Ось тобі й «батьківщина в небезпеці»… Учитель був суворо недосяжний. Як Будда. Отож, її викликали і сказали: іди на барикади! Іди в РУХ, у «Просвіту», записуйся в усі організації, які вони створюють. Очолюй, організовуй, і, звичайно, інформуй. Нам головне – щоб не вийшла ріка з берегів і не знесла нас усіх разом з кордонами і Союзом.
Вона ж найбільше боялася, щоб не пролилася кров… Передовсім, щоб не узялися різати один одного її родичі. Бо й без того вже почалось: один кузен очолив місцевий осередок румунської націоналістичної партії “ Про патріа” ( «За батьківщину»), інший – пішов у РУХ і шельмував свою кузину, яка в радянські часи, вибравши з усіх рідних національностей – русскую, зробила собі добру партійну кар’єру, аж до третього секретаря обкому партії. А кількоро з родичів, що писалися до цього українцями, відшукали глибоке австрійське і навіть єврейське коріння і зібралися виїздити на свою історичну батьківщину, тобто в Німеччину…
Але не цей «рейвах» вибивав із колії, а… як би це сказати… чи назвати? Можливо, наївність тих, хто став по різні боки революційної барикади, і цинічна дворушність чолових цих протиборчих сторін… Навіть вона, зовсім без досвіду, розуміла, що нічого путнього з цієї боротьби не вийде, бо її очолили куплені, вишколені «службами» або завербовані з патріотичної інтеліґенції «стукачі»… Найгірше, що цього не розуміли справді патріотичні і чесні люди…
Тому, коли в один прекрасний день на всенародному вічі чоловим українських національно-патріотичних сил став, м’яко кажучи, «колеґа» Вакара і соратник Учителя, вона злякалася. І втекла. І, слава свободі й демократії, стала дезертиром. А все тому, що втомилася бути… сукою. Бо ж від природи була чесною, доброю, романтичною дівчинкою, що приміряла на себе образ сміливої радянської розвідниці, такої, про яких писали радянські книжки… А її примушували нюшкувати за студентами і викладачами. Врешті, просто осточортіло брехати Учителю, брехати Вакару, своєму «куратору», якому була зобов’язана звітувати про антирадянські акції студентів, хоч насправді ніяких акцій не було, або її на них не запрошували…
Тим часом запрошували на весілля однокласниці та однокурсниці, які поспішали вискочити заміж за будь-кого, аби не повертатися у рідне село вчителькою…
А от вона – повернулася. На зло Учителю, який невідомо для чого тренував її паранормальні здібності, Вакару, який осідлав її, мов ослицю, своїми «шпіонськими» завданнями. Але передовсім – собі, бо, за великим рахунком, тікала від перспективи, від майбутнього.
Сталось це несподівано. Отак-о йшла рідним містечком, аж гульк – стоїть коло її рідної хати Михайлик-петеушник, очицями сірими світить, як фарами трактор, і каже, що він інженером у рідне село направлений після закінчення училища механізації. Такий простий, добрий, не схожий ні на городських нахабних дебілів, ні на зарозумілих студентів, ні на цинічних «учителів». І так їй захотілося простого людського щастя у рідній Новосілці, на рідному кутку Корчі, що на другий день після випускного балу в ресторані «Дністрові кручі» подали вони з Михайлом заяву до загсу. Через тиждень їх і розписали при всім чеснім народі. А ще через тиждень її зарахували у рідну школу вчителькою української мови та літератури. Теж рідної… І покотилося життя тихе, далеке від революцій і шпіонів, просте, мов колесо колгоспної фіри…
Але скоро – трах-бах, за перестройкою – референдум, Незалежність і – національне відродження.
Вона, як і належало вчительці української мови та літератури, теж не відставала від всенародного рушення до відродження. Почувши, що в моді стають народні звичаї та обряди, створила у школі гурток народознавства, а до кожного релігійного свята стала розсилати по редакціях місцевих газет дописи про те, звідки свято взялося і навіщо воно. Дописи її сподобалися темним журналістам, отим манкуртам-атеїстам, які лиш знали, як партію хвалити та Бога хулити.
Скоро її стали запрошувати на обласне радіо, навіть на телебачення. Слава майбутньої Марсалії росла, котилася веселим циганським колесом, аж доки не докотилася до самого Києва. Отоді й приїхав кореспондент республіканського радіо цей… Родіон – Дмитро Радько, очі б його не виділи! Бодай би він повісився перед тим у своєму кабінеті!
* * *
– Тварюка… – бубонить Марсалія, поринаючи в легкий сон. – Якби я знала, що ти таке бидло… таке ве-лике гі… перепрошую, імпо… я б з тобою на однім гектарі не… сссіла до вітру… Да, до речі! Це ти винен, що я… приволокла Митрофана… Хоч він чмо і мурло, але там… у глибині… мужик! Настоящий стоящий мужик…
– Ну й лярва… – плюється Родіон, а янголи лагідно «підкручують» розслабленій пророчиці «гайки», стискаючи з обох боків ліктями, щоб не розквасилась зовсім. Марсалія скаржиться:
– Скажи цим бандюкам, щоб не чіпали мене. Якщо вони ще хоч пальцем доторкнуться до мене, я вчиню самоспалення просто на сцені… І ви усі, покидьки, подохнете з голоду…
І, уявивши собі, як Родіон із Босом і всі її товстоморді ученики-помічники здихають з голоду, цілителька вдоволено хихоче. Тлуста спина Родіона Новоявленого від цих погроз ходить ходором, як від лоскотів. Ага! Зачепило! Боїться, гад, що прийдеться назад на радіо вертатися, на двісті ги-ри-ни… Ні, вона таки дістане цих покидьків! Сама здохне, але непереливки буде і їм… За все… усе її приниження. Бо й справді що це робиться?! Нікому в голову не прийде, що велика Марсалія, таємнича і всеможна, танцює, як мавпа на шворці, довкіл кількох бандитів?.. Під їхню кримінальну дудочку…
* * *
Ні, всьому виною її авантюрна натура. Її хлібом не годуй, а пригоду подай! Боже, як їй нудно скоро стало, як збридило скоро родинне кубелечко і щастя в нім! Ніби дідько вселився в душу! Переколотив, перемолотив, перекапустив усі цінності й ідеали. Як на лихо, на ту годину, коли приїхав під ворота на машині обласної ради столичний прищавий зелепух Радько, у хаті нікого, крім неї, не було: свекруха порпалась на городах, Дана була в школі, а Михайло, чоловік вінчаний, – на бригаді. Та коли б і був, то би не зашкодив бесіді… На відміну від свекрухи, яка скрізь пхала свого гострого носа, чоловіка її вчене життя не цікавило. Знав свій трактор, та й вже. Читав її дописи в газетах лиш тоді, коли під ніс тикала: на, прочитай, тупаку, яку жінку маєш мудру! Та навряд чи й тоді читав… радше, вдавав, бо ні хвалив, ні гудив, лиш байдуже відсував газету та й ішов собі до господарки братися.
Столичний же радіожурналіст аж гинув від захоплення, коли вона натхненно розповідала йому про давні звичаї та обряди, в яких перемішалися елементи сакральної культури усіх народів, що колись тут жили чи панували у цьому краї. Він ретельно записував її розповідь на магнітофон, запитував, і вона відповідала. Зваживши, який він худий і зашмуляний, вона нагодувала й напоїла його, ще й із собою харчів дала. А через тиждень слухала про себе передачу з Києва, про яку Радько попередив загодя, натякнувши, що за місяць знов завітає за інтерв’ю, але на іншу тему.
Та заявився раніше, певно, коли геть чисто зголоднів. Якраз тоді, коли вона уже вчилася на курсах екстрасенсів-цілителів, організованих Учителем…
А може, і його, Радька, прислали? Як Вакара? Не виключено, що радіопередачі Радька нагадали Учителю про її існування. Або Вакар почув… Ці хлопці мають гарну звичку: усе чути, бачити і знати. Така професія…
Марсалія досі не могла розплутати заплутаний клубок подій, який котився-котився і несподівано прикотив її до… слави-неслави…
Так, вона заплуталась. Заплуталась із самого початку… Але чи так уже багато важить сьогодні для неї хронологія подій та хто першим її вичислив?
Вакар з’явився, як вони вміють, неждано і нечутно. Вона поралася на кухні, коли зайшов. Без стуку. Спиною відчула присутність чужого, недоброго… Оглянулась: Вакар ошкірився так «привітно», аж зарипіла на ньому добре знайома їй шкірянка. Власне, по цій шкурі Марина Андріївна впізнала свого університетського куратора.
«Невже по всьому? – подумала, маючи на увазі Незалежність. – Лиш настала якась полегша, як знов!..».