ЯРИТНИК
Десь в темній далині ріки й справді щось лунко сплеснуло, глухо зойкнуло, і потонуло у грімкотінні чергового електропоїзда. А може, то прогриміли над Києвом літні громи і от-от почнеться злива? Але знову стало тихо і Мирон через вічко кінокамери побачив, як плавко пішов на дно Будимир, і щось химерне, розчухране, мов сніп очерету, і слизьке, наче в’язанка водорощі, підпливло під нього і винесло на берег.
Що то був Водяник, чи Болотяна почвара, а може й Русалка в сорочиці з водорощі, Мирко не сумнівався. Не раз його в дитинстві, коли було в дебрі зблудить, виводили на стежку дрібні й головаті, як опеньки, лісовички. Мирко не боявся їх, хоч знав з оповідей старших, що ці чудні маленькі створіннячка, які вміли міняти барву, прикидатися кущем, розсипатися лісовою ягодою, чи вклякати грибами, могли, розгнівавшись, причавити звіролова чи дереворуба важенним стовбуром старої сосни, або ж затиснути в буреломі, чи втопити в баговинні. Відав-бо, що дітворі лісові чоловічки не завдають шкоди, навпаки – захищають від несподіванок пралісу. А як підріс до підпарубка, то вже вирятовували його від трясовищ зеленокосі навки: бігли попереду та дорогу вказували, погойдуючи гіллям… І хоч до всього був готовий Мирко, та коли з острахом розплющивши очі, побачив над собою старого Яритника, мало не зомлів з перепуду! Видно, сплив він по великі ріці просто у потойбіччя, до праотців, або забрав його водяник у царство підводне. Інакше чого б то йому ярижника видіти, отого самісінького відьмака і віщуна, що жив за болотами у їхньому лісі, і якого, пошіптували люди, виловили попи та дружинники, прив’язали разом з іншими відунами до Перуна і втопили в Дніпрі. Не міг же Яритник навіть оживши, вештатись по стольному граду та попід княжі палати, лякаючи чорноризців? А може Мирко вже у вирії, коли так довкіл тихо, ясно та красно?
А старий Яритник лиш лукаво усміхнувся у довгий вус на потаємні Миркові здогади.
І щоб зовсім не перелякати парубка, розповів, як чудом врятував його від смерті воєвода дніпровий – ропухатий та зелений Водяник, як приніс на спині до самого Трухана – невловимого відуна, а той його виходив, як ото тепера він виходжує Мирка.
І тільки по тих слова роззирнувся Будимир, і побачив, що живий-здоровий сидить в очереті Труханового острова, а навпроти височіє вечоровими борами стольний град.
— Під самим носом у князя?!—здивувався Будимир.
— А що нам до князя і його попів?! – і собі зчудувався Яритник.—Тепер ми прості рибалки: ловимо рибку та продаємо на подолі лінивим міщухам.
— А чи не візьмете й мене до гурту?
— Е ні, — враз запечалився аж ніби Яритник.— Бути тобі з нами лиш до Купайла, а далі мусиш вертати на гори, до Іларіона і Князя, бо в тебе, Будимире, своя дорога, що поведе тебе по далеких світах, і поверне назад, на Русь. Я вже бачу її… до величі і слави, але не … не княжої, не земної. Іншої. А якої – не відаю. Не дано Яритнику старому те урозуміти. Відаю лишень, що станеш мужем зело мудрим, людом шанованим більше князя, знаним за труди свої задля Русі-України нащадками й через тисячі літ… От що відає старий Яритник… А ще велять мені боги наші передати тобі таїну знаття пращурів про силу землі вірчої і всього на ній сущого…
Дивним, досі незнаним піднесенням, як промінням Яриловим, пронизали ці слова все єство Будимира. Попервах, схопившись на рівні, бажав заперечити віщунові, але з глибини власного єства озвався до його розуму чийсь подовжений лунами голос: — Не переч. Роби, як велено.
— Ходімо, — тихо промовив Яритник, бо вже заходить на Купайла, а нам ще далеко йти, плисти, летіти…
Будимир роззирнувся: за потемнілими київськими горами поволі пірнав у глибокі праліси погідний Ярило, мовби кликав його за собою. І враз тричі крутнувся на одній нозі Яритник, зашуміли очерети й верболози, закипіли води, і … очутилися вони у темній, знайомій Миркові з дитинства, хащі. Стало тихо і тривожно.
–А де купайлиця? Де кострища, пісні та ігрища? – спитав подумки Будимир.
— Тужиш? – спитав теж подумки Яритник. – Тужи. І най серце твоє тужить за предвічним навіть під захистом твойого нового бога, Мирку. Не підіймай ніколи з висоти слави своєї руку на те – бо то, як кажуть попи, душа люду нашого, і вона є, і буде, допоки світу, цих лісів і небес над ними.
І знову стало тихо в голові Мирка, як в нічному лісі. І раптом сліпуче сяйво засліпило йому очі і пригасло: перед Мирком стояв старий Яритник із цвітом папороті в руці. Будимир здогадався і здивувався: чарівна, оспівана дівчатами казкова квітка була схожа на свічечку із золотою пелюсточкою пломеню.
Мирко обережно взяв простягнуту йому цвітку-свічку, і нежданно лісова тиша ожила веселим шепотінням-жебонінням, сміхом-словом. Він здивовано роззирнувся-прислухався і не побачив Яритника, але те, що почув і побачив, здивувало парубка ще більше: до нього прихилялась-примовляла кожна билинка, кожна травинка:
— Зірви мене, Мирку, я від болю помічна… А я силу даю богатирську… А я смуток розраюю… розум осяваю… а я від смерті вертаю… а я… а я… пізнай мене, Мирку…
— Гей, парубче, лови! – пікнув хтось над його головою. Глянувши вгору, Мирко угледів хитрющий писочок вивірки на сосновім сучку і відчув щиглик лісового горішка на лобі.
Дівочим сміхом пирснув гурт молоденьких сарночок і дременув у хащі…
Чи то йому сниться, чи привиджується: рідний праліс, ще вчора непізнаний і незбагненний, а часом і ворожий, здавалося, замкнений на сім замків, раптом розчинив перед ним свою зелену браму і впустив у свою таємницю, свою сокровницю, у те, що великий книжник Іларіон назвав би ДУШЕЮ…
* * *
… І не відав Мирко, розкошуючи на буйнім пиру пращурів, як палко молився Іларіон за його душу, затворившись у їхній печерці від шаленства купальської ночі, від тьми-тьмущої вогнів і вогників-світлячків, якими мигтіли далекі ліси, що навіки поглинули нерозумного буйного Мирка.
Тож коли вдосвіта, по молитві зібравшись на службу Божу, побачив Іларіон біля печерки Будимира, що спав солодко сном праведника, уткнувшись щасливим лицем в оберемок зів’ялого латаття, то не впізнав його…
І може, ця невпізнанність Миркова, ця внутрішня зміна, яка осявала все його молоде, дуже тіло, і наштовхнула Іларіона на думку просити Князя відправити разом з ним до Візантії, у землі святі по мудрість Божу і цю бунтівну душу, що горить-палає в пошуках істини.
Іларіон не буде будити Будимира. Хай спочине блукалець перед тим, як вийти на дорогу… Іларіон ще має час сповістити про свій рішенець.
БОЯН
Повертався Мирон додому мало не перед самим закриттям метро. Він любив ірреальну атмосферу майже порожніх пізніх електричок. Втомлені працею, або ж навпаки — збуджені гулянкою пасажири нагадували йому героїв сумного абсурдного фільму про поїзд, який їде в нікуди. Сам же він спостерігав за цим дійством мимохіть, заклопотаний балансуванням на линві яву між навом і правом. Іноді він не знав, що реальніше – час довкола нього, а чи час, сконцентрований в його уяві.
І тепер, втупившись байдуже у своє відображення у темнім вагоннім вікні, Мирон думав, хто ж все-таки напоумив спраглого подвигів Будимира шукати істину (Бога? себе?) в далекій Візантії: купці? Іларіон? громада перших київських християн? князь? чи промисел Господній ?..
Радше, все купно, і все — з волі Вищої. Безумовно, князю Володимирові, зачарованому християнством, були потрібні священики-русичі. І пригадавши зустріч з відважним юнаком з Любеча, озлобленим засиллям чужоземців, він вирішує розшукати його і відправити по науку й істину на Святу землю. Можливо, про буйного отрока, котрий виявився ще й самородним златоустом, нагадав князю Іларіон, або Володимир Красне Сонечко сам почув Миркові билини на одному зі своїх знаменитих спасівських пирів…
Достеменно, що, прийнявши разом з християнською вірою її тодішній аскетизм, князь, недавно ще веселий гультіпака, жінколюб і медоріз, влаштовував киянам щорічні багатоденні храмові свята не тільки від щедрості, а щоб потішити і свою праведну душу. Казав: “Русі єсть весліє пити, не можемо без того жити”. Як усім колишнім великим грішникам, Володимиру подобалося бути праведником, але не міг він подолати у своїй слов’янській душі жагу веселощів, кохався і пісні задушевній, і в слові влучнім-пишнім про ратні звитяги славних пращурів, про переможні походи русичів. Про власну славу Володимир теж дбав, тому й садовив на пирах в один ряд із дружиною своєю гуслярів та боянів.