Раптом священик мов прокинувся: побачив уважного, як ніколи, діда Поліщука, вражену Ольгу Михайлівну, здивованих Катерину, Явдоху та бабу Синиченьку… Ти ба! не лиш старі, а й молодь – Юрко і Леся – слухали! Напружене зацікавлення побачив (чи здалося?) навіть в дзеркальних оченятах Оксаниного «інопланетянина»…
Реакція парафіян водночас приголомшила і підбадьорила настоятеля, однак, боячись утомити їх чималим обсягом інформацією, вирішив завершити проповідь:
– Чимало полягло в цих болотах наших земляків у роки визвольних змагів за незалежну Україну в роки громадянської війни, а надто в часи Другої світової. Хоч для мене та війна залишилась таки Великою Вітчизняною… Адже ж не за сталінський союз пригноблених народів-братів гинули партизани у цих болотах, а за рідну хату, рідний поліський край, врешті, за ці самі рідні і щедрі для нас болота і пущі. Кажуть, немало партизанів і солдат радянських врятувала наша козацька церква. А це знак нам від Богородиці, щоб ми спом’янули вдячно і тих представників інших народів, котрі стали на захист української землі, як своєї.
Тож, дорогі брати і сестри, пам’ятаючи уроки минувшини, будьмо мудрими. Будьмо достойними і своєї землі, і своєї вистражданої держави, до якої ми перейшли з кривавого болота суцільних воєн, геноцидів, неволі, тоталітаризму, людиноненависності, але, слава Богу, не по трупах братів чи сусідів, а простеленим перед нами Омофором Пресвятої Богородиці. Тож научаймо дітей своїх і внуків, браття і сестри, бути гідними слави дідів і отців своїх, любити одне одного, шанувати одне одного, як частину свого роду і народу, любити цю землю, як вони любили, і не повторювати їхніх помилок… Молімо Бога за пращурів наших, згадавши усіх поіменно. Бо того бажає від нас наша покровительки Матір Божа. Це вона залишила на спомин про ті події церкву Свого Імені, щоби пам’ятали нащадки: з тим сили небесні – з ким правда. А правда, писав Тарас Шевченко, як і сила та воля – тільки у своїй хаті буває. Бережімо ж свою хату – Україну, дорогі браття і сестри, і молімо Господа за тих, хто зберіг її для нас…
– … Як багряницею і дорогою одежею прикрасилась Церква Твоя, Господи, кровію мучеників Твоїх з цілого світу, задля яких благаємо Тебе, Христе Боже: спаси нас! Вислухай нас і помилуй!..
… Помолимось за упокій душ померлих… Подай, Господи вічний спокій померлим слугам Твоїм і сотвори їм вічную пам’ять!..
– Вічна пам’ять! Амінь… – луною тричі повторила паства вслід за отцем Георгієм.
Малиновим дзвоном-благовістом відлетіла молитва до неба і стало тихо, як перед сотворінням світу.
Отець Георгій стояв, оглушений тишею, що запановувала його душею після Священної Літургії, перед престолом Свято-Покровського Храму, дивився крізь розчинені двері на рідну вже йому пущу-драговину, і бачив, як у промінні призахідного сонця поволі червоніють, ніби обливаються кров’ю, спочатку верхівки дерев, потім попелясті тогорічні бунчуки-мітелочки очеретів, далі – густо здиблені в гору зелені шаблюки татарського зілля, а за ними – брунатно-смарагдове ряденце трясовини. Драматична гра кольорів, світла і тіней, що відбувалася в якійсь… сакральній тиші, наповнювала єство отця Георгія божественним трепетом… разом з тим якимсь… незбагненним первозданним, глибинно-нутряним, майже язичницьким захватом перед Природою. Тепер він розумів, наскільки сильно древні поганські племена праукраїнців ідентифікували себе із природним середовищем, що назвались – полянами, древлянами, навіть – драговичами! Не богами-господарями, а частиною, лиш часткою своїх полів, дерев, драговини… Так! Навіть драговини. А ми й досі їх так зверхньо, по-вченому прозиваємо поганами. Це ми – погани, «славних прадідів великих правнуки погані». Величаємо себе «цивілізацією», гадаючи, що вона – в прогресі науки і техніки, і не здогадуємось, мудрі-друковані, що все – навпаки! Цивілізація – в Любові – у Вищому, Божественному визначенні цього слова спочатку – до ближнього і близького, а потім – до світу і всесвіту…
Раптом отець Георгій зловив себе на тому, що… переступив межу, дозволену його саном! Став на захист предків-язичників, яких поганами вперше назвали… перші на Русі християни. За всіма догматами і постулатами Церкви, можливо, він як священик і не мав права того робити. Але як син цієї благословенної Небом землі, вітав мудрість перших хрестителів Русі і перших отців її Церкви, які благословили злиття народних обрядів, звичаїв з християнськими.
На жаль чи на щастя, не всьому, що відбувалося й відбувається у безмежному Божому світі, як і тому, що творилося в його власній маленькій душі, Георгій Бунчужний міг дати пояснення – ані як колишній фізик-ядерник, ані як теперішній церковнослужитель… Тай чи треба?
ПІД ОМОФОРОМ
Якби хто того суботнього вечора на передодні Зелених свят прибився до Кривавого Болота, то побачив би ідилічну картину. На острівці посеред трясовини світилася зсередини золотавим сяєвом свічок церковця, а біля неї просто неба на траві сиділи й гомоніли люди. Трохи оддалік високий чоловік у чорній довгій одежі чаклував біля невеличкого багаття…
…Отець Георгій розпалив невеличке багаття, щоб заварити чай у солдатському котелку, що його бозна-звідки приніс Юрій, Ольга Михайлівна розстелила на траві скатерку, розіклала, припрошуючи вгощатися, своє фірмове печиво. Одне подала Оксаниному хлопчикові. Той, взявши печенинку, довго і уважно розглядав її.
«Наче вперше бачить, – зажурилася Оксаниними злиднями Ольга Михайлівна. – Таке ж худесеньке, біднятко, що аж світиться…».
Хлопчик справді світився в лілових нічних сутінках, мов світлячок. Але на те ніхто не звертав уваги, бо лице отця Георгій теж світилося при молодому серпику місяця, як і кожного, хто сидів при багатті, а чи просто під рясними зорями.
– Гарно як! Начіє у раю, усе цві-і-єте… – цвірінькнула синичкою баба Настя Синиченко і знічено вмовкла.
– Як під омофором Богородиці… – шелеснула Поліна – скромна жіночка з найдальшого хутора Сосниця.
– А я Бога прошу, щоб так було гарно там, де зараз мій Женя, – зітхнула Ольга Михайлівна.
– А як прізвище вашого чоловіка? – несподівано запитав отець Георгій, не відриваючи зачарованого погляду від вогнища, що весело потріскувало, розсипаючи на всі боки рожеві іскри. – Він, ви казали, працював на ЧАЕС?
– Так, працював… Женя Ходись… Так звали його… Наше прізвище Ходись, правда, Лесю? – відповіла, як видихнула Ольга Михайлівна і пригорнула до себе внучку.
– Ходись? Ви сказали Ходись?! – в голосі отця Георгія почулися тривожні нотки, а обличчя у відсвітах багаття взялося червоними плямами.
– Авжеж – Ходись… Чудне прізвище, правда, і рідкісне. Казав Женя, нібито так прозивали його прадіда за те, що мав звичку казати: «Ходись ту, маю щось казати».
– Будьте певні, там, де зараз… наш Женя Ходись, набагато краще, ніж тут, бо то – коло Бога… – сказав тихо отець Георгій по якійсь хвилі.
– Слава Богу, – теж ледь чутно озвалася Ольга Михайлівна, не звернувши увагу на прийменник «наш», бо саме в цю мить, ніби артисти, що зачекалися за кулісами, у нічну тишу увірвалося зі співами-переливами лісове птаство, защебетало-затьохкало, засвистіло на всі голоси, лади й регістри. Мовби перекривлюючи пернатих співаків, дружно й весело заквакали, задеркотіли на болоті жаби, заплескала по воді, скидаючись, риба.
– Оце то концерт! – захоплено вигукнула внучка Ольги Михайлівни. – Ви чуєте, бабусю? А я… я ще ніколи такого не чула! Супер!
– Під таку музику і спати шкода, – позіхнув, підмощуючи під голову кашкета, старий Поліщук.
– Діду, не спіть, будемо вечеряти, чай пити, – заклопоталися своїм єдиним дідом жінки, розливаючи по кружках запахущий, заварений з цілющого зілля отцем Георгієм, чай.
Та вже за півгодини зморені за день прочани спали покотом у теплій траві, вкрившись ліловою ковдрою літньої ночі. Не міг заснути тільки отець Георгій: тривоги не давали. Вже й молитви всі по третьому разу прочитав, а сон не йшов. Мимоволі пошукав очима те місце у високій траві, де лежав Юрко: спить сном праведника, хоч так і не признався, якими шляхами прибився на острів через трясовину… А може, тими самими, що й він, Георгій Бунчужний, змій повзучий, якому згодом судилося поповнити воїнство Георгія-змієборця? Ох, справді, «не суди й тебе не осудять».