ПОХОРОН
– Ідіот! – лайнулась жінка і рвонула на себе дубові вхідні двері. Старий вусатий консьєрж здивовано озирнувся на скрип, полупав очима і знову заснув на своєму стільці. Жінка хотіла його “построїти”, але тут саме зі сходів, мало не збивши її, скотився заворгвідділом “Народної ідеї” Кость Одноочко.
– Тобі що – повилазило? Чи я – невидимка? – скрикнула жінка, але не почувши власного голосу, вжахнулася: – Невже вмерла? О-о, так і є: мене нема. Чортів Сатано, як ти посмів порушити угоду? Я ще не хочу ТУДИ! Я ще хочу жити! О, чорт! А це ще що: на столі – мої книжки, видані “Видавничим домом”, опертий на стіну мій портрет, перев’язаний навскіс чорною биндою. Віялом кілька часописів, купка примірників “Народного слова”, теж із моїм портретом і некрологом…
Що-що? Мене що, вбили?! Скинули з мосту Патона? Автомобільна катастрофа? У “Народному слові”, ясно, одні дифірамби! Йо-майо! Ну й сучий син – така ганьба! “Дружина відомого політичного діяча, народного депутата України всіх скликань Миколи С. була знайдена позавчора мертвою під мостом Патона. За даними медекспертизи, жінку зґвалтували, пограбували, а потім задушили. Подія не викликає здивування, з огляду на те, що покійна відзначалася, м’яко кажучи, буйним норовом, схильністю до пригод і звичкою мати при собі чималі суми грошей. Де вона їх брала, встановить слідство. Як і причину смерті. В певних колах подейкують, що леді Ель мала тісні зв’язки з міжнародною наркомафією, торговцями живим товаром, володіла нічними клубами і будинками розваг, які іменувала “салонами краси”, не рахуючи видавництва, газет, які працювали під “дахом” громадської організації “Народна ідея”.
О ссуте драч!…*
Не тямлячись, жінка біжить на другий поверх. І не розуміє: вона вмерла чи ні? Чи це просто чиясь невдала містифікація, підлий розіграш? Куди не глянь – веселі, майже щасливі обличчя наймитів. Мало карти не грають на животі в покійниці.
– До речі, де ж я? Невже ще в морзі? Бр-р-р! Двері в кабінет мого чоловіка – президента ліги “Народна ідея”, зачинені. Видно, тужить. В приймальні – три кумасі: секретарка чоловіка, і дві моїх заступниці – по газеті і видавництві. Шепочуться, мов три зміюки шелепають у торішньому листі.
– Кажуть, вона була п’яна в дим…
– А я чула, що вона часто платила зекам… покидькам всіляким, щоб її… той…
— Я знала, що вона добром не закінчить… як вона казилася останнім часом, як біснувалася…
* Сто чортів! (рум.)
– Ой не згадуй! Суці – суча смерть. А вдівець що поробляють?
– Як в тому анекдоті… самі не знають, що з горя виробляють вже другу добу з Наталкою…
І аж зайшлися всі три злостивим сміхом.
Жінці хочеться повбивати кумась, але нетерпіння пересвідчитись у почутому, пхне її у двері кабінету.
– Протяг, – хихочуть кумасі, зазираючи у щілину.
Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Миколи, вдає, що складає на столі папери:
– Ссуки, у дірку замка підглядають… Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати…
– Не хотілося б, щоб дитина чула весь бруд…
– Нехай чує, менше рота буде відкривати… і на спадщину теж… Між іншим, найкраще для нас усіх буде, як ти малу відправиш зразу ж після похорону десь за кордон. Хай там вчиться…
– Треба подумати…
– Думати треба, як присвоєні цією повією гроші повернути…
Ах ти ж мародерка! Стерв’ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Думаю, що мій удівець має мені достойнішу заміну, ніж ця стара шльондра! Хоч би тут не жаль було програвати…
Але жінку більше ці двоє не цікавлять. І весь цей диявольський спектакль. ЇЇ пече: завіщо? Чому так рано… так безглуздо?..
Доконав жінку убогий сосновий, оббитий, як за комуністів, червоною тканиною, гріб, що сумно червонів у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і… а тут ще й кіт не валявся. Чи не думають вони мене поночі загребти на якомусь цвинтарі на околиці, як останню проститутку?! От бля…!
– Багатому легко жити, та важко вмирати: із собою ж нічого не візьмеш на той світ, приходиться на цьому все залишати… А це, певно, таки дуже нелегко… – Жінка аж перечепилась через ту філософію, що долинала з коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна… Ну, дають! – і раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, що вона завила совою, лякаючи розслаблену її наглою кончиною челядь.
Гаспид, наляканий було Князем, вискочив радісно із щілини в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву чортівню. “Народна ідея” заходила ходором, із зали засідань вилетіла, як торпеда, червона домовина і пішла колами-колами по управі, а за нею – барвистою зграйкою – дешеві паперові віночки. Обезуміла челядь кинулася врозтіч, хрестячись та волаючи до Бога…
Та враз усе стихло. Домовина з гуркотом упала з-під самої стелі, із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Микола.
– Лікаря! Попа! – зарепетувала секретарка. На першому поверсі запахло ладаном – привезли попа. На другому – повіяло сіркою і глухий утробний голос сказав жінці:
– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін… сама знаєш на що…
І бліда, як сама смерть, жінка відповіла:
– Я згодна.
БУРІ
Мабуть, тої п’ятниці були магнітні бурі, бо працівники ліги “Народна ідея” скаржилися на головний біль, запаморочення, декому навіть щось там увижалось, а самого голову з передінсультним станом відправили у “Феофанію”. Наталка об’явилась в управі аж через тиждень, казала, що їздила провідувати батьків, але по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні Наталка призналась, що знайшла себе на другий день аж за Броварами на Чернігівській трасі і автостопом добиралась до столиці, лиш не уточнила, чого так довго.
ПОЛІТ
Коли бліда як смерть жінка, сказала, що згодна, панотець Юра Бойчук вийшов за двері ліги “Народна ідея”, дивуючись, що він тут робить у такий пізній час. Та ще більшим було його здивування, коли просто з вікна другого поверху вилетіла розпатлана, бліда як смерть жінка верхи не то на здоровенних ночвах, не то, Господи прости, на домовині і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то… свят-свят!
Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над велелюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила як долоні свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.
Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.
Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького… Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок… Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись все вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню, і, як сомнамбула, пішла туди, де в мертвецько-синьому сяєві місяця чекав на неї Князь.