КНЯЗЬ
Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорну крисаню, широченні краї якої затіняли його обличчя кольору мертвого місяця, возсідав, як на сизій хмарі, на троні з переплетених людських тіней і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче. Чи Князь був уже не той, чи Маргарита була вже не та, що колись, але в її скам’янілому серці не ворухнулась жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.
Чорна крисаня ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:
– Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. Між іншим, чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй навіть здалось, що зовсім поряд прошмигнула лякливо схожа на Миколу тінь). До речі, не зважаючи на твої слізні прохання… Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй диявольській супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак… ти знаєш, за яку плату.
– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула іудою Миколина перелякана тінь.
– Приведіть її, – наказав Князь.
Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Але, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов… колись вона, юна Маргаритка:
– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу…
– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай нечестивий. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.
І Маргарита дивилась сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Микола в сауні дешеву київську школярку-повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить…
РОЗПЛАТА
Жінка розплющує очі, довго-довго дивиться в нічне небо, на якому гойдається величеньким зеленим яблуком місяць. Жінка хоче поворухнутися і скрикує від болю: все тіло її ниє і болить, ніби на нім сто чортів горох молотили. Жінка згадує сатанинський шабаш, Князя, а далі питає:
– Гаспиде, де я?
– Там, де й була вчора, – в лісі біля озера.
– Гаспиде, чому я така безнадійно самотня? Чому нехтує мною останній дідько, Гаспиде? – жінка починає тихенько, жалібно скімлити.
– Не скажи, мамусько, перший, може, й нехтує, але останній – далебі що ні. Подивись на мене, чом не козак? Пригадай, як ми з тобою, солодашко моя, забавлялись, як веселі песята, коли Князь у пеклі ковбасив по-чорному, або на конгресах всіляких в Гаазі сидів. Чого ж зараз ігноруєш мене?
– Не до дурощів…
– Йой, не кажи! Боязлива стала задуже… З хлопами заходити – Миколи страшно, з чортами – Князя. От і постиш, як черниця, і казишся від чорної крові… І по лікарях діагнозів шукаєш, коли в тебе, солоденька, сказ від гормонального отруєння…
Але жінка ніби не чує. Вона далеко, там, де вершиться наруга над її дочкою.
– Гаспиде, – схлипує жінка, – як мені жити, коли я, мов остання повія за півлітра, проміняла на багатство власну дочку?
– Слухай, мамусю, тільки не драматизуй. Нічого ж не сталося. Ніц нічого. Всі живі, здорові, відтягнулись як могли за рахунок Князя… Чого ще треба? А могли б уже черв’яки тебе їсти, якби Князь не пожалів. Згадай-згадай… А дочку твою безневинну того ж дня по колу пустив би якийсь Прищ, або той кримінальний авторитет, з яким Микола ще й досі не розрахувався за прибраного з дороги опонента…
– Але ж ти казав, що то – ти!
– Мало що я казав… Мало що каже твій Микола на трибунах… а він все-таки, який не є, а народний обранець чортзна вже якого скликання, а я лиш нікому не відомий чорт… Але про що ми, мамусю?! Минає така ніжна, така солодка відьомська ніч! Страшно подумати, що лиш не витворяють зараз на Лисій горі молодюсінькі відьмочки, соковиті молодиці і навіть старезні відмища з тими упирями та чортиськами! А ти киснеш, та рюмсаєш, та світом нудиш, а життя минає!.. Ну ж бо, кицуню, витри слізоньки та пускай швидше досередини!
СОДОМ
Слова Гаспида приводять жінку до тями. Вона схоплюється на рівні. Вона струшує головою: а й справді, що сталося? Ніц нічого! А могло! Від згадки про вошиве кишло під мостом чи власний похорон жінку дрижаки беруть. А те що дияволу душу безневинну заклала, так же ж світ цей, і той, і поза той – торжище, де все продається, і все купується І не ти це, жінко, придумала! Тож не скній, як злиденна інтелігентка, а – живи, на повну силу, бо ніч минає і життя минає! Гаспиде, дідьку мій, скуботунчику, нагадай мені молодість, та так, аби земля репнула під нами!
На радощах Гаспид зняв таку веремію, що населення дачного лабіринту, прокинувшись серед ночі, подумало, що то буревій ліс трощить.
А жінка, розохотившись, з чорта душу виймала новими забаганками:
– А чи можеш ти, дідьку рогатий, та перекинутись моїм дівоцьким захопленням…
– Майстром у квадраті?
– Та ні, – реготала жінка, – Аленом Делоном…
– Запросто…
– Які в тебе сині-сині очі, яка шовковиста шкіра, який ти палкий і нетерплячий, – шаленіла безсоромно, як бісиця, жінка, то ахаючи, то завмираючи, то задихаючись солодким стогоном…
Вона лежала на його волохатій руці, пестила волохату чорну мармизу і час від часу просила: а давай, як Наполеон… як Дон-Жуан… як… – Вона ставала все вигадливішою, і ненаситнішою, вередливо нарікаючи, що після чортячих любощів, як після “спрею”, ще більше хочеться…
Гаспид, граючи у кварцовому місячному промінні м’язами Аполлона Бельведерського, лиш реготав, безсоромно демонструючи свою чоловічу силу і красу.
Жінка й собі зареготала як навіжена і вони покотились по траві гарячим, молодим клубком, полохаючи любострасними криками звірів і людей. А потім, коли відхекувалися, жінка, зарившись лицем у жорстку щетину на Гаспидових грудях і ніяковіючи, як дівчинка, призналась:
– А з тобою справжнім, мармизо чортова, таки найсолодше…
Гаспид реготав і лоскотав її ніздрі щетиною і крутим чоловічим потом. Жінка зовсім розм’якла і довірливо спитала:
– Ти дійсно все можеш, пекельний виплодку, а, наприклад, зробити так, щоб я написала геніальну книжку, чи картину, чи хоча б пісню, яку б усі співали, можеш?
Гаспид зітхнув, почухав груди, і з жалем зізнався: – Що не можу, мамусю, того не можу. Це все – від Того, – і показав очима на небо.
– Тоді йди к чорту, – беззлобно сказала жінка і заснула праведним сном, кінцівку якого зіпсувала поява Ярослави. І все знову повторилось, як у поганому сні.
ЯРОСЛАВА
Наївна Ярослава подзвонила зразу ж після того, як по одному з незалежних телеканалів показали її репортаж “До смерті і назад”. Голос її звучав у слухавці різко, з викликом:
– Ну як?
Наївна! Що вона хотіла почути, крім лукаво-ввічливого:
– Чудово! Ти – молодець!
І тоді Ярославу понесло:
– Я знала, я вірила, що в цьому багні продажному ти єдина думаєш так, як я! Та-та-та і я хочу, я прошу, щоб ти вплинула на Миколу, щоб він на засіданні Верховної Ради порушив питання про злочинне захоронення радіоактивних відходів у Чорнобильській зоні. Це ж злочин! Злочин проти всього народу! Треба конче порушувати кримінальну справу! Винні мають бути покарані. Негайно…
Одно слова, тра-та-та…
Жінка знову, як кілька років тому, похолола. Звісно, Ярослава не могла знати про… її причетність до захоронення. Могла дати руку на відсіч, що інформація не могла проникнути крізь герметичну броню дверей. Лякало інше – нюх Ярослави, журналістська інтуїція, нишпірська здогадливість, врешті. Хватка вовча, яка й привела колишню мою подругу-однокурсницю з дикторського м’якого крісла на розбійну стежку телерепортера. Ох, недаремно вона дзеленчала мені в телефон! Нюхом чула, куди слід веде!
І знову, вже вкотре, жінка шукала по мобілці Миколу і казала тільки одну фразу:
– Вона дзвонила, хоче, щоб ти допоміг.
І знову Микола хижо хихикав: