жінки його, що жила в сусідньому селі Корчувате, ніби він давно, десь за місяць «після Чорнобиля», помер. Тож, зрозуміло, що всі ці плітки і факти тільки розпалили цікавість місцевих до Робінзона з трясовини. А одного разу, коли Ольга Михайлівна із товаришками пішла не так по гриби, як прогулятися пущею, той Робінзон сам вийшов їм навстріч і назвався священиком Козацької церкви, якою насправді виявилася хижа серед неприступних мочарів.
Ольга Михайлівна, як єдиний у цих багнах дипломований історик, зацікавилась несподіваною зустріччю і підбила жінок піти слідом за попом лиш йому одному відомою і видимою стежкою через болото, щоб на власні очі побачити ту (уявити ж тільки!) трьохсотлітню, а може, й давнішу, церкву. Так почалося їхнє знайомство, а з ним і спільна дорога до замулених джерел рідної історії, які виявилися, з погляду християнського священика… теж гріховними, бо язичеськими.
Звичайно, з огляду на свій сан, отець Георгій у цих історичних бесідах не йшов далі за роки правління княгині Ольги та князя Володимира, зупинявся на часовій межі між Руссю язичеською і Руссю християнською, але вони часто говорили про тяглість і тривкість тисячолітніх прадідівських обрядів, звичаїв і символів, що переплелися з християнською вірою, мов коріння тремтливого сріблястого осокора і могутнього тінистого дуба.
Ольга ж Михайлівна з такою насолодою і пристрастю заглиблювалась у тисячолітню поліську пущу, населену русалками-мавками, вовками-вовкулаками, чортами–упирями, що забувала про неприязнь християнства до язичників, а згадавши, дивувалась, бо ж хіба наші пращури винні, що жили задовго до народження Сина Божого і поклонялися не Єдиному Вседержителю, а просто Небу, Сонцю і Рідній Землі, називаючи їх різними, але такими прекрасними поетичними іменами, що аскетична християнська віра не змогла відмовитись від духотворного дохристиянського багатства русичів. Всевишній Розум того не бажав. І це ще одне підтвердження того, що Бог – один і єдиний. Багато тільки в нього імен і ликів.
Але, Боже, який жаль, що тисячоліття переживши, зникає ця краса, як ранкова роса. Помирає, відходить у безвість разом з останніми жителями колись благословенних, а нині зганьблених людиною, країв, співуча говірка, в якій збереглися перлини давньоукраїнської мови – мелодійні дифтонги, якими предки поліщуків імітували звуки довколишнього світу. Сьогоднішнім та ще й нетутешнім людям їх і вимовити важко, а баба Настя Синиченко, не бає, а начіє тая синичієнька спієває про давніє времіє, коли ще нашіє дієди жилі, то в ції пущі русалки уодилися да на берьозах гуойдалися, а вуовкалакі бієгали, начіє куоні. А сієчас чрез Чорнобиль нієма й людіє, тольки дієди з далієких світів приходют троєшної п’ятниці і сердютьса: што ви наробілі, шо не чутно тута смієху дієток? Хаді, Оля, дєідов памінати, а то бєда буде…
Ото ж вони всім селом і хуторами довколишніми і поминали Дідів учора. Щоб ті не сердились… А є за що сердитись, ой є! Такого правнуки наробили, що й самі не раді!..
Розкладаючи на клиросі аркушики із словами пісноспівів (ще один обов’язок: розписувати для кожного півчого, які молитви і після яких тропарів і кондаків, виголошених священиком, треба співати під час відправи), Ольга Михайлівна поглядала на церковну громаду: ось вони, останні скарбівничі незлічених, потоптаних у цих багнах, прадідами настараних статків: старий Петро Поліщук, Катерина Маткобожик, баба Настя Синиченко… Синичка, як любовно її всі вони називають… І що ж виходить? А те, що їм, забутим дітьми і внуками, нікому передати ключів від цих розкошів-самоцвітів, розсипаних по рясту і рясці. Одна тільки сердешна Оксана, як грибничка, облипла дітьми. Ото дякуючи Оксані та її дітям, ще є з ким «куста водити», і учту по «Дієдах справляти», і є ще кого в школі вчити сільським вчителям, котрі молодші. Бо старші, як-от вона, Ольга Михайлівна, змушені йти на дострокову пенсію… Вимирає село… Висихають джерела… Гаснуть самоцвіти… Тому-то Ольга Михайлівна і викликала з Луцька внучку, аби та бодай раз побачила, які вони, ті давні, прадідівські звичаї. Отож учора, в п’ятницю, кількоро їх, старих бабів разом з Оксаниними школярами, вбравши Лесю у вінок з листя, «водила куста», а підвечір справляла «Дієди»: учту-трапезу по всіх померлих родичах. Ольга Михайлівна, сама недавно навчена, намагалася поминати “Дідів”, як було колись: приготувала дев’ять страв, насипала по три ложки з кожної в тарілку та поклала на порозі, застеленому обрусом, аби «діди» вечеряли. А тоді скликала сусідів, всі разом наплели вінків з листя, сіли повечеряли та й пішли, одягнувши на голови ті вінки та свічі запаливши, на цвинтар: звітувати родичам, як жили і що зробили за цілий рік. Гарний, добрий звичай, на жаль, зберігся він тільки у поліських пущах-болотах, хоча й тут сприймається людом просто – як гарний давній звичай, а не як звіт перед померлими праотцями про свої діла і вчинки. Але трепет був… Ой був, душечка, здавалося, тріпотить, як пташечка, запитуючи себе: «А що, як справді… раптом вийдуть і скажуть: відповідайте!»
І, мабуть, не в одного покоління душа тремтіла від страху перед іспитом? Тому й розкладали поліщуки в цей день поминальний з обох боків цвинтарних воріт високі багаття… Бо й справді, як впевнилась сама Ольга Михайлівна, пройшовши між кострищами, не так було страшно поночі йти на рідні могили, голосячи та співаючи русальних пісень.
Вчора вона теж голосила і розказувала Жені про своє невеселе пенсіонерське життя-буття, про отця Георгія, показувала внучку, котра не відходила від баби ні на крок, вражена усім цим древнім язичеським дійством. А наговорившись-наплакавшись, почепила на хрест вінок, і пішли вони з Лесею додому готуватися до Троїцької Поминальної суботи. Удосвіта мали вийти, аби встигнути на Літію.
ЛІТІЯ
Ще рано бити в тулумбас
й скликати ворогів на тризну,