Тарасюк Галина
МИТАР ПЕЧЕР ГОСПОДНІХ
( СОН АНАХОРЕТА)
Світлій пам’яті кінорежисера
Володимира Андрощука.
Роман-гіпотеза.
ПОМСТА МОКОШІ
Красне літо проминуло у подиві перед життям і людьми, серед яких мав жити, і в пошуках тієї, без якої жити не міг. Коли ж упали на гори і доли кошлаті осінні тумани, облягли мою голову думи важенні, причавили, як жорнами кремінними, а серце розривалося, захлинаючись відчаєм, мов потопаючий посеред Дніпра: куди плисти, де рятуватися, коли на однім березі – чужі , а на другім – свої, та cчужілі. Так мстила мені вчора ще добра, а нині сердита Мокоша — за безсилля моє, за те, що не зумів уберегти древо свого роду… Поламав його, потрощив тать нічний, вирвав корінь золотий, порвав віття зелене… І ніколи вже не вимостять під квітучою його кроною, серед білого рясту собі кубелечко Лель і Полель, і не зів’є на вершечку його гніздечка, не виведе пташенят ані соловейко веселий, ані тужлива сойка…
Чорними ключами печалі замкнула моє літо Мокоша, та й прирекла навіки блукати сивими туманами між осінню і зимою, шукаючи стежки до того, що люди звуть щастям.
Дні тягнулись довгі, сірі і вогкі, схожі на вимочені в ручаях коноплі, які знавісніла від горя Мокоша намотує на дніпрові пагорби, як на велетенське мотовило. Світ став схожий на закопчений горщик без дна і покришки, здавалося, що ніколи над ним не було неба, і вже не буде. А Дніпро стоятиме вічно каламутною застиглою ковбанею… Зимна вільгість пронизувала стіни моєї печерки, пронизувала наскрізь душу. І вона, охляла, приморочена, бунтувалась невимовним туском – їй хотілося радості. Колишньої радості, бо нової не годна була запопасти.
Не сказавши ні слова Іларіону, спустився до берега і, невидимий у густім туманнім хмаровинні, подався крадьки на Поділ, туди, де в гирлі Почайни ще не захололи сліди могутніх підошов Велеса – веселого бога велелюдних весіль, небесного пастуха земного звіра і скота, покровителя ремісників і злотовустих боянів.
І коли дзвінким реготом ( чи іржанням лошатка?) озвався до мене повержений ідол Велесів, покликуючи в безтурботні весняні гаї отроцтва, побачив я перед собою осяяні свічами двері церкви святого Ілії, що постали просто з туману, і манили, кликали теплом і затишком, єдиним серед суцільного туманного баговиння.
І знову душа моя захлинулася відчаєм, мов пташа, загублене в тумані між небом і землею, мов потопаючий між чужим і очужілим берегами…
МІЖ НАВОМ І ПРАВОМ
Мирон прокинувся, ніби винирнув з осінньої річки. Він незчувся , як задрімав у кріслі перед телевізором, тож пробудившись, якийсь час ще висів на тоненькій линві між дном і небом, між ірреальністю і реальністю, між навом і правом, як казали далекі предки русичі. Він ще не вийшов з образу, ще був тим невідомим, дивним неприкаяним чоловіком в образі й одежі якого біг туманами забутої епохи до неіснуючої давно церкви, переповнений незнайомими стражданнями, гнаний незвіданими в цьому житті тривогами. Сон витікав, стікав з нього поволі, як холодна вода, змиваючи з душі гірку остугу неприкаяності, незахищеності, незатишності. Відчуття одвічне, вічне вселенської скорботи… В темній пучині його тоне і жива душа і мертвий камінь
Вікно квартири, завішене знадвору брудною рядниною туману, теж нагонило глуху печаль і безнадію. І тільки екран телевізора привітно миготів барвистим метеликом у тоскно-туманних сутінках кімнати, повертаючи Мирона до дійсності, ще сумнішої, ніж сон. Але душа його противилась, і не бажала повертатися. Душа втомилася від безперспективності, бездіяльності. Вона втомилась від самої… втоми, і хотіла бути з тим, іншим, молодим і наївним, що ще на щось надіявся у своїй неприкаяності, ще розказував їй байки про Леля й Полель, і все можну капризну Мокошу… Господи, дурній душі хотілося казок, хотілося ілюзій, хотілося втекти від телевізора, з екрану якого, як із м’ясорубки, валом валив кривавий фарш перемеленої епохи… І вона вчепилася реп’яшком у білу широку сорочку того іншого, але Мирон сердито шарпнув душу до себе, заховав, як кошеня, на грудях, під самим серцем, і аж тоді – зовсім пробудився…
Сон розвіявся, але чоловік… він, схоже, ще був тут! Мирон відчував його присутність! Радше його дух, терпкуватий, як запах прив’ялого лісового зілля з ледь вловимими домішками сирої землі.
— Ні. – Задихнувся від досади Мирон, — я таки мушу зняти цей фільм! Інакше… я просто збожеволію.
На балконних дверях протяг тихо сколихнуло штору, розвіюючи дух прив’ялого лісового зілля і сирої землі. І натомість звична буденна самотність, мов безлистий терновий кущ із пришпиленим до гілки барвистим метеликом телеекрану, заполонила тісну кубатуру квартири.
Мирон намацав на підлокітнику пульт і став звично гонити по екрану програми. Реальний світ замелькав перед очима калейдоскопом терористичних актів, воєнних дій, аварій, катастроф, убивств, еротичних сцен і численних засідань чиновників усіх країн, рангів і рівнів. Американські бойовики змінювалися латиноамериканським “милом”, англійські детективи — російськими “бандитськими” серіалами.
Це було схоже на сеанс самокатування. Враження, що його не спитавши загнали в резервацію на території якоїсь віртуальної супердержави, і змушують жити чужим життям, переживати чужі проблеми і успіхи, доводило Мирона до відчаю. Він був НІХТО і НІЩО на виставі чужого життя, вірніше, безрідний марґінал, якому на Великдень подарували абонемент у театр абсурду, або ще точніше – жалюгідна комаха, що повзає по екрану телевізора, безсила щось змінити у світі “за склом”, хіба що поставити капку-крапку, яку ніхто не помітить. Бо насправді його вже давно нема. Ніде. Ні в часі, ні в просторі. Книги його згоріли, проповіді згинули разом із тими, хто їх колись чув, фільми або не народилися, або зотліли на полицях кіносховищ, і навряд хто повірить спогадам про нього, схожим на компілятивну брехню, чи то пак на казку про дивного Божого чоловіка, творця, мудреця і пророка, якого ніде й ніколи не було, як і народу, якому він належав…
АУДІЄНЦІЯ
Аудієнції з міністром Мирон Волинець, недавно ще діючий, а нині безробітний сценарист і кінорежисер, добивався півроку. Півроку день у день підходив до цього, вже ненависного, будинку з колонами, піднімався широченними сходами на четвертий поверх (не ліфтом, а навмисно пішки, щоб розтроюдити в собі злість), тикав шоколадки безбарвній, як вимокла коноплина, секретарці, і, почувши одну з відчепних заготовок: “Федот Іванович у відрядженні в Канаді” (у відпустці в Італії, з президентом у Польщі, з прем’єр-міністром у Китаї, Уганді і ще чортзна-де), скаженів, вскакував у ліфт, падав, знавіснілий від розпачу і безсилля, із владних висот на грішну землю, щоб завтра, оклигавши, знову дертися на бездушну “княжу гору” і стукати в глухі двері велеможних палат.
Найтрагічнішим у цій ситуації було те, що час минав. Невблаганно минав час. Ні, навіть не минав, а летів зі швидкістю гірської річки, збожеволілої від каламутної весняної повені, змиваючи на шляху все, все, все! Мчав, залишаючи одну відпрасовану безпам’ятством стихії пустелю і потрібні будуть роки, десятки років, століття, щоб на тій пустці щось виросло, бодай щось… своє, тутешнє, від крові і плоті цієї землі. Але ж, Господи, святе місце не буває порожнім, воно вже, вже заростає чортополохом. І – хто?! Хто і коли виполе його, та й чи сила і розум на те знайдеться? Знову буде біль і плач, і стогін, і страчені життя, і загублені долі…
Невже вони цього не розуміють? Не розуміють, що минає не тільки дорогоцінний час—минають з ним і люди, які хочуть, ХОЧУТЬ і МОЖУТЬ розказати нарешті правду про те, що відбувалося на цій землі, в українському часі і просторі тисячу, триста, сто років тому! Навіть якихось півстоліття тому, он, в тих же волинських лісах, у Карпатах, на Галичині… Півстоліття, а здається, що сто тисяч років тому! Боже, які ми темні! Ми ж нічого про себе не знаємо! Ми – як інтернатські діти… Навіщо ж через століття перебріхувати свою історію, коли сьогодні можна сказати правду вустами живих свідків, розкиданих по висотках столиці, провінціях Канади, Америки та Австралії!