Здавалося, тьма кромішня от-от поглине переповнений окаянними грішниками Будинок культури, як бездна океанська «Титанік»… Але саме тоді, коли доведений до безуму люд мав або полягти від інфарктів, або рятуватися від страшного суду святої Марсалії панічною втечею, у потойбічній тиші фойє пролунав розпачливий, але такий живий, такий спасенний людський голос:
– Пане вартовий, пане чатовий! Люди, людоньки! Пропустіть мене! Я здалеку!.. З краю світа добирався!..
І людоньки передихнули, ніби побачили просвіток у грозовому небі. Але найбільше втішилися брудному бомжу в інвалідному візку, що намагався пробити через фойє до зали, вартові при дверях. Один з голомозих аж заіскрився сам до себе тихим ніжним матом:
– Ну урод! Ну я тебе… таки здєлаю інвалідом! Клянусь!
І, тут же, змінивши тональність, закричав грізно й урочисто понад голови туди, звідки уже вигрібав щосили нещасний каліка:
– Пропустіть, стоящі і ходящі, бідного інваліда, сироту нещасного, що три роки добирався з Далекого Сходу і таки добрався до великої цілительки, матінки нашої преподобної Марсалії!..
– Повз, повз – ось цими руками, – заридав трагічним басом чоловік у візку, то показуючи на всібіч брудні ручища, то розмазуючи ними по темній опухлій мармизі рясні сльози. — Наконець я її знайшов! Вона тут! Матінка моя! Спасителька моя! Ге-е-е… ге-ге-е-е…
Лякаючиcь щирого реву, народ у фойє намагався розступитися, пропустити крізь себе убогого, по якого уже продирався з бічних дверей бритоголовий архангел з оточення преподобної Марсалії.
– Каззззьол! – непомітно мазнувши далекосхідного пілігрима долонею по зарослій потилиці, голомозий розвернув візок і поштовхав його до бокових дверей, що вели коридорчиком до сцени, розганяючи натовп грізними наказами дати дорогу, та пломбуючи волохате вухо нещасного добірним матом:
– Слухай, ти, урод на кальосах! Ти де, бль… твою… ходиш? Я тебе, п’янь дряная, спаралізую навєкі, скільки я тобі казав: будь при нозі?! Ну ти мене, кказзьол на возі, діссстав!.. Я тттє ізлєчу!
– Пішов… ти… — чухаючи потилицю, ощирився виродок на колесах.
З-за лаштунків навстріч їм вискочив довготелесий, зарослий, як ковтун золотушний, чоловік, зашипів:
– Де ти шляєшся, сучий сину, вона вже на сцені, а ти ще, мммм… уб’ю!
– Да оп’ять… мать… нажрался! – лайнувся голомозий і штурхонув сучого сина разом із візком до сцени. Той і оком не встиг змигнути, як врізався з усього розмаху коліньми у борт подіуму. Чорні іскри посипались з очей нещасного, а з рота ще чорніші вигуки. Але він вчасно заглитнув їх і правдиво — від болю і страху перед розправою бритоголових — розридався, закотивши очі на сяючу на сцені Марсалію та перекрикуючи її проповідь ще густішим басом:
– Спаси мене, спаси мене, велика Марсаліє, грішника окаянного, покидька підзаборного, змія підколодного! Я три роки до тебе добирався із близького заходу…
– Далекого Сссходу, урод! – засичав голомозий над головою покаянного. – Алкаш чортів, з Далекого Сходу!
– … З дальшого сходу… Спаси, світлосяйна матінко Марсаліє!
– А це ще хто такий? – перервавши гнівну анафему грішному й розпусному народові, грізно здивувалася зі сцени світлосяйна матінка.
– Митрофан, матінко, Митрофан! – заревів Митрофан буй-туром.
– Але чого ти тут? – строго спитала зі своєї вишини цілителька і спасителька.
– Бо каліка… – ревів Митрофан… – Бог мене покарав, бо грішив я, пив-гуляв…
– Ну? – ще суворіше спитала Марсалія, вимагаючи від інваліда одвертості. – Зізнавайся, як ти грішив, іроде?
– Людей убивав, банк обікрав, аборти робив, дітей топив… немовл-я-яточо-о-к… янголяточок… Помилуй, матінко, – каявся, як на Страшному Суді, протверезілий гріховодник.
Зал затаїв подих від жаху: такого чікатіла ці бідні люди ще не бачили. Тож ті, що сиділи у перших рядах недалеко від маніяка, зачали дрібно-дрібно хреститися тремтячими десницями, а найближчі з вереском кинулися врозтіч.
– Уби-и-вець! Душогуб! – гріхи покаянного окаянного Митрофана вжахнули навіть преподобну Марсалію, що вже, здавалось, набачилася того зла на своєму праведному шляху.
– І ти хочеш прощення?! – обурилася.
Народ, спостерігаючи цю сцену, не те що не дихав – скам’янів. Важка, мов непрощенні гріхи наші, тиша зависла над онімілим людом.
– Хочу! Хочу, матінко! Ще й як хочу! – нахабно заволав душогуб, розмазуючи по фізіономії пил далеких доріг.
– А чи ти, враже роду чоловічеського, перед тим, як приповзти сюди, читав книжки преподобної Марсалії, чи сповняв учення її? – допитувалась просвітлена.
– Авжеж! Авжеж! Сповнив, матінко! У печерах монастирських жив, поклони бив, сиру землю їв! – І душогубець нахабно повернув до зали брудну мармизу земного черва, демонструючи жестами, як він «поклони бив, сиру землю їв».
Зал полегшено перевів подих, але не поспішав співчувати страшному чікатілу. «Гаразд, цей гріхами лютими заслужив кару Божу, думав кожен, а мені за що муки такі? Жив чесно, бідно, не крав, не вбивав…».
Провидиця ніби відчула настрій присутніх або думки прочитала, бо звернулася до них з гнівною проповіддю, як з амвона:
– Кожен з нас бачить скалку в чужому оці, а у власному колоди не бачить. Чужі прогрішення засуджує, а свої виправдовує тим, що то життя і обставини змушують його грішити-блудити. І тим самим ще більше грішить, нарікаючи: за що на мене хвороби і муки тілесні наслані, коли я не винен у гріхах своїх? А цей нещасний душогуб кається перед усім народом і тим він чесніший за вас усіх!
Покаменувавши заблудлих, велика спасителька наказала маніяку:
– Підійди до мене, грішнику!
– Не можу, – заридав душогуб. – Обезножений я, обезручени-ги-ги-гий…
– Вставай і йди! – наказала суворо Марсалія, пропікаючи каліку палаючими очима, і той, підкоряючись її магнетичному погляду, потягнувся вперед, вчепився руками за борт рампи, перекинув важке тіло на сцену і, впираючись ліктями та звиваючись усім тілом, поповз до божественно сяючої у темряві, як статуя американської Свободи, цілительки.
Зал знову заціпенів у чеканні. Тисячі пар очей стежили за пересуванням нещасного Митрофана, що звивався не гірше черв’яка, розполовиненого заступом. Нарешті його розколошкана чорна голова торкнулася білосніжного подолу. Марсалія царствено схилилася і торкнулася рукою скуйовдженого тім’я, наказуючи:
– Встань і йди!
– Не можу, матінко, – все ще не вірив у чудо розпростертий долічерева під омофором сяючої Марсалиної підтички важенний і теменний від гріхів Митрофан.
Зал чекав. І тоді Марсалія втретє наказала тремтячим, низьким від напруги нелюдської голосом:
– Устань і йди!
І Митрофан… зачав боязко підійматися спочатку на одне, а потім на друге коліно, далі, ставши рачки, декілька хвилин випробовував терпіння онімілої публіки і раптом… О Боже! Став на рівні! Ожив, як біблійний Лазар, зцілений Ісусом!
– Ось він, син твій блудний Митрофан, старче, всіма покинутий, прийми його! – зі сльозами в голосі звернулася пророчиця до кількох бомжуватого вигляду дідків у перших рядах, що аж затряслися від радісної перспективи запізнілого батьківства.
Розчулена чужим щастям зала захоплено заридала, застогнала, заплескала в долоні, хитнулася вперед, накочуючись хвилею розбудженої стихії на подіум. Сотні нещасних, спраглих чуда, кинулись до осяяної Марсалії… але тут же, зметені охоронцями, попадали просто на голови друзям по нещастю.
Утворилася «мала купа, давай слупа»…
Решта охоронців, як хорти на прив’язі, сопіли за лаштунками, чекаючи наказу розметати-розкидати навсібіч той живий безумний клубок. Марсалія, звикла до вибухів масового психозу, повільно й велично звела до стелі очі та руки, і, перекрикуючи «содом і гоморру», закричала:
– Чудо! Чудо звершилося! Велике чудо! Лазар ожив! Ви бачили, грішники?! Цей чоловік зцілився, бо покаявся! Кайтеся, нечестивці, кайтеся! А ти, прощений і зцілений! Ти, що вірою смерть поправ, йди і неси світові благу вість про велику Марсалію, просвітлену силами космічними на спасіння роду людського!
Ажіотаж під сценою, придушений охоронцями, трохи притих, зате тріумфували задні ряди, які не бачили побоїща, і переповнений, наелектризований балкон, якого бійка ще більше розпалила.