Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

…А одного дня, коли Мирко вештався без діла навколо увозу, з човна, що тільки-но вперся носом у берег, замахав до нього широкими рукавами чудно вбраний купець, гукаючи:

– Гей, добрий молодче, чи не поможеш бідному купцеві на берег крам винести? За щедру мзду, молодче!

Мирко вухам своїм не повіривши, став роззиратися, шукаючи “доброго молодця”.

– До тебе, мовлю, до тебе, молодче, – гукав нетерплячий купець. І Мирко, який досі не міг своєю буйною головою втямити, нащо Іларіон примучує себе і його зариватися кротом у сиру землю, коли такий широкий і манливий світ відкривався перед ними з дніпрових берегів, радісно кинувся на той голос… Тож Мирко Любечанин давно збирався попрощатися із чорноризцем і податися в дружинники чи кожум’яки, або носієм купецького краму, а то й напроситися в поплічники до котрогось “річкового чоловіка”…

Але перед очима спливало аж сизе від постів лице Іларіона-схимника, і совість завертала Будимира назад до печерки, до тихого Іларіонового голосу, до його трепетних оповідей посеред нічної темені про дивного Бога, який віддав на погибель свого Сина ради спасіння людського роду. Однак все частіше ловив себе Мирко на мислі, що вертає його на Берестову гору не лиш стид – розум його тужить за тими мудрими бесідами, а серце прагне якогось іншого життя, незбагненного поки що, проте не схожого на тутешнє.

Єство його краялося навпіл, як ліщиновий горіх, аж доки не розкололося, як дуб від удару блискавиці. Якось під вечір, блукаючи берегом, зачепився поглядом за натоптану молодими жінками лодію, що спішно відчалювала від пристані. І наразі здалося Миркові, що з гурту простоволосих отроковиць, закутаних у білі плати дівиць раптом сяйнуло навстріч йому блідим місячком рідне личко Доброніги, і він задихнувся у бездонній, як Дніпро, посивілій печалі коханих очей… То була вона! Хоч і в одежі не тутешній, не руській. Мирко не міг помилитися: зір мав гострий звіра лісового, та й човен пропливав зовсім близько від берега. Але куди везли її, доброго руського роду дівчину, вільну разом з невільницями – степовими полонянками?! Будимир закричав, кинувся у воду, але веслярі налягли на весла, а стрільці навели на нього свої луки. Одна стріла влучила в плече, зачервонивши воду, і крізь хвилю, що накрила його з головою, Мирко встиг помітити, як зблідла і похитнулася від розпуки і відчаю Доброніга.

ЯРИТНИК

Десь в темній далині ріки й справді щось лунко сплеснуло, глухо зойкнуло, і потонуло у грімкотінні чергового електропоїзда. А може, то прогриміли над Києвом літні громи і от-от почнеться злива? Але знову стало тихо і Мирон через вічко кінокамери побачив, як плавко пішов на дно Будимир, і щось химерне, розчухране, мов сніп очерету, і слизьке, наче в’язанка водорощі, підпливло під нього і винесло на берег.

Що то був Водяник, чи Болотяна почвара, а може й Русалка в сорочиці з водорощі, Мирко не сумнівався. Не раз його в дитинстві, коли було в дебрі зблудить, виводили на стежку дрібні й головаті, як опеньки, лісовички. Мирко не боявся їх, хоч знав з оповідей старших, що ці чудні маленькі створіннячка, які вміли міняти барву, прикидатися кущем, розсипатися лісовою ягодою, чи вклякати грибами, могли, розгнівавшись, причавити звіролова чи дереворуба важенним стовбуром старої сосни, або ж затиснути в буреломі, чи втопити в баговинні. Відав-бо, що дітворі лісові чоловічки не завдають шкоди, навпаки – захищають від несподіванок пралісу. А як підріс до підпарубка, то вже вирятовували його від трясовищ зеленокосі навки: бігли попереду та дорогу вказували, погойдуючи гіллям… І хоч до всього був готовий Мирко, та коли з острахом розплющивши очі, побачив над собою старого Яритника, мало не зомлів з перепуду! Видно, сплив він по великі ріці просто у потойбіччя, до праотців, або забрав його водяник у царство підводне. Інакше чого б то йому ярижника видіти, отого самісінького відьмака і віщуна, що жив за болотами у їхньому лісі, і якого, пошіптували люди, виловили попи та дружинники, прив’язали разом з іншими відунами до Перуна і втопили в Дніпрі. Не міг же Яритник навіть оживши, вештатись по стольному граду та попід княжі палати, лякаючи чорноризців? А може Мирко вже у вирії, коли так довкіл тихо, ясно та красно?

А старий Яритник лиш лукаво усміхнувся у довгий вус на потаємні Миркові здогади.

І щоб зовсім не перелякати парубка, розповів, як чудом врятував його від смерті воєвода дніпровий – ропухатий та зелений Водяник, як приніс на спині до самого Трухана – невловимого відуна, а той його виходив, як ото тепера він виходжує Мирка.

І тільки по тих слова роззирнувся Будимир, і побачив, що живий-здоровий сидить в очереті Труханового острова, а навпроти височіє вечоровими борами стольний град.

— Під самим носом у князя?!—здивувався Будимир.

— А що нам до князя і його попів?! – і собі зчудувався Яритник.—Тепер ми прості рибалки: ловимо рибку та продаємо на подолі лінивим міщухам.

— А чи не візьмете й мене до гурту?

— Е ні, — враз запечалився аж ніби Яритник.— Бути тобі з нами лиш до Купайла, а далі мусиш вертати на гори, до Іларіона і Князя, бо в тебе, Будимире, своя дорога, що поведе тебе по далеких світах, і поверне назад, на Русь. Я вже бачу її… до величі і слави, але не … не княжої, не земної. Іншої. А якої – не відаю. Не дано Яритнику старому те урозуміти. Відаю лишень, що станеш мужем зело мудрим, людом шанованим більше князя, знаним за труди свої задля Русі-України нащадками й через тисячі літ… От що відає старий Яритник… А ще велять мені боги наші передати тобі таїну знаття пращурів про силу землі вірчої і всього на ній сущого…

Дивним, досі незнаним піднесенням, як промінням Яриловим, пронизали ці слова все єство Будимира. Попервах, схопившись на рівні, бажав заперечити віщунові, але з глибини власного єства озвався до його розуму чийсь подовжений лунами голос: — Не переч. Роби, як велено.

— Ходімо, — тихо промовив Яритник, бо вже заходить на Купайла, а нам ще далеко йти, плисти, летіти…

Будимир роззирнувся: за потемнілими київськими горами поволі пірнав у глибокі праліси погідний Ярило, мовби кликав його за собою. І враз тричі крутнувся на одній нозі Яритник, зашуміли очерети й верболози, закипіли води, і … очутилися вони у темній, знайомій Миркові з дитинства, хащі. Стало тихо і тривожно.

–А де купайлиця? Де кострища, пісні та ігрища? – спитав подумки Будимир.

— Тужиш? – спитав теж подумки Яритник. – Тужи. І най серце твоє тужить за предвічним навіть під захистом твойого нового бога, Мирку. Не підіймай ніколи з висоти слави своєї руку на те – бо то, як кажуть попи, душа люду нашого, і вона є, і буде, допоки світу, цих лісів і небес над ними.

І знову стало тихо в голові Мирка, як в нічному лісі. І раптом сліпуче сяйво засліпило йому очі і пригасло: перед Мирком стояв старий Яритник із цвітом папороті в руці. Будимир здогадався і здивувався: чарівна, оспівана дівчатами казкова квітка була схожа на свічечку із золотою пелюсточкою пломеню.

Мирко обережно взяв простягнуту йому цвітку-свічку, і нежданно лісова тиша ожила веселим шепотінням-жебонінням, сміхом-словом. Він здивовано роззирнувся-прислухався і не побачив Яритника, але те, що почув і побачив, здивувало парубка ще більше: до нього прихилялась-примовляла кожна билинка, кожна травинка:

— Зірви мене, Мирку, я від болю помічна… А я силу даю богатирську… А я смуток розраюю… розум осяваю… а я від смерті вертаю… а я… а я… пізнай мене, Мирку…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: