І оніміла: здалося, «куратор» читає її думки, ті самі, які вона так довго гнала від себе, не пускала в голову, знаючи, що й там вони їх «зчитують». Боже, невже?! Їй не хотілось повернення у минуле. Хотілося забути все, що було пов’язане з цим роботом, котрий змушував її… бути сукою! Так, бути сукою!
Робот у шкірянці зловтішно ошкірився: він любив підловлювати стукачів на щирості!
«Он як ти насправді думаєш!» – сказали його єхидні очиці. І вона засміялася, закокетувала, входячи у звичну свою роль, зрозумівши, що від них нікуди не дінешся, бо їхній час не минає.
– А я думала, що про мене вже забули, – завертіла хвостом, мов лисичка. – Як-не-як – незалежність, демократія, свобода слова… дружба-фройндшафт… усі – наші… І жодного ворога!
– Якраз навпаки! Тому я й тут. Справа дуже серйозна: Батьківщина в небезпеці.
Марина здивувалася: чи Вакар такий тупий, чи розігрує її? В якій небезпеці? Яка батьківщина? В незалежній Україні – свято демократії, жовто-сині прапори мають над усіма радами-сільрадами. Люди відчули свободу. Плечі розправили. Дихають на повні груди. А то вже кісткою у горлі стояла та «застійна» система. Не годна була уже на тих старих маразматиків, трупів ходячих, дивитися!
Але кінська фізіономія Вакара не випромінювала радості від перемін. Невже вони щось затівають? Невже хочуть воскресити Андропова і андроповські порядки? – стривожилась, згадуючи, як за Андропова студенткою потрапила під облаву. Коли дармоїдів ловили. Порядок наводили. Народ тоді ледь не вимер від страху, думав: Берія вернувся. Натомість Бог, спасибі Йому, вчасно прибрав і цього узурпатора…
Марсалія зітхає, струшує головою, ніби хоче обірвати спогади… Вона втомилася… Вона хоче усе забути… Бодай паузу зробити… Вона дивиться у вікно… Крізь тоновану шибку авто білий світ здається затемненим… Власне, таким, як є насправді: затемненим, як і це вікно…
Тоді, здається, у неї було «вікно» між парами, і вона побігла в кінотеатр фільм подивитися. Біля каси і впіймали її контролери. Щоб не писати пояснення деканові, вона зосередилась і… напустила їм трохи туману. Помилувавшись збоку, як шуцмани, забувши обов’язки, блудять у фойє, мов коні в тумані, помчала на пару. Була щаслива, хоч і порушила наказ Учителя – не зловживати своїм даром. Але з метою самозахисту мала право…
Тож, коли негадано-неждано заявився Вакар, їй аж свербіло причмелити його: най іде собі у ліси, у кручі-прірви, попід греблі і не заважає людям жити… А, може, й справді, нічого не змінилося, крім прапорів? Невже знову повернеться Радянський Союз і знову прийдеться за кимсь шпигувати, з кимсь спати, в штани комусь лізти лиш ради того, щоб знати, що в нього в голові?
Але – доста, вона вже виросла з їхньої гри у війну з ворогами батьківщини, і з казочки про відважних шпигунів виросла! І вона вперше обурилась і закричала:
– Дайте мені спокій! Інакше…
– Що – інакше? – роздув ніздрі шкіряний Вакар і то з такою впевненістю, що Марина притихла, бо й справді: що – інакше? Що може бути інакше в цій країні?
– Ото ж бо й воно, – підтвердив її думки «куратор». – До того ж, кому-кому, лиш не тобі радіти демократії. Уявляєш, що буде, коли дєрьмократи, які прийдуть до влади, оприлюднять деякі таємні списки? І в них, чорним по білому, і твоє прізвище? І псевдо – Малина. Та й ми на тебе вгрохали такі грошики, гадаєш, дурно? А потім, дурненька, саме зараз твій час настав. Розробляється один дуже цікавий план… коротше, проект, в якому і тобі раджу взяти участь. Для твого ж блага. Тим паче, що «Комітет порятунку Вітчизни» довіряє тобі, як нікому, і надіється на тебе. Так що – збирай торбу, голубонько, і притьмом до Учителя на курси. Читала оголошення в газеті про школу екстрасенсів? От і прекрасно! Родіна в опасності – Родіна ждьот! Підвезти, чи сама приїдеш? Сама? Гаразд, тільки не барись і не здумай ховатися…
Вакар помацав під шкірянкою невидиму портупею і порипів до свого «чорного ворона», на вигляд – затрапезного «бобика», яким їздили тоді по рідних полях голови ще не розвалених колгоспів та кореспонденти.
– Хто це був? – спитала свекруха, проводжаючи «куратора» прокурорським поглядом.
– Кореспондент з обласної газети, – збрехала Марина. – Хоче, щоб я йому щось про… весілля написала… ну, як у нас в Новосілці справляють…
– А про похорони він сам усе знає? Дивись мені, дівко, з тими кавалерами, бо біда буде, – засичала закипаючи свекруха.
* * *
Думки скачуть, плутаються в затуманеній голові Марсалії. Плутаються спогади, картинки, голоси. Лиш один звучить чітко, як голос телефонного робота:
– Батьківщина в небезпеці. Марино, дорогенька, забудь, що ти молода і гарна жінка. Пам’ятай одне: ти – воїн! В руках у тебе зброя масового ураження і чарівна паличка масового порятунку. Ти – стратегічний ресурс… Людина, від якої сьогодні залежить доля країни.
Учитель говорив, як цвяшки в голову забивав. Надто голосні слова… Вірила й не вірила… Учитель «програмував» її на впевненість, а їй здавалось, що вона бездарна, нецікава, що Учителю в ній нічого не подобається, навіть придумане нею сценічне ім’я, під яким вона мала починати свій новий шлях масотерапевта-екстрасенса!
– Чому Марсалія, Мариночко? Звідки – Марсалія, Мариночко?
Так звали мою прапрапрабабусю, на цілий край знамениту цілительку, – збрехала вона не зморгнувши, хоч насправді Марцалією звали циганку, до якої вона ще дівкою разом з такими, як сама, ворожити їздила аж у Молдавію. Вона лиш букву змінила – і вийшла Марсалія…
У «Школі екстрасенсів», куди Марина явилась «як миленька», учнів було рівно 13. Так вийшло, чи спеціально відібрали із усіх бажаючих чортову дюжину, не знала. Але добре знала, що вона особисто була на особливому рахунку в Учителя. Він муштрував її на загальних заняттях і на індивідуальних, які проводилися не з усіма, а тільки з особливо обдарованими, тими, хто володів джентльменським набором масотерапевта: сильним біополем, лідерськими замашками, ораторським і акторським талантом, до всього ще й мав привабливу зовнішність, добре поставлений проповідницький голос, умів працювати з людьми і прагнув публічності.
«На жаль, – зітхав розчарований Учитель, – більшості із чортової дюжини першого призову масотерапевтів, чогось та не вистачало. Якогось компонента…»
Авжеж! Більшість із цих самозванців-дурисвітів і не відали, що були своєрідним прикриттям і водночас добровільними спонсорами того, ради чого створювались усі магічні курси, школи та академії… Адже навчання на курсах екстрасенсів, які Учитель жартома називав «фабрикою з виробництва опіуму для народу», тоді коштувало чимало…
* * *
Марсалія перемотала кінострічку спогадів до того дня, коли вона вперше переступила поріг школи екстрасенсів. Перше, що подумала, оглянувши аудиторію: давно не бачила разом стільки божевільних. Не змінилось її враження і після знайомства з колеґами. Половину з них вона знала заочно, з їхніх статей у місцевих газетах і виступів на радіо: етнографа-народознавця Кузьмодем’янського, костоправа Микиту, двох «баб-шептух», до яких «знімати порчу» таємно їздила уся область, і кількох ворожок, до яких сама ходила нібито судьбу «взнавати», а насправді досвід переймати. Решта – екзальтовані молодиці, готові на контакти з інопланетянами, цікаві студентки, які, ні у що не вірячи, хочуть усе перевірити, і одинокі пенсіонерки, яким безсонними ночами привиди ввижаються.
– Отакий бестіарій, – скаже Учитель.
Авжеж, із першого погляду непосвяченому ця публіка могла здатися збираною дружиною, конгломератом випадкових і не зовсім адекватних, а то й не сповна розуму людей. Але інтуїція Марині підказувала, що всіх їх сюди привів «шкіряний Вакар».
Підтвердила здогад поява на курсах колишнього комсорга курсу Світлани Пивоварової. Їхні дороги з цією довбаною активісткою частенько перетиналися в парткомі університету під пильним оком «куратора». Але обидві зробили вигляд, що ні про що не здогадуються і прийшли сюди просто з цікавості. Навіть подружилися. Ненадовго, правда: скоро розійшлися лютими ворогами, не поділивши Учителя. Хоча що там було ділити… Радше, треба було тікати…