Тим часом 10 липня Богун, змучений облогою, почав уночі потихеньку виводити своє військо з табору і вже вивів був значну частину артилерії й кінноти, але тут зчинилася тривога: поляки, побачивши відступ, вдарили по табору. Під натиском вимуштруваного війська неприятеля чимало українських вояків, переважно обозної челяді і повстанців-селян, загинуло в болотистих заплавах річки Стир, що прикривала козацький табір з тилу, багато полягло під шаблями ворога. Загинув і митрополит Йосаф, який старався вгамувати паніку й зупинити втікачів. На жаль, у руки поляків потрапила похідна канцелярія гетьмана Хмельницького з усіма дипломатичними документами та клейнодами, 28 гармат і багато всякої зброї. Одначе більша частина розбитого козацького війська встигла відступити в напрямку Києва. Але війна – є війна. Нелегко далася перемога над козаками й польській армії. Поляки, ослаблені через нестачу провіанту і хвороби, теж понесла великі втрати.
Очевидець битви під Берестечком француз П’єр Шевальє так описував завершення цієї справді доленосної для України битви: «В одному місці серед болота скупчилося триста козаків і хоробро боронилися проти великого числа атакуючих поляків, які натискали на них звідусіль. Повністю оточені, вони загинули. Залишився один, який боровся протягом трьох годин»…
Отець Георгій зробив паузу. Обвів поглядом свою нечисленну паству. Люди були трохи здивовані проповіддю, незвичною навіть для незвичного попа козацької церкви, який зазвичай після Служби говорив з ними про звичайні речі з їхнього буденного життя, лиш часом нагадуючи, що живуть вони у краях «кровію политих, і славою повитих». Але сьогодні він говорив про ту давню битву на болоті так, ніби сам був її учасником.
– Так пише історія, – помовчавши, продовжував настоятель, – але в ній багато таємниць, зокрема, й темних, не розгаданих досі. Але сьогодні, браття і сестри, ми будемо говорити про високу таємницю нашого українського духу, нашої слави, якої ми не мали б ніколи без волі Всевишнього і молитов Матері Божої – заступниці нашого народу. Себто про те, про що не говорить історія. Про чудо Господнє.
Тож на мить повернімося подумки більш як на триста років назад на це саме місце, де стоїть наш храм, і ми нині стоїмо. Уявімо собі картину того кривавого світанку…
Схід сонця застав козаків по коліна в болоті, хоч насправді вони стояли на колінах у вранішній молитві Богородиці. А, помилившись, поклялися хором у триста голосів: «Мамо, згинемо, але не дамо Тебе в обиду». Але ми не знаємо, до кого були звернені ці останні слова, ця клятва передсмертна? До вбитих горем рідних матерів, що чекали їх по селах степових і хуторах лісових? До розтерзаної неньки України? Чи до Матері Божої – Покровительки українського козацтва?
І за мить по клятві козацькій забахкали пістолі, задиміли, задзвеніли шаблюки, заревіло ревом побоїще… І раптом посеред бою – не смерть прийшла по них, а явилася Мати Божа. Зійшла з неба по райдузі, стала на краю трясовини та й простелила по кривавому баговинні свою покрову білосніжну, і доки осліплені нападники очі протирали, триста відчайдухів перебралися по ній на берег, щоб з новими силами стати на оборону землі отчої і не раз ще здобути перемогу, зокрема, й найславнішу – рівно через вісім років, 1659 року, теж 28-29 червня (за старим стилем), під Конотопом над військами російського царя.
Але перш, як пом’янути героїв Конотопської битви, варто згадати історичні умови, які її викликали, і політичні причини, головною з яких була, як завше, підступна зрада російського царя, а саме: порушення Москвою угод рівноправного військово-політичного союзу, який уклав був з нею Богдан Хмельницький у розпал Національно-визвольної війни 1654 року. Особливо тиск із боку Московської держави на тогочасну незалежну Україну посилився після смерті гетьмана Хмельницького. Москва відкрито стала підтримувати за спиною законного українського гетьмана опозицію, яку очолювали авантюристи та політичні демагоги, не будемо згадувати їхні імена, щоб не прославляти знічев’я зрадників. В той же час московські воєводи, що засіли у Києві зі своїм гарнізоном, все нахабніше втручалися у внутрішньо-українські справи, порушуючи волю нового гетьмана Івана Виговського. Бажання Росії поневолити Україну було таким великим, що врешті російські війська розпочали збройний наступ на Україну. Щоб захистити незалежність України, гетьман Виговський змушений був повернути голову до Польщі і 18 вересня 1658 року підписати Гадяцький трактат з Річчю Посполитою, який в перспективі мав привести до «держави трьох народів», тобто до Корони Польської та Великого князівства Литовського мала приєднатися ще й Україна під назвою – «Велике Князівства Руське».
Зрозуміло, що з’ява на мапі Європи такого могутнього військового і політичного союзу, злякала Північного сусіда. Не бажаючи цього, Москва посилює репресії щодо України.
А 16 квітня 1959 360-тисячна російська армія обступає славне місто Конотоп, не очікуючи на ту героїчну відсіч, яку дали відважні оборонці козацької твердині – всього-на-всього 4 тисячі козаків та місцевих жителів.
Успішна оборона Конотопа, що тривала понад місяць, допомогли гетьману Виговському виграти час і зібрати майже 60-тисячне військо.
29 червня (за старим стилем) 1659 року полки Виговського підійшли до річки Соснівки, що омиває Конотоп, і, переправившись через міст, почали громити московітів. Коли ж на підмогу тим прийшов з полками князь Пожарський, гетьман Виговський умисно став відступати, щоб заманити противника в пастку. Тож лиш тільки вороги кинулися за відступаючими козаками, як упав міст, підпори якого козаки встигли підрубати загодя, і московіти рясно посипались у річку, яку козаки теж встигли попередньо загатити. Так важка московська кіннота по шию застряла в болотистих берегах річки. Саме в цей час українське військо і перейшло у свою знамениту контратаку, здобуваючи славну перемогу над численнішою у шість разів армією загребущого сусіда.
Отець Георгій зробив паузу, засумнівавшись, чи вірно він чинить, проповідуючи у храмі Божому про подвиги не святих ченців, а… лицарів бойової звитяги?
«Але ж ти – в козацькій церкві, чоловіче, самою Матірбожою благословенною!» –промайнула думка, а за нею друга: «Поглянь на цих людей, спраглих правди про себе! Чи не гріх повергати лукавим святенництвом їх розум у темінь невідання?».
Отець Георгій глянув на горстку своїх парафіян, що з інтересом чекали продовження казання, і камінь сумніву скотився з душі, і він продовжив:
– Однак, на жаль, браття і сестри, як часто траплялося в нашій історії, та грандіозна перемога під славним містом Конотопом не стала вирішальною у війні за незалежність України… І основною причиною цього знову ж таки була наша традиційна біда – розкол українського суспільства, радше його верхівки на різні групи, які по-різному бачили ту ж таки нашу вистраждану незалежність.
– Достеменно, далася взнаки столітня бездержавність, що значною мірою сприяла розгулу анархії, появи всіляких опозицій, які легко ставали знаряддям у руках іноземних сил. Що й нині спостерігаємо в сьогочасній незалежній Україні, – зітхнув отець Георгій. – Але жаль, що отак трагічно понад триста років тому ми втратили шанс збудувати власну державу. Хай би навіть входила вона в той троїстий союз… Та, на жаль, певно, таке вже українцям випробування від Бога, що з правіку вистачало снаги перемагати, та бракувало розуму – втримати перемогу. Заздрість і зрада, боротьба за булаву і маєтності, одвічне метання між двох корон – польською і російською – збивало вітром корону із власної голови, а змагання до свободи – заперечувало ідею державності…
Роздуми про минувшину так захопили отця Георгія, що на якийсь мент забув, де він. Ніби перемістився в часі на кілька століть назад: так зримо перед його внутрішнім зором одна за одною поставали батальні сцени під Берестечком, обсада Конотопа і переможна битва козаків з московітами. Навіть чувся гул січі, брязкіт шабель, іржання коней, людські збудженні голоси… Але це вже не були ті виснажливі нічні кошмари, які мучили його донедавна… Це була натхненна мить пробудження історичної пам’яті, пам’яті роду і народу, яка в ньому то спала-дрімала, то ліниво позіхала, а то «викидала коники», а бувало, що й наривала, як чиряк, кров’ю і гноєм. А в даний момент – вона, схоже, торжествувала!