Гаспид і Маргарита – Галина Тарасюк

Знаю: за мить ранкову тишу розірве на клапті ревище двигуна і новісінький вороний “мерс” понесе цього покидька у чорторию блуду. Але мені байдуже. Як мені все остогидло! І як хочеться – до судоми у щелепах – отак з усього розмаху кинутися сторч головою у пухнасту смарагдово-вишневу клумбу килима або просто в лискучий лід паркету, всипаного райдужними скалками китайської порцеляни. Врізатись і – все. Як врізалась у клумбу чорнобривців із свого десятого поверху бідолашна Ярка – моя університетська товаришка… Але – чорта з два!!!

Пекельна гаспидська мармиза, натішившись черговою “битвою під Ватерлоо”, як вкопана завмерла у дверях кімнати для прислуги. І коли я вже була готова швиргонути в неї індіанським томагавком, привезеним Миколою з чергової поїздки в Латинську Америку, чи гетьманською булавою, чи ще якоюсь алебардою сувенірною, якими завішані всі стіни дачі, дідько півкнув переляканим голосом блаженного Кібчика:

– Ви мене кликали, пані?

ІДЕЯ

Блаженний Кібчик тремтів при одвірку, як осиковий лист на вітрі, такий же сіренький, від сивої стриженої під їжака головешки до безбарвних старих кросівок, і такий же дрібний і незахищений перед вбивчим позирком розпаленої сваркою Хазяйки, яку він водночас боготворив і боявся як вогню. Три роки тому Кібчика, тоді ще безпробудного п’яничку, до офісу Міжнародної ліги “Народна ідея” прибила біда і надія знайти хоч якусь роботу. Вийшовши з чергового запою голим, як гордий степовий сокіл, нещасний Кібчик виявився за бортом сімейного життя і без копійки в кишені. До болю в шлунку хотілося їсти і стати людиною. Назва контори, витиснута золотом на голубому тлі і прибита справа біля входу, сподобалась безнадійно безідейному Кібчику. Алкогольна душа його стрепенулась і затужила за чимось високим і патріотичним. Окрилений неждано цією світлою тугою, Кібчик переступив поріг і опинився в темнуватому холі, заставленому столами і стелажами з книгами. Через ці книги і старого, вусатого і тим дуже схожого на козака консьєржа, який перепинив йому дорогу, Кібчик зразу заповажав “Народну ідею”. Суворий і неприступний козак-консьєрж, дізнавшись про причину Кібчикового візиту, пом’якшав, сказавши, що Хазяїна нема на роботі, але й не треба, бо вирішує все Хазяйка, яка сидить в кабінеті на другому поверсі, по сходах вгору.

На відміну від “Народної ідеї”, її Хазяйка не дуже сподобалась Кібчику. “Відьма, як пить дать, відьма, ще й до того крепко зла”, – думав, плутано пояснюючи жовтоокій, як змія, жінці невизначеного віку, чого він сюди забрів. Витягнувши, мов на допиті, з охлялого Кібчика всі зізнання про його нехитре життя-буття, жінка сказала, що бере його на роботу помічником завгоспа поки що з іспитовим строком, але жити і робити він буде на дачі. Звісно, тихо і скромно. А не дай Боже що… І так промовисто видивилась на Кібчика, що спаралізувала його своїм жовтим зміїним поглядом навіки.

Назавтра бездомного Кібчика транспортували в шикарному “BMW” і в супроводі Хазяйки в краї, про які він чув краєм вуха, але ніколи не бачив, бо туди таких, як він, не пускала охорона при шлагбаумі. Бідному Кібчикові спочатку здалося, що він спить або в рай попав: така розкіш і порядок панували в дачному містечку. Йому, змужнілому в хрущобах Борщагівки, вічно бездомному, здавалось, що рай тим-то й рай, що там усі живуть у казкових теремочках, обсаджених пишними квітами.

РАЙ

Там, куди його привезли, дачі ще не було. Її тільки будували. Дуже спішно, навіть поночі, при світлі ліхтаря, і дуже завзяті хлопці, видно, палкі патріоти, і, видно, гуцули, бо розмовляли лиш українською мовою і співали, повечерявши, таких пісень, яких російськомовний житель столичної околиці Кібчик ніколи не чув. Кілька тижнів Кібчик був у гуцулів “старшим куди пішлють”, спав з ними покотом в гаражі, слухав їхні бесіди і переймався народною ідеєю. Коли ж гуцули, добудувавши дачу і порахувавши зароблені долари, від’їхали у свої гори, Кібчик був готовий служити не лиш ідеї, а й хазяям дачі. Скоро він перетворився на сторожового пса, покоївку, садівника, сантехніка, вантажника, головного спеца в справах шашличних і святого Петра, себто того, в кого ключі від брами до раю.

ХАЗЯЙКА

…Хазяйка дивилася на Кібчика, мов кібець на курча. Згори вниз. Останнім часом Кібчик її дратував. Останнім часом її пильне око в цій безсловесній покірній тварині завважило… внутрішній спротив. І то – кому?! Їй, його рятівниці. Тій, що на свій страх і ризик приютила його, дала шмат хліба і до хліба, дах над головою! Її не проведеш. Вона чітко бачила, як на її різкий окрик зігнута вутла спина наймита конвульсивно вирівнюється, як від удару, і в полохких пташиних очах зблискують вовчі вогники. І цей покидьок її ненавидить. І цей… Заздрить, певно, пиячисько, на її статки, на її становище… І підленько-тихенько втішається-насміхається над їхніми з Миколою скандалами, ще й підслуховує, черва болотна… Спостерігає за нею, вистежує… Знає її всі секрети, чекає, щоб вирватись на свободу і рознести сморід по всій Іванівській… Підлий раб…

І це ж треба, щоб вона, та, що горло рвала за демократію і свободу, на десятому році цієї демократії і свободи, нарешті зрозуміла, що все це – бридня, бо ніякої рівності не може бути, бо один народжується паном, а другий – наймитом, і не пан робить наймита наймитом, а наймит пана – паном.

БАБА АРЕХТА

“Не хочеш бути наймитом – будь паном! будь паном! будь паном!.. – Під склепінням черепа відлунює ударами батога наука баби Арехти.

У п’ятирічному віці відвезли її батьки, яким було по молодості літ не до неї, в глухе пригірське село до баби по татові і забули до повноліття. Хазяйка пам’ятала, як, побачивши вперше онуку, баба Арехта довго вдивлялась в неї жовтими недобрими очима, а далі спитала: “Кум те кяме?”.

– Мамо, вона не знає ні по-волоськи, ні по-ромському, – сказав бабі тато. – Говори з нею по-людськи, як усі. А звати її – Людмила.

Коли тато з мамою поїхали у свій город, баба Арехта сказала по-людськи:

– Що за м’я таке – Людмила? На сім світі сам собі не милий, не те що людям… Проте… звися собі як хочеш, а для баби будеш Маргариткою. Є така дрібонька квіточка із золотим очком… Росте вона на циганських толоках, о-о-он на тих горбах, за селом, де колись цигани табором ставали…

Скоро Людця пізнала і золотооку біло-рожеву квіточку, і толоки, лиш до циганських таборів її баба не підпускала на гарматний постріл. Людця бабу слухала, бо дуже боялася. Боялася її крутого норову, важкої руки, відлюдькуватості. Село теж бабу боялося. Коли вони йшли вулицею, велика й маленька, обидві чорні, похмурі, від їх зірких жовтих очей всі кидалися врозтіч, а ті, хто не встиг сховатись за тином чи рогом хати, застигали з привітно-переляканою усмішечкою на фацах (писках – по-місцевому). Боялося бабу село, але, коли яка біда, бігло до неї, озираючись встидливо навсібіч, з вузликами муки, ворочками будзу чи бринзи, горнятком молока чи шматком вудженини.

І все тому, що баба зналася на приворотах, відворотах, вроках і пристрітах, викачувала яйцем переляк, відвертала хвороби, кидала на картах, наворожувала судьбу.

Взимку Людця стежила за тим бабиним відьмуванням з печі, з-за комина, а з настанням тепла – з-за гори подушок та перин на широкому ліжку, якими на ніч вони з бабою вимощували собі лігво просто на чорній, як битий шлях, дощатій долівці. Там, за тими зачовганими подушками, Людя зрозуміла дрібним своїм розумом, що люди – слабкі, тупі і беззахисні. Вони, як діти, бояться всього (крім Бога): судьби, завтрашнього дня, злих людей, поганих очей, життя і смерті. Хочуть знати, що з ними буде, і бояться цього знаття. А найбільше вони бояться тих, від кого нібито залежить їхня доля.

ТАЄМНИЦЯ

Мимоволі в закуреній селянській хаті безвинній дитині відкрилось знання всіх тиранів і узурпаторів: людина – істота примітивна, легковірна, безвільна. Її можна тримати, як козу на цуґундері (по-простому – на мотузку), “доїти”, поганяти і всіляко користати собі на втіху. А крім того, скоро дівчинка взнала всі секрети сільського дорослого життя-буття: хто до кого ходить, з ким хто спить, хто кого любить. Найсмішніше було те, що причиною всіх людських комедій і трагедій були не якісь там казкові богатирі чи красені, а прості, як правда, неохайні і часто п’яні сільські вуйки і леґіники, які, певно, і вмираючи, не здогадувались, скільки з’їли на своєму віку бабиного приворотного зілля, чарівних настоянок та порошків із сушених жаб, котячих кісток, паленого пір’я, власного лайна і ще казна-якої чортівні!.. Часом “малу циганичку”, як її поза очі обзивало села, від одного погляду на якогось хлопа проймав такий сміх, що той з дива не знав, у який бік тікати.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: