Над Україною буяла щедрим квітом “хрущовська відлига” і серце його сповнювали радісні сподівання.
* * *
Провівши Мирка з Іларіоном у далеку дорогу, Мирон Волинець вирішив, не відкладаючи, завтра ж таки іти з поклоном до настоятеля лаврської обителі.
Свою розмову з владикою він почне не з прохання про гроші, а зі знамення, яке було йому давно, ще в студентські роки…
І БУВ ЙОМУ ГОЛОС…
Спогади несли Мирона все далі й далі, як дніпрова течія.
Він ніколи не був фанатично віруючим. Бо хоч і народився у багатому на церкви Володимирі-Волинському, але виростав у епоху розвиненого атеїзму, в безбожні повоєнні роки. Нова радянська влада не церемонилась із “опіумом для народу”, всіляко його винищуючи. Величні тисячолітні храми, безцінні пам’ятки давньоукраїнського зодчества перетворювалися на склади і клуби, а Свято гірський Зимненський монастир, заснований самим князем Володимиром ще 1001 року, — на тракторну бригаду. Таке сатанинське богохульство не сприяло вихованню в його покоління ні побожності, ні духовності. Тож не дивно, що й про Києво-Печерську лавру юний Мирон знав тільки те, що колись тут теж був монастир, а тепер — музей. От і все.
Чому ж тоді, коли вони веселою студентською юрбою висипали з трамваю № 20 просто на подвір’я історико-культурного заповідника, Миронові здалося, що він уже колись тут був? Ходив цими горбами, милувався сходом сонця над зеленими далями, сріблястим плином Дніпра…
І це відчуття, яке одні називають де жа вю, інші – пам’яттю віків, чи генною інтуїцією, Волинець переживав не раз. Тріск гілки під ногою, шелест листя, запах свіжоскопаної землі на клумбах, скошеної трави на газонах будили в ньому невловимі відголоски призабутих переживань…
Потім, з роками, він назве цей стан — мистецьким відчуттям історії, даром яснобачення, притаманним кожній справді творчій людині. І його теорію підтвердить друга пригода, що сталася з ним того ж таки дня.
Поселившись в келії, разом із ще трьома щасливчиками – Романом з Буковини, Степаном з Донбасу та Дмитром з Одещини, гайнув «освоювати територію». В групці туристів забіг і в Ближні печери. Підземний присмерк, мерехтіння свічок, людські кістки у неглибоких поховальних нішах, сперте повітря і дух потойбіччя скоро згнітили радісний настрій. Хотілося швидше назад, на сонячне подвір’я. Коли, переборюючи важку нудоту, що підступила під саме горло, Мирон зібрався вертатись, його ніби щось прикувало до землі при ніші з мощами. На темній стіні в заглибині проступило ясно лице бородатого старця і тихий вимогливий голос запитав:
– Пощо ти сюди знову прийшов, Мирку? Чи відаєш, пощо ти знову сюди прийшов?
За хвилю запаморочення минуло, мана щезла і переляканий Мирон, розштовхуючи здивованих туристів, вискочив з печер, мов корок із пляшки.
Йому й досі у вухах стоїть той тихий, співчутливий голос з притиском на слові знову, і оте Мирку, ім’я, яким його в дитинстві називала мама, але зрідка, коли він хворів і вона жаліла його.
Перестрашений, він довго обминав печери, але пригода змусила його зацікавитись історією Києво-Печерської лаври і її першими насельниками, святі мощі котрих покоїлись в погребальних нішах печер. Зайшовши якось в музей заповідника, Мирон остовпів: з вітрини на нього пильно дивився знайомий старець, отой самий, лик якого явився йому в печерах, і чий голос спитав:
– Пощо ти знову сюди прийшов, Мирку.
Під портретом стояв підпис: Преп. св. Антоній Печерський – засновник Києво-Печерського монастиря.
МОЛИТВА
– Владика у від’їзді, – повідомив Мирону в канцелярії вродливий червонощокий чернець, видно, начальник канцелярії. – Але може, з Божого благословення ми вирішимо ваші проблеми?
– Та ні…– завагався Мирон, – хотів би з владикою стрітися… Це, можна сказати, дуже делікатна… розмова… вірніше, тема…
– Своє прохання до владики можете залишити в канцелярії, письмове чи усне. Ми сповістимо про вас… Або передайте факсом…
– Дякую… щось придумаю… — пообіцяв ввічливому завідувачу канцелярії Волинець і заспішив до виходу…
… Він стояв у мініатюрній катакомбній церкві, викопаній першими насельниками печерських горбів з благословення святого Антонія, перед святими мощами мучеників за віру християнську, і намагався згадати слова молитви святому преподобному Антонію Печерському. Але слова не згадувались, і тому він питав Святого своїми словами, питав усоте, втисячне:
– Пастирю і наставниче, преподобний і богоносний отче наш Антонію, чому ти не допоможеш мені розгадати таємницю української душі, таємницю нашої малості і величі? Врешті, твою таємницю, святий старче. Чи ти не чуєш мене? Чи не хочеш чути? За які гріхи ти ігноруєш мене? Так, я –грішний, навіть дуже грішний, але не більше, як кожен земний черв! Однак не впадаю в гординю і вже не прошу тебе прости мені мої прогрішення, лиш прошу, коли не можеш помогти, то хоч збав від лукавого – якщо від лукавого моє бажання робити те, до чого лежить і душа моя і розум. Ну, не можу я ж повірити, що тобі байдуже те, чим я мучуся! Чи, може, тебе взагалі нема? І не було. І ти – тільки міф. А ті слова твої, те запитання, яке перевернуло всю мою душу, сколотило розум, і все життя переслідує мене: — Пощо ти прийшов сюди, Мирку? – невже то тільки слухові галюцинації, які пережив голодний і вразливий студент у бідній на кисень печері? Якщо так, тоді це взагалі трагедія. Бо коли немає того, що ти уособлюєш, — вищої сили, Божого промислу, тоді немає і надії на торжество справедливості. І нема ради чого не те що творити, а й просто – жити! Бо все втрачає сенс. І боротьба добра зі злом – марнота марнот, а всі постулати християнські – фікція! Ради усього святого, підкажи, що мені робити! Поможи потопаючому прибитись до якогось берега. Відпусти з полону свого з миром у душі. Чуєш, Отче?
Але Святий мовчав і чуда не являв. І все було буденним і печальним. І здавалися даремними роки, які Мирон присвятив вивченню історії давньої Русі, і пошукам загубленого у плині століть “Житія святого Антонія”. А протирічливі дослідження вчених, яких він начитався по бібліотеках, вводили його в ще більшу заблуду і невідомість. І чим більше він заплутувався у пошуках істини, тим більше переконувався, що сам повинен, мусить знайти її. Але – як?
Повз нього текли ручайки притихлих туристів і паломників, які теж, певно, бажали чуда, в пристрасних молитвах до святих випрошуючи здоров’я, роботу, благополуччя, успіх у бізнесі… Як і він, вони вірили й не вірили, але все-таки сподівались.
— Мужчина, что с вами? – Мирон ніби від сну збудився: в печерах – ні душі, тільки молодий рудобородий монах стоїть перед ним і строго питає:
– Мужчина, вам плохо? А еслі нєт, уходіте – ми работаєм до чотирьох.
«Ми работаєм до чотирьох». Аж за ворітьми Києво-Печерської лаври до Мирона дійшов зміст цієї фрази. Він гірко засміявся, уявивши, як би то виглядало, коли б отак Святий Антоній зустрічав чи проводжав кожного, хто запізнився до нього за помічним ліком, порадою чи розрадою…
«І приходили до Антонія болящі, старі та немощні, приносили дітей своїх, хворобами вражених, і давав їм Антоній зілля, яке сам споживав, і молитвами, трудами й постами, умерщвленням власної плоті, випрошував у Бога здравіє приходящим».
ПРЕРЕЧЕНИЙ НА БЕЗМОВ’Я
Що робить нас незалежними, мужніми і непідкупними? Що дає право казати і писати правду і відстоювати свою правоту? Лиш зневага до минущих благ цього світу, до життя як утіхи ненаситної плоті. А ще – вибір іншого буття – буття безстрашного Духа…
Народжений в роки останньої світової війни, в розпал братовбивчої бойні, від загнаної страхом перед поляками, німцями, а згодом і совітами, жінки, від чоловіка, який пережив полон, криївки УПА, радянський фронт і катівні НКВД, Мирон вважав себе потомственим протестантом, ненависником авторитарності і тиранії. Він плакав, коли мама розповідала, як підшивала під підкладку батькового піджака вату, аби йому не відбили в енкаведе печінок. Так батько розплачувався за німецький полон і за гіпотетичне (хоч було те насправді) перебування в повстанській армії.