З ПИРУ – ПО МИРУ
І знову безгучно застрекотала біля Миронового вуха уявна кінокамера, і попливла перед очима панорама княжого Києва. У княжому дворі, на пагорбах довкола – стоїть пир горою. За тесовими столами ближче до князя – дружинники, бояри, монахи і купці, далі – люд простіший, а ще далі – просто на траві бенкетують худі та вбогі раби Божі і княжі. А з двору, від князівських комор, все від’їжджають і від’їжджають вози, повні риби, дичини, хлібів, діжок з медом, рідного та заморського овочу. То для болезних, старих і немічних, тих, хто не зміг явитися на княжу щедру трапезу.
Обіпершись на стіл, слухає Володимир златоустів-боянів. Його пильний веселий погляд, то ясніючи, то темніючи, затримується на наймолодшому. Люба князеві і нелюба спів-розмова отрока про те, як
Во стольном городі, во Києві
У ласкавого князя Володимира
А й було пированіє почесний пир.
Гой пирує люд набувається,
Володимир же Красне Сонечко потішається,
По стольному городу похоживаєт,
Черниє кудри розчесиваєт,
І не чує він спів бояновий,
Плач бояновий, хулу-правдоньку
Як укрила русичів тьма теменная
Та не людія печеніжного,
А варяжного ворохобія.
І не чує князь вражі помисли:
Славу будучу загарбаєм,
а минулою поділимось…
Будем жити, гой поживати,
Злата-серебра наживати.
Рік за роком, як ріка біжить,
Не вертаєт.
Гине слава руська,
жизнь дажбожичів
проминаєт.
Нагло стихає шум пированія. Погляди знаті і дружинників прикипіли до князя. Але князь мовчить. Впізнає Володимир в юному боянові того отрока, що ввірвався був у його гридню навесні, прикрившись чорноризцем. Пізнає і, на диво всім, не обурюється, а, собі на диво, думає, який вийшов би проповідник палкий віри християнської з цього боянчука! Вчора лиш з дебрі, а говорить, як мед точить! Куди тим вченим грекам! Який би єпископ з нього вийшов! Який митрополит !.. Не було б йому рівних ні на київських горбах, ні на горах афонських.
– Як тебе величають, молодче? – запитує князь, дослухавши гнівну билину юного бояна.
– Будимир, князю.
– Той, що будить мир… А чого ж ти, отроче, гнів будиш, коли на роду тобі написано будити мир? Не відаєш? А чи відаєш, хто уславив вуя мого Добриню? Чи не ти? Гой і строптив єси… Зачекай, а чи не ти буянив у хоромах моїх? Чи не про тебе щодень чую речі похвальні від Іларіона, що не по літах зело храбр і не лиш силою, а й умом могуч? Вже відаю – про тебе. Що ж вволю волю Іларіонову — й велю їхати тобі разом з ним у Візантію, на Афон-гору, походити по монастирях, набратись розуму і благодаті, придивитись до законів чужих, може й нам який пригодиться. А найдужче волію, аби пізнав Бога не лиш душею, а й умом. Во славу землі Руської.
Хвиля радості і похвали Володимиру Красному Сонечку котиться буйним застіллям. Задоволений власним благородним вчинком і реакцією підданих, князь наказує через стіл знатному київському купцеві Варфоломію:
– Іларіон попливе до Царгорода разом із візантійськими послами. А ти бери у свою лодію цього богатиря. Він тобі в дорозі пригодиться, а дасть Бог, і Русі – Україні колись…
НА ВІДСТАНІ САМОТНОСТІ
Проходячи повз поштові скриньки на першому поверсі, Мирон чисто механічно відчинив дверцята своєї і здивувався, побачивши на денці тоненький конверт із власним прізвищем. Не уявляв, хто б то міг йому писати, тим паче із-за кордону, якщо судити по зворотній адресі. Для листування із можливими і потенційними спонсорами мав скриньку на головпошті. Адресу ж квартири знали тільки найближчі друзі молодості та герої його давніх документальних фільмів, які іноді, приїхавши у справах до столиці, зупинялися в нього на нічліг. Можливо, хтось із тих провінційних директорів виїхав, розбагатівши, на якийсь Кіпр, і от шле вісточку… Надія на доброго заможного патріота, який нарешті таки знайдеться серед цього “крутого” бидла і не пошкодує якусь тисячу гнилих своїх “зелених” на відродження українського кіно, спалахнула в душі Мирона Волинця, як вогонь у пригаслім горнилі. Заскочивши у ліфт, тремтячими руками розірвав конверт і… мало не завив від розчарування. Писала йому Лариса Котова, з якою він сто років тому зазнайомився в готелі під час одного із відряджень у Дніпропетровськ, а відтак від випадку до випадку зустрічався в Києві, куди вона приїздила у справах якогось харківського заводу, де, здається, працювала чи то бухгалтером, чи економістом.
Тепер Лариса писала з Греції, де вже рік доглядала за паралізованим багатієм. Детальним описом брутальних залицянь старого, напевно, хотіла розбудити Миронову ревність, або ж заздрість… Однак викликала жаль і досаду… Жаль по тисячах нещасних жінок, загнаних руїною і злиднями у заморські найми, і досадою на чоловіків, на всю цю владу, на державу, що байдуже спродують свою красу, ніжність, материнство у неволю, і вдають, що нічого не відбувається… Усе повторюється на берегах Славути…
І знову перед очима постав широкий погожий Дніпро, і клекіт невольничий ремства над табунами човнів, що поспішали до Чорного моря… І бліді обличчя дівчат під білими платами-хустами… Але цього разу він не побачив поміж них Доброніги…
Неволя упосліджує навіть високу душу. До скотства. Детальна розповідь випадкової “бойової подруги” про огидні пропозиції старого збоченця ображали Мирона… Доброніга не могла б так смакувати своїм приниженням… Отже, висновок: Доброніга не могла бути невільницею, адже неволя вибирає невільних, як свобода вибирає вільних… Тож був певний того, що Доброніга скоріше вибрала б смерть, аніж рабство.
… Він бачив, як та далека, віддалена від нього тисячоліттям, кохана, та золота його душечка, похитнувшись, падає за борт, у позолочену сонцем темно-синю дніпровську хвилю… Інакше не може бути: або воля, або смерть — тільки не рабство для дівчини доброго руського роду.
Що було потім? Що буде потому – хтозна… Може, течія принесе Добронігу до жіночого монастиря десь на Видубичах, або вирятує її якийсь рибалка і зробить своєю жоною, або той же всюдисущий-невмирущий Яритник, тільки не повідає про це Будимирові, приреченому на іншу дорогу і долю іншу…
На своєму не такому вже й короткому віку Мирон не раз переконувався, що нема нічого випадкового на цій землі. Лист Лариси ще більше переконав, що його Доброніга десь зовсім поряд… За якусь мить від його життя, на відстані його самотності. І вона от-от перейде йому дорогу…
У ГРЕКИ…
За три дні відпливав Будимир з купцем Варфоломієм у Святу землю. На кормі посольського човна в голові флотилії під білими вітрилами темнів непорушно здеревілим ідолом Іларіон-чорноризець.
Мирон бачив водночас, як відчалює від берега купецька лодія з Мирком Любечанином, як спливає вниз по Дніпру — голубою дорогою з варягів у греки, і як даленіє пристань, а за нею – Поділ, а далі весь стольний град Київ з княжою гридницею на найвищім горбі, і тісною печеркою – на нижчім.
І раптом кольнула у вічі тонка, мов кістяна голка, постать, увінчана гостроверхим каптуром. Яритник! Відун-чарівник стояв на березі під Берестовою горою, при самій воді, нікому невидимий, крім Мирка. І відчув Мирко як по живому пришиває його та схожа на голку примара до даленіючого рідного берега.
* * *
Аби було дешевше, Волинець збирався замовити човни на одному з лісокомбінатів Чернігівщини, навіть їздив туди, показував креслення, малюнок – як має виглядати лодія. Важче було б, звісно, з відрядженням на натурні зйомки до Туреччини та Греції, але можна обійтись цілком Кримом, де те ж саме море і скелі, та Києвом… Хіба в цьому правда? Правда має бути в самій ідеї його фільму…
Відпливав Мирко Любечанин у Святу землю з першим опалим листом. І несла течія його човен на дванадцять весел, як листок по осінній воді. І не відав Мирко Любечанин, що через тисячу років з високого дніпрового берега дивитиметься у слід йому сивий чоловік і заздритиме…
Відпливав Мирко-Будимир у Святу землю, а на печерські погорби ступав Мирон Волинець – щойно зарахований першокурсник кіно-факультету Київського театрального інституту, який на початку 60-х розташували в приміщеннях вчорашнього монастиря, а нині Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Солдатська форма свідчила, що він – чоловік бувалий, а монолог Васілія Тьоркіна, який він прочитав екзаменаторам та “на відмінно” написаний твір на тему “Слова о полку Ігоревім” – що він ще й чоловік свідомий, готовий двигати вперед український радянський кінематограф.