«Боже, хто нами правує, хто нами керує! – жахалася щоразу. – Страхополохи… примітивні і недалекі, одне слово – люди».
Щойно самовпевнені зверхники зазирали їй, звичайній бабі, у вічі, дивилися у рот, ловили кожне слово… Вона розуміла: вони бояться підступів долі, бо їм є що втрачати. Єдине, що вона могла напевне, не брешучи, сказати, то це діагноз – типовий для всіх начальників: повзуча стенокардія, наростаюча гіпертонія, хвора, забита загуслою жовчю печінка, порушений обмін речовин, шпори на п’ятах, геморой… Не треба бути цілителькою чи ясновидющою: цей перелік хвороб вона зчитувала із їхніх облич і тут же диктувала рецепти, які знає кожна сільська бабця.
Вони шаліли від її проникливості у їхнє нутро і з нетерпінням чекали пророцтв. Але, уточнювали, хороших. Що вона й робила без особливих зусиль, наперед ознайомившись із досьє на кожного з них, роздобутим Родіоном по своїх радійних каналах від колеґ-журналістів. Та, власне, що страшного чи надзвичайного могло чекати в майбутньому цих тлустих вареників, які ніколи не випадають із державної макітри?!
Звичайно, їх цікавило її вчення про… як це… ага… народне християнство. Не без того, звичайно. І тоді сідлав свого «коника» Родіон. Вона тільки злегка коригувала його глибокодумними оцінками сучасної політичної ситуації в Україні та тривогами про катастрофічне падіння моралі, дивуючи провінційних столоначальників неабияким розумом.
І все ж не могла звикнути до свого нового… статусу. Спочатку вона пишалася. А потім… утішалася, як фарсом. А коли звикла, раптом усе обірвалося. З вини цього плямистого від масного поту покидька! Це він, тільки він винен у її… «простої-застої»! Він! П’янюга!
* * *
«Образа – поганий порадник», – казав Учитель. Авжеж, препоганий! Але живучий. Це він, чи то вона, образа, знов колотить її думки, її спомини, плутає нинішнє з минулим, дійсне з бажаним. Вона відчуває свою неадекватність, як казав Учитель, свою… ні, не роздвоєність – свою почетвертованість! Бо її вже давно почетвертовано! Але – не знищено. Вона ще жива. Ще здатна на протест. А тому вона кричить, лякаючи придрімалих янголів і відстороненого, зосередженого, як робот, водія:
– Я плювати хотіла на твого начальника! На всі ваші зустрічі! Вези мене до дитини! І то — вже!
Та Родіон – незворушний, лиш наїджена на її харчах шия наливається бурячковою барвою.
– Ще не час… Відбудеш сеанс, і я тебе відвезу в лікарню, щоб ти переконалася, що дочки там нема, що вона в поїзді і вже доїжджає до вашої Новосілки. Але, видно по тобі, тобі самій треба конче в лікарню, і я тобі допоможу, – каже він підкреслено спокійно.
Щойно Родіон робив спробу на неї натиснути, Марсалію миттю прошивала блискавка ненависного спомину, і вона вибухала, як бомба. Покидьок! Він уже раз мало не завіз її в лікарню або й на цвинтар…
* * *
– Приїхали, – похмуро сповістив Родіон і поліз із машини. Янгол одесную теж вискочив і подав їй руку. Янгол ошую – підпихав ззаду. Мусила виповзати. Спека спала, і широким майданом гуляв свіжий протяг-вітерець. Марсалія стріпнула балахоном, відітхнула, збираючись із силами, але казармено-похмура сірість адміністративного будинку нагонила смертну нудьгу і ліниве бажання розтягнутися на сірих, гарячих, як пательня, плитах майдану, і … хай несуть… чи забудуть…
Одначе Родіон не дав їй домріяти. Підхопив під руку і майже силою поволік до парадного входу.
Зазвичай він грав роль її речника. Роздавав наперед заготовлені прес-релізи і сидів від неї праворуч, доповнюючи її відповіді цінними коментарями. Швидко насобачився коло неї… Дуже скоро, начитавшись рекомендацій, інструкцій, посібників по чортівні (першоджерел, – казав), які мішками телющив із Петрівки, поправляв її монологи та вказівки давав. Пробував навіть тексти для неї писати, бо, бачте, він такий мудрий та освічений. Але з того нічого не вийшло. Її кожного разу на сцені «проривало» власним «казанням», а почасти, впавши у транс (чи страх перед силою-силенною людського горя, що от-от мало ринути на неї сніговою лавиною), вона й не пам’ятала жодного сказаного слова. І це Родіона бісило, і він верещав, нібито вона городить казна-що, «таку дурку несе, що вуха в’януть і шерсть дибиться», і він дивується, що й досі її ще хтось слухає…
* * *
Господар місцевої «Чукотки» несподівано виявився зовсім не схожим на чиновного вареника – ні тілом середньої вгодованості, ні виглядом простакуватим. Не тягнув квадратурою мордоворота на братка чи олігарха. А так собі – дрібна кілька, точніше, хамса районного масштабу…
– Будь із ним чемна… він родич правої руки твоєї колишньої благодійниці… – усміхаючись улесливо Хамсі, сичить їй у вухо Родіон. – Той лісок, де ти гуляла, його… і поля його, і села… і Дніпро, і лиман… Усе!
Прийом у «начальника Чукотки» короткий, бо їм нема про що говорити. Все давно обговорено: Марсалії обов’язково треба згадати на сеансі добрим словом владу. Президента і його посадників. Місцевого теж. Тобто закодувати народ… Що ж, нема питань… Треба – то треба… Тим більше, коли за добрі слова ще й добре платять. Вона усміхається і все-таки уточнює, помітивши в круглих очках Кільки-Хамси перелякану цікавість:
– Хочу тільки попередити: на вас (вона наголосом виділила це слово, натякаючи і на тих, хто – за ним) чекає велике випробування. Але таких людей, як ви, важко вибити із сідла, тому все закінчиться (вона зробила паузу, поринувши у тільки їй видиме)… благополучно…
Хамса, віднісши її пророцтва на рахунок майбутніх президентських виборів, аж засяяв. Вона теж усміхнулась, адже була впевнена, що за будь-яких обставин цей начальник не пропаде. З такими «небесними патронами» і такими грішми – не пропадають.
– Молодця! – похвалив її Новоявлений, коли вони спішно (народ чекав!) покидали непривабливе зовні, зате розкішне всередині приміщення районного уряду. – Вважай, що ворогів наших зменшилось наполовину, а рахунки удвічі зросли…
Рахунки… гроші… усе на продаж: шкура, душа, тіло… Тої зимової проклятої ночі наївно думала, що через зеленого змія в нещасного Родіона почалася біла гарячка… Тоді вона ще не здогадувалася, які страшні, диявольські, розтлінні, руйнівні закони жорстокої конкуренції панують у світі тих, котрі, здавалося б, самим Богом покликані зцілювати і рятувати пропащі душі! Тепер вона вже бита в тім’я, тепер вона впевнена на всі сто, що його не раз купляли, під’юджували проти неї сильні, підступні, невидимі вороги. І він нею підторговував, як турок-сутенер нашими роксоланами на ринках Стамбула. Доки вона сама не продалася. Навіки…
Марсалія, спіткнувшись об спогад, глухо застогнала…
Родіон стривожено підхопив її під руку, зазирнув у лице. Вона скривилася, вдаючи, що забила ногу. Насправді того страшного зимового дня убили її душу… Та хіба лиш того?! Хіба раз?! Ой не раз і не два душа її убита! І ця мертва, вбита душа ще здатна зцілювати?! Ця жінка… страшна, як зомбі! Зомбі, що зомбує живих, ще живих…
– Швидко до клубу! Нічого, нічого… до весілля заживе, – вуркотів лагідно, рятуючи її від чергового нападу істерії, Родіон. Мав чудовий настрій, і вона здогадувалася, чому. Напевно, пообіцяв гонорар передвиборний Хамса.
– Ти, той… вже не поскупись на хвалу… Начальника звати Леонтій Леонтійович… Не забудь лише…
Ну от, а вона що казала?! Не підводить Марсалію інтуїція, бачить «третім оком» наскрізь і далеко, а тому зітхає миролюбно:
– Мені не шкода… Але шкода свого доброго імені: непрохідний наш дорогий Леонтій Леонтійович. Карта моя каже, що його карта бита… Але… заради грошей… і збрехати не шкода. Та хіба нам уперше?..
– Добре, добре, не хандри… – примирливо мурмотить Родіон, інтимно погладжуючи її коліно. Гівнюк! Потрібен їй його інтим слинявий!.. Та варто їй тільки моргнути, коли засвербить, як сто Митрофанів устане!.. Будь він проклятий!.. Як і це все прокляте, продане, просране життя!
«Не хандри! – каже Учитель, але здалеку. – У тебе прекрасне життя. Ти відома, знаменита, багата, ти потрібна. З тобою рахуються. Ти затьмарила усіх пророків і забрала хліб у всіх придворних іміджмейкерів і політтехнологів».