– Тату, а чо’ люди – з пущі, а ми – в пущу? – здивувався хлопчик, проводжаючи поглядом зустрічну фуру з дровами та хмизом, запряжену втомленими сумними коненятами, яких поганяв батогом сумний дядько в картатому кашкеті.
– Так треба, – відповів батько, витираючи об сорочечку хлопчика мокре лице.
– Тату, чому ти плачеш? Сьогодні так весело, а ти плачеш? – стривожився хлопчик, міцніше обіймаючи тата за шию. – І чого ти несеш мене в хащі? Там вовки! Мені страшно, тату! Я хочу до мами!
– Не бійся, синку! Вовки не страшні. Страшні люди, які втратили совість… Страшні безумці, що не чують Бога… Ми йдемо не до лісу, синку, ми йдемо до Матері Божої… рятуватися, синку… – заспокоював тато, обома руками затуляючи тільце хлопчика від смалкої і дряпучої гущавини, крізь яку вони продиралися.
– Від кого? – не зрозумів хлопчик.
– Від біди…
Хлопчик притулився личком до татового обличчя – воно було сухе. І він заспокоївся, заховав голову на татових грудях і заснув.
Прокинувся від татового голосного шепоту. Було темно. Нічого не видно, навіть обличчя тата, тільки м’яка шовкова борода лоскотала щічки. Наляканий темрявою і татовим стривоженим шепотінням, хлопчик нашорошив вушка і почув, як невидимий у темряві тато просив когось, теж невидимого:
– Поможи моїй дитині, Пресвята Богородице! Спаси мого хлопчика, Милосердна. Він уражений радіацією… Він тліє, згорає, як свічечка. Подивись на нього, він світиться!.. Зціли його, прошу тебе, Мати Божа, уздоров. Бо я – безсилий. Усі – безсилі перед цією бідою… Люди вмиратимуть, як мухи…Поможи. Ця дитина нічого не винна. Я – винен. Бо я ходив, добивався, попереджав – як Ти казала, Пресвята, Преблага! Я все робив, як Ти веліла, Мамо Божа… Але вони сміялися з мене… Вони величалися своїм розумом, а мене робили дурнем. І я… я не зумів їх переконати… Не зумів! Прости! Може й справді, не вистачило в мене розуму? Чи переконливості? А може, й віри? Я… винен. Мене карай, але прошу Тебе, Милосердна: врятуй мою дитину… Мати Божа. На Тебе, заступнице наша, одна надія…
Тато заплакав. А хлопчик від страху міцно зажмурив очі, але замість темряви крізь склеплені повіки побачив рожеве світло. Боязко розмружився: з густої темені на нього дивилися лагідні золотаві очі невідомої жінки. Очі усміхалися, хоч із них, здавалося, котилися сльози. Та все одно страх минув. Хлопчикові стало легко і затишно, і він знову заснув.
Прокинувся першим і здивувався, що… не коло мами в теплому ліжку, а на вкритій осокою і листям папоротника холодній підлозі, і не в своїй, а в чужій дерев’яній хаті з високою стелею. Поряд спав, скрутившись смішно калачиком, тато. Крізь відчинені двері було видно очерет, ріденькі кущі, над якими клубочився білий туман. Хлопчик згадав вчорашню пригоду, сутінковий ліс, по якому вони бігли, не розбираючи дороги, татову молитву і лагідні очі жінки… Він роззирнувся по дивній, не схожій хату, хаті і… побачив ті самі очі! Вони дивилися на нього з портрета, що висів на стіні. Хоч жінка на портреті була намальована, але очі її світилися, як у живої! Хлопчик ще ніколи такого чуда не бачив, а тому злякався. Але добрі очі жінки усміхнулися, і страх минув, і хлопчик заспокоївся, і почав з цікавістю розглядати портрет. Жінка вже не плакала, як уночі, але в кутиках її очей досі блищали прозорі золотаві сльозинки.
Коли тато прокинувся, хлопчик спитав, де вони.
– У Храмі на болоті, – відповів тато. – І ми тут будемо жити доти, доки в тебе не виросте чуб.
– А це хто? – спитав хлопчик, показуючи на портрет жінки з живими очима.
– Це – Мати Божа.
– У Бога є мама?! – здивувався хлопчик.
– Є… – усміхнувся тато.
Хлопчик щось довго собі думав, а відтак прошепотів татові на вухо, щоб ніхто не чув:
– Значить, вона ще сильніша і розумніша за Бога?..
– Вона просто ЙОГО МАМА, яку Він любить і слухає. Зрозумів?
– Ага! – сказав хлопчик, засумувавши за своєю мамою.
То було прегарне життя на острові. Найкраще у світі, якби, правда, не голодні, аж скажені комарі та рої мошви, що густими хмарами дзуменіли над вечірнім болотом, готові випити з хлопчика всю кров. Але у їхню хатку-церквицю, встелену лепехою, м’якою осокою – волоснем, вереском і полином, ті кровопивці не залітали. Бувало, висіли тучами у дверях, а поріг перелетіти – не наважувалися… Розбійники!
Хлопчикові все здавалося, ніби вони з татом граються у «війнушку-партизанку». Йому було весло й гарно. Вдень острівець їхній нагадував справжній рай. Висока, нетоптана ніким цілюща трава на острівці і смарагдово-сиві мохи на болоті були всипані різнокольоровими ягодами, які хлопчик дзьобав, як пташка, і грибами, які тато, настромивши на патички, пік на маленькому багатті, і пригощав ними хлопчика, приказуючи:
– Їж, сміливо їж, на них нема ні краплі радіації… Крім того, вони цілющі і виводять з організму радіоактивні елементи. Це диво! Чудо, що в цьому напівмертвому, опаленому Чорнобилем лісі цей острівець, і, як не дивно, болото – єдине чисте, незаражене радіацією місце! Ніби над ним Мати Божа тримала свої священні Покрова! От бачиш, у тебе вже й волоссячко почало відростати, і щічки порожевіли… Скоро ми, з Божою поміччю, зовсім поправимось і будемо рости собі здорові, великі й щасливі.
Тато гладив хлопчика по голівці і волоссячко вже не осипалося з неї золотими остючками.
Але з настанням сутінків хлопчикові ставало трохи… моторошно. Здавалося, споночіле болото оживало таємничими приглушеними звуками, схожими на далекі людські голоси і ледь чутний передзвін, а над ним спалахували і згасали голубуваті вогники. Коли він питав тата, що це шумить, дзвенить і світиться, тато відказував, що то шумить ліс і дзвенять лісові дзвіночки та конвалії, а над болотом літають світлячки-комашки і фосфорують старі трухляві пеньки. Але хлопчикові все одно було страшно, все ввижалося, ніби з болота, блискаючи очиськами, вилазять якісь чудиська-страхіття, нипають, ходять подвір’ям, проте хлопчик знав: наблизитися до церкви їм зась! І заподіяти зло хлопчикові – теж, бо його береже Матка Божа. Так тато називав намальовану на стіні жінку з добрими, лагідними, як живими, очима. Тож міцніше пригорнувшись до батька, хлопчик чекав, коли той візьме його на руки і притулить гарячим чолом до її «образу», і страх мине, і він засне, скрутившись калачиком біля татових теплих грудей у гніздечку із запахущого м’якого сіна. І спатиме аж до ранку, доки його не розбудить поцілунок Матки Божої. Такий був у них з татом ритуал: двічі на день, ввечері і вранці, припадати до чудотворної ікони Богородиці. І щоразу хлопчикові ставало затишно й гарно, ніби його цілувала мама, якій вони, на жаль, не встигли сказати, куди поділися, і за якою хлопчик дуже тужив.
І тільки після цього вони йшли, як тато казав, «пастися». Спочатку, доки роса не спала, лягали долічерева у траву на церковному подвір’ї, і шукали помічне зілля. Тато висмикував якийсь корінчик, зривав листочок чи цвіточок і казав:
– Споживай з Божою поміччю. Хай піде тобі, синку, ця Божа бадилинка на лік і на здоров’я на цілий вік. Ось цей листочок, серпорізом зветься, а цей – буркуном, їж, а це – Іванкове зілля, або глекопар, а це – копитень, щоб печіночка не боліла, кров очищалася від радіонуклідів і малярія не чіплялася, а це любочка, а це її сестричка кульбабка, а це перстач – від зобу, а це корінчики балабана, в голодовку вони людей від смерті спасали, а нас порятують від білокрів’я… А воронець-баранець – усі хвороби прожене і в болото їх зажене…
Потім тато напував хлопчика березовим соком із слоїчка, прив’язаного до стовбура найбільшого на острові білокорого дерева, і вони йшли тільки татові видимими стежками – через трясовину – у пущу, де, здавалося, не ступала ніколи людська нога.
Того літа у цих краях зародило так рясно грибів і ягід, що вистачило б, як жартував тато, армію нагодувати. І армія, мабуть, почула, бо не забарилася приторохкати в ліс на «всюдиході» і оточити їхній з татом болотяний рай. Але перейти на острівець «армії» сміливості забракло, тому вона з берега кричала у гучномовці: