– Що ж, коли просить, треба допомогти…
Ярослава дзвонила ще і ще. І кожного разу жінка запевняла її, що Микола все зробить, що в його силах… Але ж вона знає, як ніхто, знає, як важко, навіть ризиковано тепер щось робити… Микола в розпачі… Він давно плюнув би на той бедлам верховний, але – що це дасть?! На його місце зразу ж пролізе якийсь покидьок, що взмиг ока спродає не лиш Україну, а й маму рідну!
Розмови відбувалися у травні… Все розпачливіші й розпачливіші… Її вигнали з роботи, її переслідують, їй погрожують… вона не може ні до кого достукатись… її покинули… її кидонули…
Нарешті, здається, наївна Ярослава зрозуміла, що справді зосталася одна із своєю правдою і що ніхто більше не збирається ризикувати своїм становищем заради порятунку нації від геноциду. Вражена власним відкриттям, вона таки не втрималась і подзвонила. Бесіда була коротка, хоч не без її понтів.
– Знаєш, подруго, – сказала Ярослава тоді примирливо і майже ніжно. – Як людина з потойбіччя (так і сказала – з потойбіччя) я відкрила цікаву закономірність: мене знищують морально, а вас, використавши по повній програмі знищення народу, відстріляють, як скажених собак. Але це я побачу, на жаль, уже з небесі. – І поклала слухавку.
А в червні Ярослава ввійшла в піке і врізалась своїм красивим фюзеляжем з балкону своєї квартири просто у клумбу з чорнобривцями…
РАЙ НЕЧЕСТИВИЙ
І знову Ярослава летіла крізь сон Маргарити, падала, і як птаха-самовбивця. І, Бог бачить, Маргарита нічим не могла їй зарадити… Бо тільки сьогодні, в солодкому забутті плоті, в паморочливих, диявольських розкошах любощів з усіма чоловіками світу зрозуміла, що цей останній політ мав бути спільний для них обох, але доля вибрала Ярославу…
Раптом у світанковій тиші десь біля озера пролунав голосний жіночий сміх, але, як грубо, як вульгарно звучав він серед цього супокою! Як недоречно, ніби в церкві…Йому відповів чоловічий… далі сплеск води, радісні зойки. Жінка пробудилась, радісно відчуваючи, що вона не одна.
– Як добре, що ти тут, – сказала вона комусь невидимому, – а то б мені знову снилося, що ВОНИ йдуть на мене з вилами. Я вже чула їхні голоси, їхнє важке дихання, мені вже смерділо їхнім потом… Розжени їх, Гаспиде, щоб не тривожили благословенну тишу ще сонного лісу. А хочеш – потопи. Хоча… не варто, хай живуть, а то ще вночі присняться… Ти ліпше втопи у Дніпрі мою подругу Наталку. До речі, що вони там роблять, під прапором “Народної ідеї”? Нікого під прапором нема? Той – в Карпатах, а та – аж під Черніговом? Закинь ще далі, щоб тиждень добиралася до Києва. І не топи. Хай живе. Хай все буде, як було і як є.
Жінка встає, струшує від цьогорічної трави і торішнього листя сарафан, ховає бережно за пазуху щось волохате і лоскітливе, як ніжний лісовий павучок, і виходить на лискуче від осілого туману шосе…
Раптом – скрегіт гальм, свист шин… Перекошене обличчя Миколи:
– Чи ти дурна?! Мало не збив…
Микола замовкає, вражений її незворушним спокоєм, що (а він це добре знає) буває лиш після бурі шаленої пристрасті.
Чоловік хоче запитати, де вона була з самого ранку. Але, згадавши, що сам не ночував удома, вискакує з машини, галантно відчиняє перед дружиною двері, сідає сам і, відкинувшись на спинку сидіння, замріяно каже:
– А тепер, старенька, можеш мене привітати. Щойно по мобілці мені повідомили з управи Самого, що я призначений міністром екології.
– Ура! – кричу я і кидаюсь Миколі на шию. Волосся і борода його пахнуть прим’ятою травою і сіркою. Схоже, цієї ночі ми з коханим чоловічком побували на одному і тому ж високому прийомі, і обоє – з користю для себе. Ставлю на місце Миколину голову, вмощуюсь зручніше і, лукаво усміхаючись, думаю:
– Хто ж таки править цим світом – Бог чи Диявол?.. Але, хто б не правив, він любить мене.
– Сьогодні день обіцяє бути гарним, – кажу, замріяно обводячи поглядом видимі і невидимі горизонти, – як золото-поколото…
Микола переможно сміється, в пазусі лоскочеться Гаспид, у фортеці, що червоніє проти сонця високим дахом, певно, ще спить безневинним сном Даруня, невидимий і нечутний Кібчик розпалює в мангалі ковбки на шашлики. Благодать! Одно слово, рай земний, та й годі. І така тиша, що чути як небесний метроном відраховує його божественну плинність…
– Ти чуєш, як стукає?.. Миколо, ти чуєш цей стукіт… ніби метроном? – вона хоче запитати, але не встигає: в цю мить червоно-чорна пекуча хвиля викидає їх просто у синє погоже небо. І вона кричить, дивлячись, як Микола, розпростерши поли піджака від Кардена, ширяє між хмарами вогню і диму:
– Ярослава була права: вони-таки нас відстріляли, гади!.. Але ми ще… ми ще побор… Ми ще повер…
І Микола, здається, встигає її почути. Він простягає руку. І вони виринають із полум’я і, пролетівши двісті метрів, гепаються сраками перед самим носом переляканого Кібчика, який останніх десять років свого життя по тому розказуватиме лікарям “Глевахи”, нібито звередився не через горілку, а побачивши обгорілих на вугіль, чорних, як чорти, але живих своїх господарів, що впали перед ним із неба чи пекла, до сих пір, не второпає.
2002 р.