Єдине, що попросила Марсалія, лагідно усміхаючись, то це пересадити янголів-охоронців в іншу машину, бо вона хоче спочити. Родіон не перечив.
– От бачиш, як добре, коли ти мене слухаєш, – сказав, усідаючись за старою звичкою попереду.
– Скільки він тобі дав? – запитала вона пошепки, щоб не чув водій.
– Ти ж бачиш… завантажив усі машини…
– Я про гроші.
– Нічого… поки що… Обіцяв, коли почнуться вибори…
– А-а… Тоді все о’кей! – вдала, що задоволена, – рушаймо… я втомилася.
І авто рушило. Обережно вибиралося темними вуличками райцентру до траси і рвонуло вперед, як розтривожений мустанґ, зі швидкістю вітру.
Втомлений важким днем, Родіон моментально захропів. Втупившись у його важкий профіль, Марсалія холодно зважувала, що їй робити. Перед очима стояв інший профіль — ніжний, прозорий профіль Даночки… Вона заплющила очі і навіть не здивувалася: вона бачила те, що відбувалося за сотні кілометрів у реанімації обласної лікарні… Вперше в ній прокинувся дар яснобачення, про який вона так нахабно брехала всі ці роки… Вона чула голоси… Чула невтішні речі… І не могла зрозуміти, як Родіон у цю хвилину, знаючи усе, міг так безжурно, безсовісно хропти… Заснути, не сказавши їй правду? Приховавши гроші… брудні… гидкі гроші… але так їй нині потрібні…
Вона думала, що робити, і нічого не могла придумати. Бо все здавалося безглуздим… безглуздим… до відчаю безглуздим… Її материнське серце підказувало: біда! Її материнське серце ридало і не прощало!
Марсалія перевела погляд за вікно і побачила, що кавалькада машин мчить уздовж високої дамби. Внизу голубіла тиха і широка ріка. Мабуть, Дніпро, подумала. Бо ж які ще ріки можуть текти у цих безводних гарячих степах? А може, це той самий лиман, який обіцяв їй Родіон в нагороду, якщо вона відпрацює усі сеанси і всі гроші?
Дивлячись з ненавистю на сонного Родіона Новоявленого, Марсалія ледь стримувала себе, щоб не вчепитись – зубами, кігтями – у його бичачу бурячкову шию. Отак взяти і душити, душити! Або разом з ним – у Дніпро сторч головою! Іншого виходу нема! Нема їй спасіння! Чує її серце: Даночці вона вже не допоможе. Серце бачить, як виходять з реанімації печальні лікарі, залишивши її дитиночку, її кровиночку – голісіньку, саму-самісіньку… Серце божеволіє, рветься-розривається… І доки воно не розірвалося, вона мусить, повинна поставити на всьому цьому божевіллі велику криваву крапку! Уже!
– Сонечко, – ніжно лебедить Марсалія у гаряче вухо водія, затуляючи долонями йому очі. – Зараз ми з тобою полетимо… високо-високо, далеко-далеко…
Водій інстинктивно смикається, намагається відірвати від свого обличчя її долоні… Різкий ривок, удар…
– Ідіотка! – реве Родіон крізь шум у вухах, лякаючи її з густого туману страшними звірячими очима. – Ти ж могла нас убити. Потвора! Могла зірвати такий про-ект! У, суча баба! Пройда чортова! Якби не проект, я задушив би тебе ось цими руками!
Попереду ридає водій. Погойдується завислий над самою прірвою «мерседес». З усіх боків біжать люди і щось кричать.
…Коли контужену Родіоновим кулаком Марсалію янголи-охоронці обережно виносили з машини, народ на узбіччі дороги плакав від щастя, вигукуючи:
– Слава Богу, вона жива! Велика Марсалія жива!
– Авжеж, жива, кур-рва… – скреготнув зубами над самим вухом великої Марсалії Родіон Новоявлений. – Смерть – занадто легка кара Божа для такої великої… блль… блудниці вавилонської.