– Мамусю, – каже невидимий спокусник, – ти така гарна сьогодні, що мене аж чорти деруть… І де тільки очі в того йолопа? Ігнорувати таку жінку… Слухай, чого це ми з тобою все сваримось, чи не пора нам і молодість згадати? Га, мамусю?
– А чого це ти мене мамусею кличеш? – ліниво крізь сон питає жінка, солодко зітхаючи.
– Бо ти мене виносила під лівою рукою зовсім молоденькою.
– Тоді я тебе буду звати татуськом, – розніжено лепече жінка.
– Ах ти ж збоченка стара! Знову захотілось побавитись в Едіпів комплекс? Знаю, знаю, як була ти закохана у свого батька, як ревнувала до матері і бажала їй смерті. Аж доки не запримітила те баба Арехта. Отоді вона, щоб вилікувати тебе від пристрасті нездорової, і почала підсилати у твою дівоцьку постелю сільських хлопів, а відробляти за них мені доводилось… Аж доки ти не виїхала в місто і не покинула мене пасти бабиних курей…
– То це ти був, мармизо гаспидська?!
– А ніби ти не знала?
– А тобі не здається, – питає жінка, – що як на поганого дідька ти став замудрим дуже? Фройда читаєш, Юнга, носа пхнеш куди тобі не слід… Пора вже вбивати… – Солона хвиля не відплаченої дитячої образи накриває її по самі очі, затуманює світ… Що знає той Гаспид дурноверхий із своїм Фройдом?! Який там комплекс, якого Едіпа?! Комплексом сироти страждало її неприголублене, забуте в горах єство. За всі ті десять років, коли вона вільготно дичавіла у своїх і бабиних горах, мама провідувала її зо два рази. Разом з батьком, звичайно. За першим разом вона привезла Людці голубу в білий горошок городську сукенку, яку щаслива Людя того ж дня благополучно подерла у зрубі на ожині, довівши маму до істерики. За другим разом втопила в потічку новенькі, привезені мамою, босоніжки… Істерика знову повторилася… Спостерігаючи з колючого малинника, як гірко, ніби за покійником, побивається за нещасними босоніжками мама, дівчинка відчула, яка чужа їй ця капризна, розніжена, білява і світлоока, зовсім не схожа на них з бабою і татом, жінка. В душечці зародилась підозра, що її справжня рідна і добра мама вмерла, а тато привіз їй злу мачуху. Підозра зміцніла, коли мама, народивши братика, взагалі перестала приїздити. Але тато навідувався: красивий, чорнобровий, чорновусий, з торбою подарунків. Людя тата обожнювала, чекала-виглядала, а дочекавшись, зависала на шиї, не зводячи з батька закоханих очей. З роками вдячна дівоча любов до тата переростала в її сирітському серці на палку жіночу пристрасть. Баба Арехта з тривогою спостерігала, як онука чепуриться і кокетує до тата, як загоряються не дитячою жагою її блискучі ясно-жовті, як цвіт курячої сліпоти, очиська, але по-справжньому злякалась, коли дівчисько, провівши батька до станції, впало їй в ноги і, палко стискаючи руки, зашепотіло:
– Бабо, прошу тебе, зроби так, щоб ВОНА і її та дитина вмерли, аби її не стало, аби тато був тільки мій.
Баба Арехта Фройда не читала, як і трагедію Софокла “Цар Едіп”, але баба знала, як клекотить і палає дика циганська кров, як казиться молодою кобилицею неприборкана плоть, волаючи любові. Надивилася, стара відьма, і на що здатні дозрілі на бідних на доброго хлопа горбах п’ятнадцятки, та й хлопам не йняла віри, рідний він чи чужий…
Після цієї розмови батько раптом перестав навідуватись. Даремно чекала його Маргаритка всю весну і шмат літа. “Поїхав на заробітки”, – відказувала баба на її німі запитання. А в передвечір Івана Купала повела її баба високо в гори на дику полонину зілля збирати…
ШАБАШ
Жінка на прим’ятих зозулиних слізках зітхнула глибоко й солодко, провалюючись не то в сон, не то в транс. Так було щоразу, коли вона подумки поверталась у ту свою далеку першу відунську ніч. Знову перед її зором постали таємничо-суворі в тонкому серпанковому сяйві молодого місяця Карпати, а над ними низька темно-фіалкова баня неба, всипана величезними мерехтливими діамантами зір, яких, здавалося, можна було дістати рукою. І запахуще веселкове сіяння розквітлого зілля у високій по груди темній траві, і збудливо-п’янкі шерехи, зітхання і ледь чутні пристрасно-хтиві стогони купальської ночі, від яких шаленіла уява і палахкотіла кров…
– Маргарито, – хтось покликав її глухим і низьким, ніби з підземелля, голосом. Маргарита здригнулась, лячно озираючись, і лиш тепер помітила, що вони на полонині не одні. У траві з легким шелестом снували, гасали і літали, переплітаючись, збиваючись в біло-молочні клубки, майже прозорі силуети нагих людських тіл. Але того, хто її кликав поблизу не було. Лиш очі баби Арехти світились до неї підбадьорливо двома жовтими світлячками.
– Не бійся, – самими губами сказала баба, – йди і – прийдеш…
І вона пішла, як сомнамбула, мов по воді, по глибокій траві і стала перед тим, хто кликав. Він був високий і красивий, як тато. Але ще кращий, ще жаданіший. Не розуміючи сама, що говорить, Маргарита прошепотіла так палко, що, що їй вогнем попалило вуста:
– Князю, бери мене, візьми мене, Князю…
І в цю мить потемніло небо, і чорний палючий вихор відірвав її від землі, і тисяча ножів уп’ялись в її тіло, і вона закричала диким звіром, і враз біль і страх минули, і все її тіло забилось, як рибонька, у срібній купелі незнаної насолоди і такої буйної торжествуючої радості, що душа її в тому вогні згоріла на вугіль…
Після купальської ночі Маргарита не впізнала себе: скупане у відьомській росі її темне циганкувате тіло ніби світилось рожевим спокусливим сяйвом, жовті очі позолотіли, шорстке волосся потекло по плечах вороним шовком, каламутячи місцевим парубкам і чоловікам розум. Але вона йшла лиш на поклик одного голосу.
МІСТО
Коли прийшла пора покидати рідне село і їхати до міста вступати в інститут, баба знову повела з нею сувору розмову.
– Тебе чекає інше життя, не схоже на життя в горбах, казала баба. – Нелегке, непросте життя серед людей, заздрісних, злих, захланних. Але бабина наука поможе тобі бути скрізь і всюди ґаздинею, ворогів перетворювати на щирих друзів, грізних начальників на улесливих слуг, чоловіків – на вірних підданих… Май діло лише з хлопами, чаруй їх, прив’язуй до себе любощами. Хлоп забуває все, крім солодких любощів… Лиш за них він вдячний буває. Клятим бабам, а вони тобі май дуже дозоляти будуть, будь повірницею… Давай, дівче, в тому світі сама собі раду. А як вже буде зовсім непереливки – клич стару Арехту, і лиш в найтяжчу годину – Князя…
ВІДЬМА
Вона давала собі раду. У ліфчику зліва завше були зашиті відьомські чари: приворотне зілля для хлопів, сіль – ворогам в очі, в кишені – цукор та мак, висвячені бабою в глухій карпатській церковці, на всіх інших, кому Маргаритка хотіла бути солодкою та милою, в придбаній на базарі в Кутах торбинці – шнурок, яким зв’язували покійнику ноги, недопалок свічки, пір’я чорної курки, жаб’яча кісточка, сушені котячі мізки і ще та й ще всіляких чарівних дрібничок про всякі випадки життя. В які б столичні двері Людця не заходила, завжди переступала поріг лиш правою ногою, подумки наказуючи:
– Всі вороги в кут, бо я ґаздиня тут! – І вороги тушувались, задкували, перетворюючись на поклонників її вроди, розуму, молодості. Але варто їм було вийти з поля впливу відунських чар, як вони знову перекидались, наче у вовкулаків, у лютих ворогів, надто жінки. Але скоро, дуже скоро всі вони, як вівці до потічка, тяглися до милої Марґо зі своїми таємницями потаємними, печалями невтоленними. І скоро, дуже скоро вона вже тримала кого треба у своєму маленькому кулачку так міцно, що їм нічого не зоставалось, як лиш дружити з нею і, мов не хотячи, творити дружно її королівську челядь. Її організаторські здібності гідно оцінили в інституті, обравши незмінним комсоргом курсу. А пристрасть до чужих таємниць – в одній секретній установі, призначивши пожиттєво бійцем невидимого фронту. Їй особливо подобалося служити радянській батьківщині, розправляючись зі своїми недругами доносами на них.
Тож вона давала собі раду. Аж до того дня, коли її приставили “освєдомітєлєм” до Майстра. Вона злякалась: така людина… та як… та він…
Тоді “куратор” акторського факультету, якому вона щотижня здавала доповідні на студентів і викладачів, завів її у потаємну кімнату в підвалі інституту, де ще двоє старших сірокостюмних добродії проінструктували її детально, як взяти голими руками недоступного Майстра. Виявилось, що один з найуславленіших літературних небожителів насправді людина слабка, ласа до молоденьких творчих дівчаток, яких йому постачає час від часу на дачу директор кабінету молодого автора Боря П’янчук. Їй тільки й труду, що одягнути міні-спідничку, розпустити косу і явитись із власними віршами до Борі, а за Борею затримки не буде… Їй подобалось грати. Подобались нові ролі, які придумували для неї сірокостюмні хлопці з органів. Їй подобалось ловити душі…