Людя швидко засвоїла всі рецепти та освоїла технології приготування чарів, на льоту ловила молитви та замовляння. Наблизившись до таємниці, дівчинка перестала її боятися, ба, часто навіть розважалася, додаючи в пійло чи порошок таємно від баби дрібку кізяка чи якогось курячка… І з задоволенням уявляла собі, як те все поїдає з борщем якийсь зашмуляний, вічно п’яний їздовий чи тракторист. Згодом, дівчуром, зловтішалася, перевіряючи ефективність тих відьомських бовтанок на прищавих однокласниках, котрі, хоч і боялися баби Арехти, як вогню, за її онукою ходили лошачими табунами.
Бабу називали в селі циганкою, казали, що дід привів її з табору, але сама вона про це мовчала, а коли в селі з’являлись цигани, не пускала їх на поріг, сичала до них незрозумілими чужими словами, від яких заброди тікали, мов ошпарені.
Баба панувала над селом чорною зловісною хмарою, і Людці це починало подобатись. Усе більше прихилялась вона своєю не приголубленою напівсирітською душею до баби, з цікавістю зазираючи в руки та очі, жовтий віск яких теплів-теплів, аж доки не засвітився до онуки таємничим циганським сонцем. А однієї ночі, коли наставав молоденький місяць, баба Арехта розбудила Людцю і, пропікаючи її палаючими, як у вовчиці очима, спитала:
– Хочеш панувати?
Жоден м’яз не сіпнувся на блідому личку дитини. Тільки жовті очі зблиснули по-вовчи хижо, і з глухої темряви крові пролунало гортанне “гхочу!”
ГАСПИД
Баба поклала їй в долоньку холодну, завбільшки як сливка-дичка кульку і сказала:
– Маєш курячий зносок. Мус виносити його під пахвов шість тижнів, день і ніч, секунда в секунду. Виносиш, будеш Ґаздиня все життя, будеш панувати до смерти. А розчавиш, то й тебе життя розчавить, гейби сей зносок. Ади, вважай, дівче, що меш чинити…
Шість тижнів носила Людця-Маргаритка ліву руку на перев’язі. Не стрибала, на толоці не гралась, ходила лиш по оборі та городу, окутана, як темною хмаркою, зловісною таємницею. Таємниця робила її дорослою, не по роках розумною, а тому і злою… Маргаритка знала, що тепер їй буде нецікаво бавитися з дітьми. Вона матиме свою – таємничу забавку…Вона буде вчитися панувати…
Якось серед ночі дівчинка прокинулась від страшного болю в серці, здавалося, хтось його вирізав, виколупував, виривав із грудей. А далі все її тіло почало корчитись, страшна сила розривала живіт, розпирала задок. Вона закричала, забила руками, шукаючи виходу з тісної безпросвітної темені болю. І наразі прямо перед собою побачила вовчі вогники, і лагідний бабин голос проворкотів:
– Не плач… не бійся… така радість… він вилупився… тепер баба може вмирати – її чічка Маргаритка має хранителя-охоронця, має заступника… На, візьми його… – І, присвічуючи очима, простягнула Маргаритці у жмені щось маленьке, волохате, схоже на павучка.
Дівчинка з острахом взяла павучка, відчуваючи, як виходить з її маленького тільця скажений біль, подивилась на нього і провалилась в нудотну темряву.
Три дні пролежала Маргаритка в гарячці, а павучок висів на ниточці біля сволока і розповідав їй різними людськими голосами різні небилиці… Ну чисто як радіо. З хвороби Маргаритка вийшла іншою дитиною. Вона більше не ходила за бабою, вчепившись в її рясну спідницю та похмуро зиркаючи навсібіч. Тепер Маргаритка бігала і стрибала, гейби козеня навіжене, весело регочучи та приказуючи щось. Люди, чуючи, як дитина розмовляє сама із собою, лиш скрушно зітхали. А дітваки почали побоюватися Людці-Маргаритки, запримітивши, що варто лиш їй з’явитися поблизу, як твориться щось несусвітне: або вівці зачинають ґзитися-казитися та кидатись врозтіч, або пастушків якась сила невидима то в урвище штовхає, то насипає їм за ковнір кусючих мурахів, то садовить новими споднями просто на гарячий коров’ячий плєцок…
Тим часом вдоволена циганичка, зловтішно регочучи, зникала, як щезник, у лісі. Найсміливіші кілька разів збиралися відомстити відьмачці, але щоразу затія закінчувалася для них печально, як от: Цилька Штеф’юкового довелось всім селом здіймати зі старої смереки у зворі, Парасчиного Митра – в зимному Черемоші виловлювати, а Вакарюкову Аничку вертати з міліцією через місяць аж з Румунії, куди вона невідомо як і чого забрела, перетнувши державний кордон.
ВЛАДА
… Раптом Кібчик перестає тремтіти при одвірку, мов осиковий лист, і каже зневажливо:
– Ой, над ким панувати?! Над тим десятком нещасних, які разом з тобою вдають, що вергають нагору національну ідею, а насправді з ненавистю спостерігають, як ти зі своїм Миколою продаєте її, як цигани крадених коней?
– Щоо-о? – сатаніє Хазяйка. – Ти, вилупку, недоноску паршивий, мерзо світова, ти ще смієш на мене пащеку відкривати? Я тебе виносила, виплодила, щоб ти мені служив вірою-правдою, а ти що робиш, покидьку?
Від цих звинувачень нещасний Кібчик полотніє, а нахабний Гаспид чорніє всім своїм і без того безпросвітним видом, і, затуливши лаписьком Кібчикові рота, щоб не перебивав, каже голосом Миколи в парламенті:
– Високодостойна пані, дозвольте відновити у вашій дівочій пам’яті всі свої скромні заслуги перед вами, невдячною, і вашою ще гіршою родиною. Може, почнемо з першого мільйона, який не без нашої з вами участі заробив ваш коханий чоловік, продавши в перший день свого побиту в кріслі голови екологічної парламентської комісії Чорнобильську зону під звалище європейських радіаційних покидьків, чи то пак… відходів? На відміну від вас, мені таки шкода було рідної багатостраждальної землі, як і вашої подружки, котра палко бажала відвернути біду, але замість того полетіла з балкона стрімголов просто у клумбу з чорнобривцями. Але я, на жаль, не міг не виконати ваш наказ, оскільки я – не що інше, як ваш виплодок, раб ваш, якого ви зробили ще й приватним кілером.
А щодо того нещасного правдоборця Загуменного, який на засіданні Благочинної ради Ліги “Народна ідея” посмів (подумати тільки, яке нахабство!) привселюдно засумніватись у вашій громадянській порядності, себто запитати вас, в які піски йдуть бюджетні гроші, виділені на розвій святої ідеї, то я над ним ридма ридав. Повірте, рука не піднімалась штовхати його під трамвай, а ще більше – висмикнути з крапельниці ту тоню-ю-юсіннь-ку прозору трубочку… А скільки я намучився з тим неповоротким “КАМАЗом”, щоб його розвернути посеред траси якраз в той час, коли нею проїжджав опонент вашого чоловіка на минулих виборах?
– Гаспиде триклятий, защепи пельку! Щоб ти провалився в тартарари! Щоб ти в пеклі своєму на вугіль зотлів, ліпше б я тебе була розчавила ще в курячому зноску, недоноску поганий… я через тебе душу запропастила, чого тобі ще треба?!
Переляканий Кібчик хоче втекти, але гаспидська мармиза не пускає його і, ніби дражнячи Хазяйку, починає знову мотляти наймитом, як вітер осиковий листком, перекривлюючи:
– Чого тобі треба, чого тобі треба? – І враз викинувши за двері нещасного Кібчика, строго каже: – Не придурюйся, Маргарито. Сама знаєш, чого – її! – І тицяє кігтем кудись під стелю.
ДАРУСЕЧКА.
Лиш тепер Хазяйка помічає за кілька кроків від себе аж зелену на виду перестрашену Дарусю. Дівчина стоїть з відкритим ротом, як скам’яніла на соляний стовп Лотова жінка, і ніяк не може второпати, кому мама кричить, майже ридаючи:
– Ні, тільки не її!.. вона й так нещасна… Мені її дав Бог…
– Авжеж, – каже пекельна мармиза, – лиш той, що Чорнобиль пустив димом…
– Замовкни, бо я роздеру тебе!
Даруся з жахом дивиться, як обезуміла мама кидається сходами вниз, перетинає неозору вітальню і, підбігши до зачинених дверей кімнати для прислуги, за якими щез Кібчик, починає гамселити кулаками по одвірку.
– Кібчику, Кібчику, мама збожеволіла, мамі погано! – верещить Даруся, котиться сходами, чіпляється за маму, і та, схаменувшись, обнімає дитину, і так, обнявшись, вони ридають, довго, надривно і нудно.
– Чорт з вами, – спріснілий враз Гаспид лише лаписьком махає і йде собі геть трохи розважитись – пополохати цесарок у саду екс-міністра економіки чи курей на подвір’ї колишнього класика рідної літератури, а тепер просто письменника Х.