КОРОНАЦІЯ
Жінка, ніби пробудилася, стріпнула головою, глянула на годинник на лівім зап’ясті: о пів на сьому вечора, минула якась мить, а їй здалося, половина життя…
Призахідне сонце червонило стовбури старих сосон, грало світлотінями в молодому підліску. І зворушеній спогадами, освітленій призахідним сонцем чорнявій жінці несподівано захотілося бути доброю, лагідною, приязною до цілого світ, навіть до цієї надоїдливої личини, що свинячим хвостиком теліпається за нею з тих пір, як вона востаннє бачила бабу Арехту…
…Баба кликала її. Кликала не один день. Вона лежала на широкому дерев’яному тапчані, застеленому прив’ялим зіллям і старим, облізлим ліжником. Лежала чорна та темна, бо вже котрий день не могла переставитись за невидиму грань між тим і цим світом. Лежала баба одинока і всіма покинута. Сусіди боялися приступитися, бо вже котрий день круг бабиної хати коїлось щось незбагненне – то в комині крізь ніч вило, то гупотіло невидимим кінським табуном, то, здавалось, дранковий верх підіймало, як гуцул крисаню. А хто, як сільська фельдшерка, наважувались, то якась сила тручала в груди, не давала поріг переступити.
Але Маргариту в хату та сила впустила. І баба Арехта, втомлена, ніби вона тільки-но косу з рук випустила, сказала:
– Зачекалась я тебе, Маргаритко. Вже й жаль мала, але бачу, що даремно… Сідай і слухай, бо час мій стікає… А твій – сили набирає. Не журись, що самотня, що невезуча. Все будеш мати, чого душа запрагне. Будеш мати дівку, несхожу на тебе, а через те досада і туск обсядуть тебе. Любити будеш, і ненавидіти… але, як прийде пора найвища, віддай її, як я тебе віддала. Така доля жінок нашого роду… Чоловіка будеш мати і не мати. Але то – пусте… Зате будуть статки і маєтки, слава і власть, та мус будеш за те все платити здоров’ям. І не раз за те все буде виймати з тебе душу Князь. Але – терпи. Бо все втратиш. А тепер – або верх здіймай, або те, що відаю, приймай…
Віщування про дочку злякали Маргариту.
“Але ж Бог дає дітей!”, – хотіла заперечити, та слова кулешею пісною збились у горлі. Стояла слупом і дивилась на чорну худу бабину руку, що, здавалось, тягнулась до неї з темної трясовини гірської багни, готова потягнути за собою.
Але зрозуміла, що пізно противитись, вороття назад нема, і стиснула холодну, як смерть, бабину долоню…
Коли на маленькій станції в райцентрі сідала у вагон вузькоколійки, оглянулась: нічне небо над горбами враз спалахнуло і згасло. То згоріла і згасла суха, як тріска, рублена хата баби Арехти разом з її минулим.
Через ніч на столичний перон ступила інша жінка – жінка з майбутнім.
МАРГАРИТА
Жінка сиділа на ріденькому крихкому лісовому зіллі і спостерігала, як по руці від долоні до ліктя повзе, залишаючи пекучий слід, ясно-зелена волохата гусениця. Жінка думала: якщо дивитись на гусеницю з точки зору Божеської любові до цілого світу, то й цей гофрований згусток живої матерії здається вершиною досконалості і краси. Коли ж із ненавистю чи образою, то один вигляд цієї безневинної стружки з-під рубанка Творця може викликати стрес від огиди.
Так і ближні. То любиш, то ненавидиш, то захоплюєшся, то бридуєш ними.
Жінка подумки вертається додому, Миколи нема. На подвір’ї пахне смаженою картоплею, вареною курятиною. Видно, Кібчик готував обід. На кухні – немитий посуд. Видно, Даруня обідала. Жінці їсти не хочеться, тому подумки вертається у вітальню, вмощується у м’якому кріслі, вмикає телевізор. І тут тільки помічає на дивані поряд з кріслом дочку. Вона спить, уткнувшись обличчям у гору маленьких різнобарвних подушечок. Жінка подумки шукає очима по вітальні, по сходах, по другому поверсі – Гаспида ніде, мабуть, знов пішов, ганебник, письменницьких курей полохати. Клапала пультом дистанційного управління, гуляє по телеканалах. Жах, ні на чому око зупинити: одна стрілянина, вбивства, смерть. Герої – кілери, криваві мафіозі, дешеві повії, жалюгідні наркомани та інша декласована нечисть. Схоже, Україна за роки так званої незалежності давно перетворилась на звалище отруйного сміття чужої маскультури. І на цьому теж не один патріот нагрів брудні руці. Знаємо навіть хто, але поіменно не будемо начитувати, бо як в одній мудрій книзі сказано: не судіть, то й вас не осудять… Це – раз. А по-друге, смішно гордитися цнотою в борделі, а по-третє, чорт з ними!
– Я тут, мамусько! Не відходжу від тебе ні на крок. Ти сьогодні така красива і одинока… Може, пустиш до середини…
– На тебе, наглото бісова, вже й злости не стачає… Чого ти трешся, чого в очі прешся? Пішов би ліпше полоскотав яку зачамрілу феміністку, дивись, розродиться еротичним шедевром на кшталт:
Я полощу в гірському потічку,
як у пінних, у білих молоках,
свою чорну зів’ялу чічку,
що чекає сто років на хлопа.
– Це ти про себе, мамусько?
– Я, як тобі відомо, мармизо гаспидська, хлопа – маю.
– Авжеж маєш…А хочеш побачити, хто ще має твого хлопа?
– Атож…
– То дивись…
– Не правда! – жінка гнівно схоплюється, – Цього не може бути. Вона моя подруга…
– І що вона робить сьогодні, у вихідний, в управі? Вергає народну ідею?
– Сука, я ж її в домі приймаю…
– Вона ж тобі за це гарним прийомом чоловіка віддячує…
Жінка зривається на ноги, зла і чорна лицем, як голодна пантера. Люті ревнощі, образа, прагнення негайної розправи стрясають нею, як землетрус Говерлою.
– Я хочу, щоб була п’ятниця, тринадцяте1 Чуєш, Князю вічної темені, пане гієни огненної, володарю душі моєї. Я хочу помсти! Хочу пити, пити її кров, насолоджуватись її приниженням. Чуєш?! – Жінка в люті сліпій топче землю, дряпає її пещеними пальцями, ніби хоче продертися в самі тартарари.
ПАДІННЯ
І раптом світ довкола неї темніє, шалений буревій вириває з корінням кущі і дерева і хтось питає її утробним, здавленим голосом:
– Безумна, чи знаєш ти, якою дорогою ціною заплатиш за свої жіночі забаганки?
– СССатано, безчесний Сатано, і це ти мене питаєш про ціну? Мене, яка заздрить найостаннішій бомжисі, яку гріє під мостом послідущий п’яниця? Чи є більша ціна, ніж самотність, непотрібність, зневаженість людиною, в яку вклала життя?
– Ненаситна, то ти хочеш мати все, а для бідної бомжихи шкодуєш навіть теплого боку немитого п’яниці? Гірше – ще й заздриш… Але мені нічого не коштує ощасливити тебе!
Жінка не встигає скрикнути: ні! – як вже летить кудись вниз, залишаючи високо вгорі дорогу з автами і людьми, світлом ліхтарів і гулом. Жінці світ паморочиться від страшного здогаду, але – пізно: вона вже сидить, ніби нічого не сталося, ніби вік так сиділа, під биком мосту Патона і замріяно дивиться на дрібні хвильки, що дружною зграйкою періодично набігають на піщаний берег. Жінці добре. Вона трішки п’яненька і трішки щаслива. Термоядерний самогон, яким розрахувався з Миколою за скопаний город нардеп Фекалюк, приємно гріє порожній відучора шлунок. Млосне тепло з живота розтікається по тілу, веселить душу. Жінці хочеться погомоніти, але Микола, збитий з ніг сивухою, одуріло хропе, поклавши їй на плече нечесану і немиту голову. Від води тягне вечірнім холодком, але жінці тепло і затишно під Миколиним ребристим боком, повіки злипаються-злипаються… Але – наче хтось гукає її. Так і є: Даруня! По-теперішньому – Даша! Дочка стоїть на палубі білої яхти генерала Комісаренка. Вона така струнка, гарна і бадьора, що жінка аж плаче від радості за успіхи дочки: ще недавно воно, біднятко, мусило заробляти собі на хліб, супроводжуючи по дорогах країн СНД тих неотес-далекобійників. А нині, як порядна панна у кіно, шле повітряні поцілунки татові з мамою із білої генеральської яхти, всім своїм виглядом даючи зрозуміти родичам під мостом, що генерал платить за рейс більше, ніж ті смердючі перевізники.
Дашуня зникає в каюті білосніжної яхти, а жінка вдоволено облягається на ніч, але якась сила струшує її, мов кошеня, і здавлений утробний голос каже:
– Е ні, ти цього щастя сіросвитного ще не заслужила, ще помучся, потіпай свою прокляту душу. Що хотіла – те маєш. Іди і слухай.
Жорсткий вихор грубо вирвав її з обіймів Миколи і хряпнув об асфальт перед офісом “Народної ідеї”, над ґанком якого розвівався синьо-жовтий прапор.