Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Крім Олі, порадував Мирона і побратим по недавній національно-визвольній боротьбі, короткочасний член усіх зареєстрованих (і не тільки) партій, професійний патріот Боря Бурсак. Зігнорований політичним бомондом, Боря знайшов себе у відродженні язичества на Русі-Україні: створив власну релігію “Правіра”, церкву, чи то пак “Капище Дажбога”, а себе перейменував на волхва Світозора Буй-Туровича. Казав, що вже й паспорт поміняв.

Зустрів Мирон волхва там, де можна стріти усіх, окрім хіба що Господа Бога – на Хрещатику. Гуляв Світозор Буй-Турович по столичній дебрі в оточені Веселок, Мальв та Либідок не першої молодості якраз на Великдень, дивуючи розговілу публіку вигуками: «Дажбог воскрес! Дажбог воскрес!». Мирон хотів обминути колоритну компанію, але був помічений світлим зором Світозора, і мусив добру годину вислуховувати його патріотично-поганську агітацію. Весь цей “нехресний хід” Хрещатиком, як виявилось, Світозор зорганізував не з добра, а з причини розколу “Правіри” на три друзки: прихильників Сварога, поклонників Дажбога і сповідників Ярила. Були й такі, яким кортіло у зв’язку з демографічною та сільськогосподарською кризою відродити культ Велеса, а один з найбільш невгамовних язичників навіть зорганізувався в екстремістсько-терористичне угрупування “Перуни”. Завдавала непоправної шкоди молодій “Правірі” і боротьба між сонцепоклонниками та ідолопоклонниками, фетишистами та політеїстами, надто ганебні виступи останніх у клерикальній пресі. Сам Світозор Буй-Турович був вірний Дажбогові і пообіцяв ошелешеному Миронові, що другою всенародною акцією воскреслих дажбожичів будуть масові святкування Івана Купала на Трухановому острові, і просив уклінно зафільмувати подію.

– Буде все так, як в пращурів наших… – таємниче натякнув, підморгуючи на молодиць у вишиванках та очіпках, – і умикання дівчат – теж!

На що претендентки на «умикання» скромно зашарілися, а Мирон заспішив до підземного переходу, неабияк спантеличений еротичною перспективою священної купальської ночі.

В’ЯЗНІ АСКЕЗИ

(До історії питання)

Згадка про Світозора Буй-Туровича розвеселила Мирона. Однак жарти жартами, але безсумнівно наш скептичний час в якійсь мірі повторював могутнім суспільним поривом (чи психозом?) богошукання давно минулі світанкові часи Русі-України… Адже ж нічого нового немає під сонцем, як попереджав якраз у той час мудрий песиміст Еклезіаст.

Випірнувши разом з фунікулером із густого і прохолодного, як ставкова вода, затінку, Мирон потрапив під гарячу зливу призахідного сонячного проміння, і кілька хвилин стояв, пронизаний ним наскрізь, ошелешений несподіваним блаженством, якоюсь… біологічною радістю, якої давно не спізнавала його душа, схожа на голого равлика, затиснутого у мушельку тіла. Відчуття торжества життя підсилювалось дивовижною перспективою розквітлої землі, що, переливалася, як у вічність, за сріблясте мерехтіння крайнеба.

Не важко уявити, що переживав князь Володимир, споглядаючи зі своєї гори свою країну! Не важко, коли навіть його, Мирона, простого смертного, від одного погляду на широченний Дніпро, безмежні квартали Лівобережжя ніби якась невидима сила возносила над землею, вивищувала до монументальної постаті великого Київського князя. Вражаюче відчуття вознесіння! Мирон боявся перевести подих, щоб не випасти з кульової блискавки дивовижного трансу, щоб утримати в душі цей міраж, цей огром божественного осяяння , аби згодом матеріалізувати у фільмі. Коли ж його обличчя майже порівнялося з бронзовим профілем хрестителя Русі, панорама сучасного Києва раптом згорнулася в рурочку, як звичайна світлина, і натомість розстелився внизу грубописаний пергамент краєвидів стольного Києва Х-Х1 століть. Видіння було настільки реальним, що вражений Мирон не втримався і підморгнув князеві, як живому, і, наштрикнувшись на милостиво-грізний позирк Володимира, якусь мить ще повисів на рівні його плеча, а потім плавно спланерував на землю.

Але думками зостався за тисячу літ звідси. У щойно похрещеному стольному граді, де з ласки Володимира зводились церкви і монастирі, густішало на вулицях чужоземних ченців, але по далеких кінцях земель руських християнство зустрічало спротив. Не зразу дісталася нова віра до сіл, розкиданих по дрімучих лісах – не вистачало священиків і проповідників, які б могли донести і в глухі лісові нетрі Слово Боже рідною мовою. Тож мусили ставати проповідниками ті з киян, хто з радістю прийняв хрещення та християнську ідеологію рівності перед Богом, але не з принуки греків-чорноризців, які почасти й мови тутешньої не знали, а подвигами тих нечисленних русичів-неофітів, які або ходили у розкішну Візантію з княжою раттю, або ставали місіонерами, наслухавшись про муки земні і чудеса небесні полуденного бога від київських купців, що обійшли Візантію від Чорного моря до Греції і Палестини.

Чим могло привабити християнство з його морально-етичними обмеженнями, суворістю і стриманістю життєрадісних, щирих і наївних дітей природи – русичів? А, взагалі, хто їх питав? Точнісінько так, як зараз питає… Та все-таки попри погрозу князя Володимира: “Хто не явиться (на хрещення) той ворогом мені буде”,– мала б нова релігія манити бодай перспективою раю і вічного життя. Підкуповувало християнство й ідеєю рівності всіх перед Богом, і – з Богом, що вмер за народ свій, а ще — переживанням невідомого раніше екстазу радості не від плотських утіх, а духовного піднесення до людинолюбного Бога. На загал, християнська релігія в її ортодоксальному варіанті ніби спеціально була створена для сентиментальної слов’янської душі.

Тож зрозуміло, що найбільш вразливі з неофітів ставали добровільними проповідниками християнської віри, відмовляючись від гріховних благ земних, а дехто, за прикладом перших римських християн, що змушені були переховуватися в катакомбах, викопував собі печери у горбах над Дніпром, і підвизався там в постах та молитвах. До перших руських пресвітерів гіпотетично міг належати і вихрещений дитиною у Дніпрі Володимиром і киянин Іларіон, якого (теж гіпотетично) міг зустріти у лісах під Любечем Мирко. І цілком можливо, що звався він тоді зовсім не Іларіоном, а якимось Іоникієм чи Макарієм, і став Іларіоном по тому, як постриг його в ченці той же Мирко, повернувшись з Афону іноком Антонієм…

ІЛАРІОН

Сутеніло. З кожною хвилиною густішало і темнішало легке срібло далеких лісів, чи то пак спальних районів Лівобережжя. Повільно піднімалися з пониззя сутіні, тихі і смиренні, як ченці у чорних сутанах. Все вище і вище, вивищуючись аж до могутнього Князя, облягаючи його тьмою тьмущою. Так колись чорноризці добиралися із своїх печер через порослий лозою і рогозою Хрещатий Яр до княжих хоромів… А може, великий Князь сам сідлав коня і їхав у Берестове, на розмову з Іларіоном?..

Іларіон… Ще одна харизматична постать, ще одна гіпертрагічна особистість української історії… Самородний письменник, самотужний проповідник і пресвітер за князя Володимира, духівник князя Ярослава, ігумен Києво-Печерського монастиря, перший українець, обраний київським митрополитом на соборі єпископів у 1051 році…

Господи, воля твоя, чи не ті ж, що й сьогодні, політичні пристрасті вирували тоді у світському і церковному житті Києва, коли вже через два роки Іларіон змушений був покинути прогрецьку кафедру при соборі Святої Софії, митрополичі палати і рятуватися у печері преподобного Антонія на дніпрових схилах! Ба! Більше того: прийняти схиму, відректись від прославленого багатолітньою благочестивою працею, надто богословським твором “Слово про закон і благодать”, імені свого Іларіон і почати заново життя земне з іменем Никон! Але навряд чи поміняв Іларіон-Никон свої переконання, якщо не раз ще потому змушений був тікати аж у Тмутаракань із такого, здавалося б, острівця незалежності як Києво-Печерський монастир…

Милуючись із висоти Володимирської гірки споночіли стольним градом, що розкинувся вільготно перед його зором, Мирон думав, що заслугою християнства на Русі було те, що воно викликало з’яву з народних надр зовсім нового, незвичного для воїнсько-лицарської ментальності суспільства ідеалу праведника – мислителя, просвітителя, пророка-творця.

Безперечно, дороги Антонія та Іларіона — цих двох великих поборників самостійності Київської Русі перетнулися ще в юності і зав’язалися у міцний вузол на дніпрових пагорбах. Тут в глибоких печерах, але в піднебессі віри — взялися плекати вони високий дух молодої української нації… І скоро, дуже скоро не з грецьких кафедр на той час уже численних церков і монастирів Києва, а з катакомб дніпрових круч прийдуть на Русь перші її письменники, лікарі, художники, витязі і святі…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: