– Ну, тоді я… не знаю, що робити…
– Зате я знаю: вертатися на радіо і робити зі мною передачу. Про те, про що хочуть чути слухачі… Познайомити із жінками свого колективу, з дружинами письменників, депутатів й інших представників нервових професій. А я вже з ними сама раду дам. І ще — жити разом, думати разом і робити усе разом. Нас чекають великі гроші. Повір мені. Як-не-як, я ще й оракул-провидиця. – І раптом, схопивши його за ремінь, різко притягнула до себе, обпалюючи безсоромним вогнем пухирчастий писок дурноверхого зеленця:
– Гги-и-ину… Ги-ну за тобою, любчику солоденький…
Як шумить в голові… Від цих довгий, втомливих переїздів шумить в голові… Чи це шумляють гаї над Дніпром? Але крізь шум, крізь пристрасний лепет закоханого Родіона вона чує сталевий безпристрасний голос Учителя:
«Дорогесенька, з цього дня ти вже собі не належиш… Ми на тебе не даремно гроші тратили. Запам’ятай: те, чого ти навчилася, не приватний бізнес, а дуже серйозна справа… Не здумай дурити нас… Під землею знайдемо. На дні моря виловимо, з космосу дістанемо. Ми – держава в державі. Царства, імперії, системи, союзи розпадаються, а ми є і завжди будемо. При всіх формаціях, системах, режимах. Ми – вічні. Ми – основа основ. Ти повинна гордитися, що належиш до нас…».
Спочатку вона думала, що Учитель жартує або хвалиться, але, глянувши в його жорстокі, холодні очі, зрозуміла: він попереджав. Вони справді ні перед чим не зупиняться. І вона злякалася, дуже злякалася, бо дуже вже не хотіла «належати їм». Досить з неї… співпраці… Може, це комусь і подобалось, може, хтось тим і гордився в душі, та тільки не вона….
Єдиний був порятунок – стати відомою. Відомих і знаменитих важче дістати. Тож нехай вони собі розкручують чудаків і кашпорів, а вона буде – Марсалію славити!
* * *
– Зупинись! Її треба привести до тями, – наказав водієві Родіон і зачав злегка термосити сплячу пророчицю за барки, гукаючи:
– Вставай! Прочумуйся! Під’їжджаємо!
– Ти раніше чемнішим був, – образилась нібито розбуркана нагло Марсалія.
– Ти теж. Виходь з машини.
– Ще чого! – обурилася цілителька.
– Іди попісяй! Розімни старі кості, приведи себе в порядок – он опухла, як стара алкоголічка…
– А ти сам?! Подивись на себе… І взагалі, ще раз образиш…
– Перестань влаштовувати сімейні сцени! Ніхто тебе не ображає! Просто за кілька кілометрів Виноградне, де запланована ще одна зустріч, а ти…
– Та пішов ти… зі своєю зустріччю! От іди й зустрічайся! Разом зі своїм Босом! Бос! Ще один… лишай стригучий! От скличу прес-конференцію і розкажу журналюгам, з чого купони стриже відомий політик-популіст, голова партії «Благодать», він же кримінальний авторитет і відьмацький сутенер Босяра!..
– Зашпили пасть і не наривайся!
– Ой, злякав! Де мінералка? Хочу вмитись…
І Марсалія вийшла, люто хряснувши дверцятами, у якусь лісосмугу. Охоронці – за нею. Але вона плювала на цих шмаркачів, як і на придурка Новоявленого. Дурень дурнем, а як він її красиво здав Босу! Вона тікала від Учителя, а Радько її здав цьому відьомському барону… як сам себе величає цей дволикий Янус, який не соромиться шпигувати за своїми рабинями-пророчицями і цілительками, переслідуючи їх по п’ятах курними забитими провінціями, як останній сутенер, а повернувшись до столиці, вдавати із себе великого політика і бізнесмена. Але чому – вдавати?.. Коли усі добре знають, що основний бізнес Є(фіма) Боса(льського) — народні цілительки, екстрасенси, провидиці, пророчиці, яких наштампував по всій Україні у численних академіях, школах і курсах Учитель, а Бос повиловлював те дике відьомське поріддя, приневолив, розтикав по своїх «точках» і примусив працювати на нього. Гуртом — у різноманітних «центрах» під інтриґуючими закрученими назвами. І поодинці. Сотні таких ванг невтомно «вели прийоми» (та й ведуть!) по спустілих робітничих клубах, кінотеатрах та перенаселених гуртожитках в передмісті і на глухих околицях. Ба! – на кожному розі Хрещатика і чи не в кожній поліклініці. А тепер от і її, Марсалію, буквально виштурхала на вулицю із покоїв першої леді та стара лярва Калерія Едуардівна, те чудо в пір’ї…
Калерія Едуардівна – не окрема сторінка, а окрема стаття, і то – в кримінальному кодексі Марсалії… Хоча починав цю сторінку кримінальну таки Бос, а завершив – Учитель, її фатум! Раніше вона думала, що та Кавалерія – прикра випадковість, збіг трагічних обставин у її тоді вже налагодженому житті. Згодом стала підозрювати, що без Учителя не обійшлось. Можливо, її вигнання з царських палат було помстою Вчителя за те, що вона зрадила його і знову злигалась із Радьком? І це після того, як Учитель знайшов її, принижену, потоптану ідіотом Родіоном, обпльовану лютою свекрухою, у рідній її провінції, відігрів і не просто повернув у столицю, а возніс (!) у вищий світ, зробивши її, просту бабу-шептуху, компаньйонкою першої леді держави! А вона, невдячна… Звичайно, найімовірніше, це бути карою і цілком нею заслуженою… З іншого боку, безглуздо були вигонити її, Марсалію, саме в той час, коли вона з такими муками, з таким трудом добилася довіри у государині, стала майже подругою… Чи то пак, замінювати левицю Марсалію цією… дрібно-душною французькою болонкою – Калерією-Кавалерією! Здається, щось тут не те… Або змінилися впливи… або поміняли фаворитів… І Вчителя відсунули… А її, Марсалію, просто викинули, як… Інакше, звідки у французької болонки Калерії цей тон зверхній, ці поблажливо-блатні інтонації?!
– Ах, милочка! Ах, душечка! Не знаю, как тут… но в Европе, в приличном обществе… особенно при дворах… эти так называемые экстрасенсы, колдуньи-ведуньи… даже не моветон… не признак дурного вкуса, а, извените, ди-и-икость… средневековье… Я, конечно, не настаиваю, но… уроки хорошего тона не помешали бы нашим… руководящим дамам. Да, конечно, семинары. Курсы как-то уж очень по-советски звучит! Ну-у-у, о чем речь, конечно, я буду рада, коль мои услуги…на благо отечества… Как любит повторять ее высочество королева-мать… А любимое изречение принцессы Монако… О, императрица Японии… это чудное божество в образе такой простой земной женщины… А вы знакомы с королевой Испании? Не-е-т? Она любит носить черное с красным и только от отечественных кутюрье. Да! Вот такой демонстративный патриотизм первой леди Испании! Ах, милочка, как бы нам съездить как-то на недельке в Париж… Конечно, одни-им… Ах, милочка, вам надо почаще выезжать в свет!
І мілочка–цариця все те ковтала, розвісивши вуха, а коли вдосталь наковталася гачків, вигнала Марсалію в три шиї за ворота! Тепер по розкішних царських хоромах, по урядових прийомах ходить не вона, розкішна Марсалія, а стара шолудива цеерушниця Кавалерія! Кажуть, що тепер на дачі справді весело: щосуботи звозять усіх високопоставлених чиновниць, яким кавалер-дама Калерія Едуардівна дає уроки гарного тону та світського етикету.
А вона, Марсалія, чіпляє локшину на вуха убогих провінціалів та стає до вітру у лісосмугах на очах у покидьків!
Але вони ще пожаліють, що поміняли провидицю на пліткарку. І першою пожаліє перша леді, якій недовго, ой недовго ще бути першою! Так принаймні карта лягає, кінець віщуючи і президентові, і його кланові. До осені. Не до добра і сни віщі, якісь вогненні Марсалії сняться. Буде боротьба страшна, але до крові не дійде. Жінка зупинить. Часом Марсалії здавалося, ніби тою обраною Богом і народом, жінкою буде вона… І тоді ставало радісно й моторошно.
Марсалія задихнулася… Останнім часом з нервів у неї починалися приступи ядухи. Хоч вона не певна, що Родька замість димедролу не посадив її на «важкий» наркотик, щоб тримати в руках. Хто-хто, а він-бо знає, як легко маніпулювати хворою людиною! Часом їй здається, що їх з Босярою аж підмиває отак легенько скалічити її, паралізувати, обезножити і вивозити на сцену на одному з тих закордонних гуманітарних інвалідських візочків, якими так спритно підторговує «Центр нетрадиційної медицини та езотерапії» благодійника всіх знедолених Фіми Босальського…