– Мар-са-лія! Мар-са-лі-я! – шаленіє народ, обліпивши «мерседес». Людські обличчя, очі, розчепірені долоні повзають по тонованому склі, як сліпі мухи, силяться розгледіти її у присмерку розкішного салона.
– Гоп-ца-дріца-гоп-ца-ца, – регоче вдоволений Родіон. – «Все хорошо, прекрасная маркиза, все хорошо, все хо-ро-шо». До речі, маленький сюрприз: Леончик Леонтійович хоче представити тебе своєму «чукотському» народові.
– Е, ні! – дратується Марсалія. – Ми так не домовлялися. І взагалі, пішов він до біса, цей латифундист! Йому мало грабувати цих нещасних, так він ще хоче в’їхати на моїй спині у Верховну Раду чи куди там він преться! І, як на те вже пішло, то чому б мені самій не в’їхати на білому коні у ту саму Раду? Чим я гірша чи дурніша за тих обісранців?
– Овва-а-а! Якась нова муха залетіла в ніс нашій пані… Слухай, Мацю, не дурій, давай скоренько вискакуймо і на сцену…
– А я не хочу – скоренько та крадьки. Сьогодні я хочу не з висоти сцени, а очі в очі, на рівних поговорити з ними.
– Ні, ти божевільна! Та вони ж роздеруть тебе, ці чукчі біснуваті. Тут же жодної нормальної людини!..
– А хто їх зробив такими?
– Я – ні.
– А я – так! Разом із усіма… З усіма цими… начальниками нашої «Чукотки».
– Так! Вилазь і їм розказуй! Не дури голови, а розкажи все, як є – всю правду. Іди!
– Іду! – І Марсалія йде. Відсторонює з дороги янголів-охоронців, відслонює з чола каптур. Цього разу вона без претензійних «білих риз». Без маски грізної пророчиці чи милосердної цілительки. Вона просто виходить до людей і говорить до них просто. Простими і чесними словами…
Марсалія насправді вперше без страху подивилася людям в очі і побачила перед собою нормальні очі, нормальних людей, що дивилися на неї з привітною цікавістю. Марсалія привіталася, закивала на всі боки головою, помахала рукою, і вони притихли і розступилися перед нею аж до самих дверей. А потому потекли слідом, без ажіотажу, ґвалту і крику заповнювали залу, як тиха вода.
Учитель казав:
«Народ – це натовп. А натовп чинить так і те, на що його провокують лідери. Але ви — не просто лідери, ви ще й пастирі. Ваша головна задача – гамувати натовп. Відводити його вбік від соціальних вибухів, витравлювати страхом генетичне прагнення протесту, переконувати, що ми самі – ковалі свого щастя і винуватці своїх бід. А не влада, не держава. Влада не буває ні доброю, ні поганою. Вона така, як кожен механізм. Причини наших недуг – у нас самих. Корінь зла – у нашій гріховності, захланстві, підлості, зрадливості, заздрості, лінивстві. Шлях до щастя – очищення молитвою, страхом перед Богом, покутою, смиренством, виконанням християнських заповідей. Нема спасіння тому, хто бачить скалку в чужому оці, а у власному – колоди не бачить.
Ви – пастирі. Сійте страх серед овець. Страх – батіг, що прижене їх у царство Боже.
Ви – сторожі влади. Рятівники держави… Розсіюйте ворогів їхніх страхом.
Страх – перед Богом, перед судьбою. Тільки думаючи про це чоловік вдосконалює свою душу. Страх – найбільші ліки. Страх – спасіння. Страх – ваша велич. Ваша слава. Ваша сила. Світ – належить вам.
Назавжди забудь, що ти жінка. Ти – ловець людських душ. Ти Великий Маг!»
Учитель знав, яка страшна сила – слово! Але слово без віри –— порожній звук! «Ти мусиш сама повірити – до істерії, до божевілля – у свою силу над цими людьми!» Вона винна — винна перед Учителем. Якби не він, велику Марсалію спіткала б доля сільської знахарки, що, ворожачи на картах, знімаючи вроки та вінець безшлюбності, приторговувала б ще й сплетеними з рогози оберегами. Але Учитель знав, куди зерно вкинути… Жодний посібник з психоаналізу, народної медицини, жодний підручник з білої і чорної магії не містив такі витончені інструкції із залякування страхом, як її незіпсований великою книжною мудрістю розум. Придумані нею ритуали спокутування гріхів навіть бувалого Вчителя вразили неперевершеним садизмом. А що було їй робити? Країну лихоманило від перемін і нестабільності. Тривога, надія і страх перед майбутнім бродили-колобродили суспільством. Хіба була певність, що саме той пастух і саме тим гарапником і в ті кошари пожене стадо?
Але, Господи, сьогодні перед нею – не стадо, вічно спрагле пастухів і вовків, перебите одними, перегризене іншими, не біомаса, сто разів розчарована і обманута, що благає порятунку, звівши очі на велику Марсалію – спасительку, земне перевтілення Богородиці.
Перед нею – люди. Народ. Він дивиться на неї добрими очима, трохи іронічно, з легким жалем. «Ну от, – думає народ, – ще одна брехуха, ще одна дурисвітка приїхала нас дурити. І, певно, справді неперевершена, коли з таким почтом возять і на таких машинах дорогих…»
Але тоді…чому він, цей народ, дається себе дурити, коли такий розумний?
«Значить, йому це треба, – каже Учитель здалеку. – Народу треба ілюзій! Чуда! Потрясінь! Ідолів! Віри в них! Людям зараз потрібна яскрава харизматична постать із месіанським шармом: пророка, провісника, рятівника… На жаль, жоден із представників вашого чортячого племені, – Учитель тихо сміється, – чоловічої статі не тягне на всенародного месію. Коротше, вони не вписуються в історичний момент – їм бракує національного шарму. Потрібен образ Богородиці. Спасительки України. Займи це місце святе, Марсалько! На цю роль ти найбільше підходиш – і внутрішньо, і зовнішньо: жінка з народу, але освічена, з глибинки, але культурної, де ще збереглися національні традиції, народні звичаї, віра в Бога і в інші сили; жінка з привабливою, романтично-таємничою зовнішністю, в якій приємно поєднані аскетизм і сексуальність, мудрість і наївність, стриманість і пристрасть… Якби ти, Марсалько, зорієнтувалася і пішла в політику, ти б уже була Президентом. Уся б Україна пішла за тобою. А так… мусиш грати роль новоявленої Богородиці. Що теж – дуже почесно…».
* * *
– Чому ти не перевдягаєшся? Ти ж ризикуєш загубити свій імідж… ореол новоявленої Богородиці… Ти ж розумна жінка… І знаєш добре: нема пророка у ріднім селі… Рівних собі не шанують… не поважають… не святкують… Ти цього добиваєшся?.. – шипів змієм на вухо їй зажоханий Родіон.
– Пшов геть… – сичить Марсалія, осліплюючи усмішкою Леонтія Леонтійовича, що вже чекає її за сценою. Зайшов із чорного ходу, певно, боявся людей, збуджених перед грядущими виборами. Інших версій не було, оскільки джентльменством чи скромністю й не пахло від пропахлого великими грішми начальника тутешньої «Чукотки».
– Слава Богу, часи вертаються. Не проґав… – прошипів полегшено Новоявлений, запихаючи у торбу її білі, розшиті золотом «ризи».
– Та вже постараюся, – сміється вперше за цей триклятий день Марсалія…
– Дивись мені, – попередив лагідно, – не здумай дуріти… Це єдиний шанс повернути колишнє… Учитель… Авессалом пропонує тобі повернутися під його дах… Є один цікавий і грошовитий проект. Йдуть же нові вибори. Уявляєш?! Це – шанс! Це… все: влада, гроші… А головне, не треба буде їздити по цих чортових закутках!
– Знаю! Відчепись!..
І Родіон відлип від неї і прилип до Кільки-Хамси, улесливо шепочучи – певно, давав настанови, як говорити з рідними «чукчами». А пошептавши, обережно виштовхнув на сцену. Очевидно, народ «Чукотки» не дуже святкував свого начальника, бо похмуро мовчав. По невдоволених обличчях Марсалія бачила: зал от-от прорве, як чиряк, і не на радість їм усім…
Тож коли роззявився перший беззубий рот, щоб плюнути на свого чиновника, Марсалія рвонула вперед із піднятими руками і, сяючи небесною радістю, закричала:
– Люди мої найдорожчі! Я з вами! Я з тобою, мій народе! Сьогодні і завжди! У радості і в горі! Повір мені, зцілися словом моїм, відродися моєю любов’ю! Повір мені: ти сильний, ти дужий, ти вічний! Ти щасливий, коли такі достойники, як цей чоловік, мені невідомий, але душа моя бачить: тобою клопочуться, живуть твоїми болями, твоїми бідами, живуть ради твого добра!
Народ мовчав. Дивився на неї тупими очима і мовчав. І тоді Марсалія просичала у бік ошелешеного Хамси:
– Кажжжи шшшось… Брешшши, а то відпушшшчу — і роздеруть…
І той сучий син зорієнтувався і забрехав, як пес на горобців, обіцяючи золоті гори і молочні ріки в кисільних берегах.