– Мацю, серце, ходи додому, Дана скучила, все питає: де мама?..
Поет свою Музу Марґариту, як він називав Марину, не затримував. Не боровся за неї з чоловіком і не оспівав у безсмертних своїх віршах. Не встиг. Помер від цирозу печінки. Якби вона знала, що він хворий, раніше зайнялася б цілительством. Бодай настоянками та чаями трав’яними напувала б… А так… хай спочиває та в раю душі праведні віршами звеселяє. Їм було добре удвох – і за це спасибі!
Марсалія сумно усміхнулась і переклала просвітлілу голову на плече того янгола, що зліва сидів, наслухаючи, як той, що справа, полегшено зітхнув, задвигав онімілими плечима, завертів шиєю.
Провидиця спостерігала цю розминку крізь примружені повіки, а бачила чомусь Аристарха Миновича. До повноти її жіночого щастя Аристарху Миновичу не вистачало чоловічої снаги. Що вона не робила, якими травами цілющими не поїла його, які рецепти молодильні не застосовувала — не помагало. Доводилося вбогість тілесного контакту компенсувати розкішшю інтелектуального спілкування. Потерпаючи від старечого безсоння, патріарх провінційної сцени крізь ночі, як Шахерезада з казки, оповідав їй історію українського театру та кіно із своєю безпосередньою участю в тому. До історії зародження вітчизняного телебачення не дійшло – Аристарха Миновича однієї такої безкінечної ночі забрала «швидка допомога» і не повернула Маріурі, як корифей називав її, плутаючи Марину з Маріурою, як вона — Аристарха з патріархом…
Тож Маріурі зосталися тільки спогади, мініатюрний бюст Аристарха Миновича, який патріарх сцени подарував їй разом із чорноперим боа покійної дружини-актриси напередодні відходу в кращий світ, і – страшний поголос. Про неї пішли плітки, нібито вона справді чарівниця: з ким тільки переспить, той вмирає. От і патріарх… чи то – Аристарх Минович переставився вслід за поетом… А про те, що Аристарху, як і належало патріарху, було вже сто років, наче й забули. Як і те, що поет не вилазив із чарки… Єдиним спростуванням тої брехні несосвітенної про її роковане чародійство був Михайло, з яким вона нівроку півжиття прожила, дочку народила, а йому й по сей день нічого не вадить.
Тим більше, що в одній розумній книжці – «Вампіри і донори» – знайшла пояснення довгого життя і квітучого здоров’я свого блаженного чоловіка. Пліткарі тяжко помилялися, жаліючи святого мученика Михаїла, бо, книжка писала, йому, як донору по життю, якраз і треба такої стерви–вампірки, як вона, щоб не залила дурна кров. Отож і виходило, що Марсалія ще й нібито своїми вибриками та загулами (мимоволі вже й сама про себе чортзна-що подумаєш, наслухавшись інших) рятувала його від смерті. Але кому що доведеш? Тим паче у провінції, де одне одного знає, де смерть – ліпше, ніж неслава…
… Її викликав у райвно.
– Марино Андріївно, – начальник хвилювався, – ваш темперамент і схильність до авантюр вас згубили.
Кинулася шукати Вакара, але той мов крізь землю провалився. Тоді вона зібрала торби і прийшла до Учителя. І той, замість того щоб привітати з поверненням, прицвяшкував її до підлоги жорстоким холодним поглядом:
– Да, у тебя есть талант. Но для того, чтобы выпустить тебя на массы, надо еще очень-очень много над тобой поработать. И надо ехать в Киев. В отряд психонавтов. Ты готова? Решай.
Їй пересохло в роті: Учитель майже повторив слова Вольфа Мессінга. І їй знову потемніло в очах від сліпучої пустелі, що поволі всмоктувала її в себе, як піщаний коловорот.
В реальності це видіння-провидіння провіщало дорогу на Київ, а далі – у світ незвіданий, хисткий, химерний, лукавий… Страшний світ, але там чекала її слава й гроші.
– Хоч сьогодні, – видихнула.
– Тоді їдь додому і чекай мого повідомлення, – перейшов Учитель на українську мову і буденний тон.
Вона чекала і дочекалася: дорогу до слави й грошей їй перебіг Кашпор. Цікаво, що в той самий день, коли вперше по республіканському телебаченню мав транслюватися зі столичного стадіону його сеанс масового зцілення, під її ворота на задрипаній легковушці під’їхав Вакар. Розмова була коротка, мов наказ: подивитись, як працює з народом цей чоловік. Звісно, до Кашпора їй, аматорці, далеко. Він професійний психіатр-практик, послугами якого користуються навіть секретарі ЦК КПУ. У нього неабияка сила волі, гіпнотичні здібності і харизма. Отож, хай вчиться, як володіти масами. І не переживає: Учитель придумав для неї також роботу, але в іншій ролі – народної цілительки. Так що най вона не вередує і не дується, а йде до бабів-шептух, їде в Карпати – до всіляких відьмаків і діючих мамів – набирається грамоти й досвіду. А як набереться, тоді й покличуть…
Із трепетом сердечним дивилася трансляцію сеансу Кашпора. Вакар мав рацію. Вперше в житті мав рацію: до Кашпора їй далеко. А от інших, на кшталт млявого плямкала Чудака, вона переплюне з першого прицілу…
* * *
Тиша за спиною, певно, стривожила Родіона. Крізь заплющені повіки Марсалія бачила, як він, натужно скрутивши бичачу шию, повернув до неї голову і стривожено обмацував обличчя важким поглядом. Марсалія здогадувалася: боявся, щоб вона від передозування не врізала дуба. Авжеж! Бо чого б то обидва урвитлі засовались, хапаючи безпардонно її за руки-ноги: чи ще тепла?
«Не діждетесь!» – протестує ще тепла душа у ще теплому тілі. Така увага до її особи не тішить Марсалію. Марсалія знає ціну цій лисячій турботі: її бережуть, як курку, що несе золоті яйця. Якби не яйця, давно б з’їли або собакам викинули.
Раніше наркотик, який Новоявлений впорскував їй, веселив, збуджував на подвиги. Зараз – тільки заспокоює, розгонить, як помелом, хмари в душі. Жаль, що вона, велика Марсалія, яку Великий Маґістр і Учитель тренував, як володіти і керувати людською психікою, не може дати раду власній… Та хіба з цими ідіотами не здурієш?! Може, їй і справді треба було триматися Учителя? Не чіплятися до нього зі своїми почуттями, амбіціями, а вдовольнитися роллю слухняної асистентки? Але ж він сам учив, що світом править голод, секс і страх. Казав:
– Використовуйте ці важелі. Якомога ефективніше, не соромлячись, не жаліючи нікого, ні на що не оглядаючись. Впевнено, грубо, нахабно, істерично, навіть жорстоко. Без тіні сумніву. Тоді досягнете успіху. Натовп шанує нахаб. Маніакальних нахаб. Світ – це натовп. Використовуйте натовп. Пам’ятайте, що ним теж править голод – на видовища. Раз. По-друге, окремих людей згонить у стадо страх голоду, іншими словами — боротьба за свої права і соціальні ґарантії. Використовуйте страх перед цим голодом. Усі світові проблеми виникають і вирішуються на гормональному рівні натовпу. Юрба вибирає президентів, фюрерів, пророків, месій, поп-зірок – як сексуальних партнерів. Будьте сексапільними. Виділяйте гормон сексуальності. Розпилюйте його флюїди на юрбу. Використовуйте всі чари, які заклала у вас Природа, всю потенцію, всі можливості і таланти. І натовп, ця потвора, яка страждає на брак любові, знайде вас і буде любити. Не соромтесь, натискайте – словом, жестом, а головне – страхом, на його ерогенні зони. Ставайте сміливо його секс-символом, маніпулюйте його почуттями. Але не допускайте цю збуджену горилу ближче, аніж на відстань руки! Затопче! Рампа сцени – священний кордон між вами і натовпом. Велике бачиться на віддалі. Будьте завжди на величній віддалі від юрби. На віддалі популізму. Вчіться у політиків. Пам’ятайте: рівність урівнює до рівня натовпу. Будьте вище. Будьте недосяжні. Натовп шанує недосяжних. Він їх боїться. Хай вас бояться. Тримайте юрбу страхом. Доводьте юрбу до істерики – тоді вона керована.
На початках вам важко буде зібрати тисячолюдні натовпи. Починайте з малого – з індивідуальних прийомів. Працюйте з кожним окремо. Знаходьте стражденних, що вас потребують, збирайте їх поодинці, розповсюджуючи чутки про свої унікальні, надзвичайні можливості, чудеса зцілення. Безсоромно рекламуйте себе. У будь-який спосіб. Придумайте собі незвичне, дзвінке, яскраве ім’я, яке асоціюється із таємницею, легко запам’ятовується і звучить, як музика. Нехай ваше ім’я обростає чутками, леґендами, домислами… Використовуйте засоби масової інформації. Почніть з них. Почніть із совісті й розуму народу – з інтелігенції, яка завжди і скрізь обділена любов’ю народу, увагою влади, недооцінена. Почніть із творчих людей.