– Заспокойся, яка дитина?! В тебе що, знову глюки?! Твоя дитиночка уже – тю-тю, до Києва доїжджає разом із подружкою твоєю… Фількою, чи як ти там її прозиваєш? Ну й клички у вас – на тверезу голову не придумаєш: Теофілія, Марсалія… До речі, Бос вашим, пані, здоров’ячком цікавився, — не повертаючи голови, гнав туфту Родіон, а це було першою ознакою того, що він забрехався, що з усіх сил намагається викрутитись.
– Та пішшшовв він… і ти з ним! – уклала в матюк усю свою ненависть, лють і горе, і затихла, благаючи подумки усі сили, щоб це було так, щоб ВОНА, її дочечка, була жива, хай навіть із Фількою, тільки б не в руках Боса і його покидьків… Не дай Боже! Господи, відверни! Спаси й помилуй бідну невинну дитину!.. Господи, покрути тим звірюкам руки, щоб тільки не кололи її… О, вони це вміють… Щоб на голку не посадили, на голку! Як її… Тварюка Новоявлений, певно, за наказом Боса, час від часу штрикає їй щось у руку… І штрикає! Каже: заспокійливе. Вона ж підозрює, що її посадили на голку, уже давно, та Родіон клянеться, що то звичайний димедрол. Але вона відчуває, що бреше… Він постійно бреше… І про Дану бреше. Чує її серце: дитя в їхніх руках…
Від цього здогаду Марсалії темніє в очах, і звіриний страх за дитину, лють і гнів на кривдників виштовхує з грудей крик, наче перегріте шампанське корок із пляшки. Вчепившись, як дика рись, кігтями у горлянку Родіона, вона кричить:
– Дай мені Боса, падло! Бо рішу і тебе, і себе! Я хочу знати, де моя дитина!
Даремно охорона намагається відірвати її від Родіона. Марсалія брикається, хвицає ногами, все міцніше вгризаючись нігтями у шию Новоявленого.
– Зупини… – хрипить Родіон.
– Я не можу! – з жахом кричить водій. – На такій швидкості… Васька в мене вріжеться…
– Зійди з траси, твою мать! – задихається Родіон…
– Куди?! У рів?! – панікує шофер, міцніше стискаючи кермо і весь стискаючись, щоб його, не дай Боже, не зачепили в розпалі боротьби дебелі дебіли, як він подумки обзиває охоронців.
– Дай, сука, Боса, – не здається Марсалія.
І Родіон наказує водієві ввімкнути радіозв’язок.
– Шо случилось? – голос Боса не віщує нічого доброго.
– Де моя дитина?! Я хочу знати, де моя дитина?!! Кажи, катюго, бо я зараз задушу цього покидька! – кричить Марсалія.
– Бос, – шипить Родіон, – ана с ума сошла…
– Маця, ти шо? Успокойся, дєвочка здорова, всьо в порядкє, єдєт с бабушкой домой… – під удавано безтурботним тоном Боса клекотить лють. Але Марсалії плювати на нього. Вона сама люта.
– Якою бабушкою? – жахається.
– Ну… с женщіной какой-то… Вот подсказивают: с учітєльніцей… Уже на станцію отвєзлі. Успокойся, всьо харашо…
– Доки ви будете долю мою вирішувати, покидьки? – ридає Марсалія, відпускаючи нарешті шию Родіона і осідаючи мішком на руки охоронців.
– А доти, доки ти будеш вирішувати долі інших, дорогесенька, – єхидно парирує Бос і кричить на весь салон:
– Успокойтє єйо, придуркі, а то я с вас шкуру сніму!
* * *
Зв’язок обривається.
– Прости… тутка… – здвигає плечима Родіон, розтираючи шию. – Вона про дитину згадала… Тепер їй усі винні… Тепер вона з усіх питає… А ти питала, ккурррвво, коли волокла з якогось… смітника у постіль цього бомжа шизонутого Митрофана? Ти ж не думаєш головою, а своєю …бєшєною…бль… ззвєздою! А тепер, блль… їй усі винні! Трахніть її по мозгах, хай спочине, крррва…
Янголи-охоронці, ніжно завернувши за спину Марсалії її ліву руку, закочують рукав на правій… Легкий укол… Мить – і солодка млявість вимкне спроквола, як старий рипучий радіоприймач, емоції. Але – не свідомість… Не пам’ять… Пам’ять вони їй не вимкнуть! Він їй дорікає… А сам… О, її пам’ять до найменших подробиць береже кожну хвилину, проведену з цим… пропахлим смердючим потом покидьком Новоявленим. Тільки тоді він був тоненьким, прищавим від надлишку нерозтрачених гормонів, вічно голодним і спраглим, і взагалі – неприкаяним кореспондентом республіканського радіо Дімою Радьком, прозваним колеґами, як вона згодом дізналася, Родіоном. Його пригнали до їхнього містечка пошуки новочасних героїв. Саме в той час на просторах необъятной Родины повним ходом ішла перебудова, аж тріщали підмурівки й основи монолітного Союзу «нерушимых республик советских», і народ, натхненний змінами партійного курсу, контужений несподіваною свободою, й собі намагався брати в тому рейваху найактивнішу участь.
Цього разу її не гойдало, не колихало і нікуди не несло на солодкій хвилі ейфорії. Відчуття реальності було світлим і гострим, хоч на душі стояла тупа тиша і благодать. Певно, впорснули заспокійливе, подумала. Очевидно, наркота скінчилась, або Родіон сам бавиться, а тому на ній економить…
Вдивляючись у безмежні степові простори за вікном авто, Марсалія несподівано подумала, що у всіх своїх бідах винна вона сама … І все тому, що не вміє ходити прямими дорогами, а все по колу, по колу, як контужений пес… Вона ж могла вибитись у люди ще у студентські роки, коли стелилася їй пряма доріженька до високої керівної посади — спочатку в містечку, тоді в області, згодом, може, і в столиці, вона мала для цього, як тоді казали, усі дані. А головне — вміла «працювати» з людьми. Школа Учителя. Це він її навчив, як переконливо вимовляти ленінську фразу: «Верной дорогой идете, товарищи!». Як запалювати на трудові й ратні подвиги, як життя класти на вівтар Вітчизни… Вівтар… Не могли атеїсти знайти підходяще слово у своєму революційному лексиконі, то в Біблії позичили…
Хоча насправді, як згодом проговорився Учитель, її готували до серйознішої роботи. Можливо, страшно й подумати… у …розвідці. Від цієї звістки їй аж дух забило: йо-ма-йо! А вона ж то думала: чого це вони вивчають її гіпнотичні таланти, екстрасенсорні можливості і здібність до іноземних мов. Кілька вона знала з дитинства на побутовому рівні, оскільки виросла в традиційному для їхніх країв поліетнічному містечку, серед нащадків німецьких та польських колоністів, євреїв-хасидів, вірмен, румунів та російських старообрядців. Та й у роду було намішано: одна баба по-румунськи «ворбеск ші ворбеск», друга польською «пшекає» і в костел щонеділі ходить, один дід – шваб, другий – із липова «сбйоґлий». Оце інтернаціонал! Нічого дивного, що з такою мішаниною у них в роду ніхто ніколи про політику не говорив, бо що б не сказав – буде комусь поперек. Тож були контетні, що прийшли совіти, і тепер можна називатися просто «совєцьким» і далі жити собі за принципами: «моя хата скраю” та “тримай язик за зубами – будеш їсти борщ з грибами”. І з пролетарсько-селянським походженням було все гаразд. Овва! Такого забито-темного походження ще пошукати… Її тата з мамою взагалі нічого, крім мамалиги і чарки, не цікавило…
Отож її, майбутню Марсалію, вважай, школа і комсомол виховували і формували в радянському дусі. Активна громадянська позиція, комунікабельність, зваблива зовнішність і авантюрна вдача – ці «заслуги» не тільки відкрили їй дорогу спочатку на «ін’яз» університету, де вчилися лише діти обкомівців, прокурорів і каґебешників, а після його закінчення – в «Інтурист» чи Товариство «Україна», де працювали ті ж самі, а й, за «гарної поведінки», – до ризикованої професії «шпіонки» не дуже популярної серед «золотої» радянської молоді.
І раптом – усе пішло шкереберть. Уся перспектива. Чому? Збіг обставин. Важких, чорних, непередбачених…
По-перше, усі плани переколотила перебудова, яка почалася в той день і час, коли її мали відправити на вишкіл у Москву. А звідти… Можливо, і в Америку… Однак, усе, все полетіло до діючої мами!
Батьківщина в небезпеці, – сказав Учитель. І її направили… на барикади в рідному краї, на які лізли з різних боків ошалілі від свободи місцеві румуни, поляки, російські «реваншисти», що понаїжджали сюди після війни та згодом – на будівництво військово-промислового комплексу, а також пробуджені до «боротьби за волю і державність» українці.
…То були тривожні, страшні, але й романтично-авантюрні часи, особливо на Заході України. Бо люди справді пробудилися, але кожен – зі своїм задавненим болем, гнівом, образою. Люди, які ще вчора жили в мирі і дружбі, ставали… ворогами. Навіть у її родині! Агій! Раптом баба-румунка обізвала діда-кацапа окупантом. А баба-полька діда-німця фашистом! Баби подуріли! Брат на брата пішов, сусід – на сусіда. Замість того, щоб об’єднатись у боротьбі з «комуністичною гідрою», виясняли з піною на губах, чиї предки першими прийшли у краї благословенні, хто – автохтон, хто – зайда, а хто – «завойовник». Згадували одне одному і «заслуги перед партією і народом»… А її тато з мамою від цієї колотнечі просто запили з горя…