Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Мирон аж задихнувся від уявного зіркового параду імен: Антоній, Іларіон, Феодосій, Нестор, Алімпій, Варлаам, Ілля Муромець… Буйний, кипучий цвіт нації, на тисячоліття плодоносний… Які характери! Які постаті… Які, вражаючі, подиву гідні долі!.. Нічого вигадувати не треба – лиш знімай фільм за фільмом, пиши книгу за книгою… Та інший народ вже обезсмертив би себе цими іменами! Скільки міфів довелося скласти древнім грекам, щоб переконати людство, який вони мудрий, героїчний і творчий народ. Росіяни вигадали Олександра Невського, щоб окреслити героїзмом білу пляму крижаного Чудського озера на карті не завжди героїчної власної історії…

А ми віддали войовничим мігрантам не лиш самоназву, світанкову свою славу, а й перші свої міфи – билини, питомо український жанр, разом із героями і генетично-психологічною установкою на героїзм і лицарство-богатирство, хоч білі святі мощі Іллі Муромця в Лаврі покояться, білі кості Альоші Поповича та Добрині Никитича — спочивають десь у землі київській.

Антонія ж – цього богатиря вчинку і чину, цього велета духу, цього Прометея, що приніс українцям “із греків” вогонь самоосмислення і самоповаги, просто забули в небесній печері історії…

БЛАЗН-СПОКУСА

–От і кінець нашим митарствам, — сказав Іларіон якось ураз змужнілому Будимирові…

— Але, на жаль, не нашим, — усміхнувся печально Мирон, покидаючи князя Володимира разом з його споночілою горою і осяяним ліхтарями пам’ятником. Вечірній, розцвічений вогнями Хрещатик, дихнув в обличчя вільглою дрімучою тугою за тим, що давно відбуло і ніколи більше не повториться…

…І поселились вони у печерці, яку колись, казав чорноризець, видовбав у крутому дніпровому горбі приблудлий варяг, один із тих чужоземних шукачів щастя, що плавом пливли по одинці і зграями, як дикі качки, у легких човниках по Дніпру з півночі на південь, і приставали до київських берегів, спокушені бурхливим життям Подолу. Живились приятелі дарами літнього щедрого лісу та скупими подаяннями князя братчику-чорноризцю, якого сподобив найбільше серед пресвітерів християнських за те, що не лише був мудрим, а мудрим русичем. Чи не з тої причини і поставив Володимир Іларіона настоятелем княжої церкви у Берестовім і зробив своїм духівником, що зневірився на той час і в захланних та погірдливих чужоземцях, і в хитрих, підступних боярах, і хотів мати при собі такого чоловіка, аби і своїм був, і чесним був та щирим?”

* * *

Перші дні, доки Іларіон князеві святі книги читав та у княжій церкві Дванадцяти Апостолів допомагав грекам службу правити, Будимир-Мирко, витерши ножа від вогкої землі, тікав із своєї печерки у Київ, бродив вулицями та торговицями, поміж ремісничих рядів, вистежуючи, як звір звіра, рудого вражина-варяжина, котрий украв у нього тієї жахної ночі, що пахла гріхом і ґвалтом, білу-білу Добронігу. Але даремно: всі варяги були рудими, як ведмеді, і схожими на нічного татя. І тоді Миркові хотілось колоти і різати кожного, хто під руку попадеться, і чорна лють заливала йому очі і чорнішим сирої землі ставав білий світ. Жахний, непереборний блазн помсти мучив нощеденно любечанина, і не відав він як вирятуватися від огнища, що випалювало його душу на чорне дупло

Шукав Мирко і Добронігу, але її теж ніде не було, або ж стала вона лише видінням чарівним, лісовою навою. Бо приходила нечутно-нежданно знову і знову в його молодий сон, розтривожувала молоду кров, і він корчився і стогнав від непогамованої молодої жаги.

Від тих снів поривало Мирка розтанути у своїх лісах, або гайнути у віддалені землі до котрогось із княжат-ізгоїв, про яких нишком ткалися Києвом чутки-поголоси, і разом з ними вчинити князеві та його варягам велику смуту і ворохбу.

Але невідома сила стримувала парубка. І він далі терпеливо шпортав свою печерку, намагаючись заглушити пекельну спрагу помсти, часом з великою насолодою, а часом з люттю вгризаючись заступом у сиру землю горба, густо прошиту міцним мотуззям коріння. І радий був, коли з ніг валила його утома від праці. Тоді він засинав, уткнувшись лицем в оберемок прив’ялого лісового зілля, сподіваючись, що до нього уві сні знову прийде Доброніга.

Часом вона приходила, присідала навпочіпки, гладила його по голові, збурюючи кров пахощами зозулиних слізок і юного тіла. Коли ж він хотів впіймати її за руку, вона щезала, як навка лісова. І тоді Мирка переймала така гірка втома від безнадії, від марності всього його життя, від цілоденного шпортання землі, що він з риком раненого звіра зривався на рівні і скочувався з гори, набиваючи ґулі, обдираючи одежу і шкіру об густе, чіпке гілля, біг стежкою понад берегом до увозу-пристані, де погойдувалися на погожій дніпровій води лебедині турми купецьких лодій. А добігши, сідав оддалік на згірку і поїдав очима звабно бурхливе життя річкових людей. От кому він заздрив! Тим, дороги чиї пролягали з варягів у греки, за моря-окияни, в тридев’яте царство-государство!

Щодень їхні флотилії зграйками приставали до берега — то з півночі, то з півдня. І лиш складали весла потомлені м’язисті веслярі, як зчинялась метушня. Ватаги отроків кидалися з берега у воду, але їх завертав опасистий чоловік, видно старший, вистроював у ряд, і вони, як мурашки, один за одним виносили на берег міхи із заморським крамом та складали їх на вози, запряжені невеличкими степовими кониками. Керував мурашками сам купець, не то хозар, не то русич, припильновуючи ще й за тим, що на березі діється.

А тим часом інші лодії натоптувались руським добром: діжками з медом, воском та житом, сувоями полотна та шкурами дикого звіра. Коли ж опускалася на Поділ бузкова намітка вечора, верткі чоловічки, як пастухи скот, згонили до пристані тісно збиті гурти людей, нарізно – чоловіків і жінок, і заганяли їх, мов у кошару, у глибокі човни. “Невільники”, — байдуже кивали головою на тих нещасних роззяви, що збігалися з цілого Києва на Поділ розважитися. А в Мирка чогось серце нило при тих словах, ніби то купчини підлі вивозили за моря його чесний рід.

НЕВІЛЬНИЦЯ

З часом Мирон навчився абстрагуватися від своєї ідеї-фікс – кіно манії. Врешті, не один він зостався за бортом лодії із символічною назвою “Незалежність”. “Простоюють” і не такі як він, прості смертні, а – лауреати! Мохом забуття поростає яблуневий сад Олександра Довженка! А “князям” українським хоч би й що! Значить, така наша доля… І він мирився з цією паршивою долею і ставав звичайним втомленим і байдужим столичним жителем, що мовчки добирається до свого висотного кишла у переповненому собі подібними електропоїзді метро. Та буквально за кілька хвилин не витримував і знову впадав у буєсть.

От і зараз, вискочив із вагона на безлюдній о такій порі станції “Дніпро” і довго ходив, вдивляючись у мерехтливі вогні річкового вокзалу, намагаючись уявити, як тинявся по гамірному Подолу Мирко, як упивався розповідями бувальців-мореплавців про далекі казкові краї, населені дивоглядним звіром, байками про сім чудес світу та про небезпеки, які чигають на купців по дорозі з варягів у греки: і про круті, смертоносні пороги дніпрові, і про кочових розбійників, що падають на купецькі голови, як грім з ясного неба, пронизуючи лодії блискавками стріл.

І перед очима на тлі тихого Дніпра зринали дивні видіння – здавалося він там був, але не в купецькі лодії, а на коні буланому мчав швидше вітру навперейми хитрим оркам, обрам та печенігам, метав стріли золотії, сіючи по степу страх – на ворогів, славу – на руських витязів. А в голові в’язалось слово до слова, оповідаючи про те, що “било та биллю не поросло”, та так правдиво і красно, як в тих билинах, що чув він з дитинства від краснобаїв-боянів, що ходили землями руськими та під передзвін гуслів-самогудів співали славу витязям-богатирям руським.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: