Він плакав, коли мама розповідала, як ховалася, вагітна ним, по лісах і верболозах від пімстливих польських загонів Армії крайової.
Генетичний біль, образа, гнів, невтоленна спрага справедливості і справжньої Правди у світі подвійних стандартів… Почуття, що з малих літ осідали в душі Мирка Волинця палючою рінню, врешті, переплавились на гостру, як меч, божевільну потребу творчості. На комплекс. Він носив цю потребу в душі, ховаючи від сторонніх, як повстанець сокиру. Знав, що повинен розповісти усім ту Правду, але ще не знав, як. Тільки в десятому класі, побачивши уперше “Щорса”, вражений пережитим, зрозумів, що буде знімати кіно.
Тим “кіном” марив не один Мирко Волинець у ті далекі повоєнні роки. Для його покоління, опаленого війною, заляканого репресіями “совітів” проти оунівців, скаліченою ідеологією подвійних стандартів мирного життя, кіно було віддушиною, дивиною, міражем, збудником мрій і… стимулятором росту. Великоднем, який їм раз на тиждень, у неділю, влаштовував у міському кінотеатрі, колишньому приміщенні польської дефензиви, москаль Петрович, що вертаючись із фронту, зачепився за тутешню удовицю вояка ОУН-УПА Марію. Та так міцно, що й коріння вирішив пустити у благодатну волинську землю.
О ті незабутні кіносеанси, як сеанси гіпнозу! Вони чекали їх, в десяте переглядаючи і шаленіючи від “Тарзана”, “Бродяги”, “Чапліна”, заливаючись сльозами і сміхом. Серця їхні обривалися, коли бува обривалася плівка. А після закінчення кожної “частини” переповнений зал дружно зітхав і, прикипівши голодними поглядами до квадратного віконечка кінобудки, за яким чаклував із бабінами-колесами Москаль Петрович, трагічно переживав вимушену перерву, і весь до одного мріяв стати кіномеханіком. І тільки найграмотніший Мирон Волинець– кінорежисером. Не відаючи, що з його біографією – то прямий шлях до безмов’я…
Нема де правди діти, був щасливий і десь на самім споді душі навіть вдячний радянській владі, що його “взяли” в інститут, на факультет, де конкурс був – тридцять чоловік на місце. Взяли, незважаючи на батькове бандерівське минуле, і на власне, армійське, коли його “заклав” однополчанин — землячок І.Бунь. Не спокушений салага, Мирон тоді ще зеленого поняття не мав про такий вельми популярний у ті часи метод виявлення внутрішніх ворогів Країни Рад, як провокаторство. Тож здуру вибовкав усю, яку знав, правду про повстанців. Вірніше, Бунь сам ліз до Мирона з розмовами про минуле, Україну, а надто про бандерівців, нарікаючи на порядки, чи та пак безпорядки в державі.
…Мирона викликали в контррозвідку… Допитував бравий полковник, спочатку делікатно, а далі, оскільки солдат Волинець не міг пригадати, з ким вів одверті антирадянські розмови, почав кричати і погрожувати, що згноїть в магаданах.
Виручила Мирона політична підкованість. Щойно відбувся ХХ з’їзд КПРС, на якому був засуджений сталінізм, і це давало йому підстави захищатися. Та й самому полковникові, який марив перенестися із Далекого Сходу на службу в котрийсь із обмежених контингентів радянських військ в Чехословаччині чи Німеччині, не хотілося роздувати “ЧП”. Отож завершився допит очною ставкою із стукачем і клятвою Мирона – “нікому в частині ані пік про вичерпаний інцидент.
Однак інцидент “бесідою” не вичерпався.
Його документи не прийняли на режисерський факультет Всесоюзного інституту кінематографії, куди Волинець протепом подався після дембеля, тішачись, що Москва якраз по дорозі додому. Респектний дядя з приймальної комісії з цинічною одвертістю сказаві:
– Нет, дружок, нам бандеровцев не надо. Так что езжай у свою западную.
Але доля виявилась мудрішою за московського дядю. По дорозі в западную була ще одна столиця – Київ, і театральний інститут, при якому на Миронове щастя того року відкрився кінофакультет з режисерським відділенням. А поза як тєлега армійського стукача у рідні краї ще не доїхала, то Мирона без проблем зачислили в абітурієнти.
* * *
У перші студентські роки, гуляючи Києвом, Мирон часто ловив себе на тому, що серед перехожих видивляє Іуду Буня – так іменував він однополчанина-землячка, або скорочено: І.Буня. Не для помсти, звісно. Він давно простив стукачеві, бо хіба той один такий був? Радше хотів глянути падлюці у вічі, і сказати:
– Ти, падло, мочив мене та не замочив – сили не стачило.
Водночас Мирон боявся нежданої зустрічі, бо, хто його бісову душу знає, чи не стало сексотство головним промислом Буня “на гражданкє”?.. Боявся нової підлості “землячка”… Та, як кажуть, святе місце не буває порожнім: натомість землячка вишукалася… “землячка”… Якось на одному із Шевченківських свят, що відбувалося біля пам’ятника поетові навпроти університету, підкотила до Мирона балакуча товстулька і вчепилася в душу, мов реп’ях. До дівочих залицянь Миронові не звикати було – дівки липли до нього, як мухи до меду. Позиркуючи поблажливо з висоти свого росту на нахабну коротульку, Мирон шукав очима в натовпі факультетську красуню Вірочку – таємну свою пристрасть. Тож, коли “Маня Авдієнко – філологиня” (як представилась товстуля) тицьнула йому в руки якийсь зшиток, відчепно взяв, запхав у кишеню, і, не прощаючись, ринувся відбивати у Романа — Фанфана Тюльпана невірну Віру.
Тільки ввечері, в гуртожитку, згадав про зшиток – то була якась дуже примітивна, навіть недолуга “націоналістична” бридня, далека від болісних поривань його душі, “виплеканих” драматичними подіями воєнного дитинства. Інтуїтивно відчувши провокативність писанини, Волинець жбурнув зшиток за койку, не думаючи – не гадаючи, що хтось із “однокелійників”, його там знайде, обтрусить від пилу і занесе куди треба, — і вилетів з кімнати: нагрудну кишеню “бобки” пропікали два квитки на “Серенаду сонячної долини”, а біля воріт Лаври чекала щойно ”відвойована” у захланного Фанфана Тюльпана гордячка Вірочка.
Захоплений студентським життям-буттям, першим “дорослим” коханням Мирон не завважив усерйоз, що з тих пір і Маня стала густи круг нього, як в’їдлива тлуста спасівська муха. Вона підстерігала його в найнесподіваніших місцях, озираючись, тицяла якісь самодруки, нашіптуючи про підпільні студентські націоналістичні організації. “Незалежність”, “русифікація”, “самостійність”, “державність” – від цих слів віяло трагічною романтикою сорокових, нездійсненною мрією батька Івана… Пробуджувало біль і злість за власне понівечене енкеведистами дитинство, за відбиті татові печінки, за карельські лісоповали, куди змушені були тікати по війні батьки разом із ним, малолітнім. Мало помалу в цій мішанині чуттів Мирон мимоволі піддався на провокацію, геть чисто забувши гірку розплату за свою одвертість з однополчанином Бунем. У тому, що поширення тих рукописних часописів були чистої води провокацією, лакмусовим папірцем, який мав “проявити” настрої народу взагалі і виявити неблагонадійні елементи зокрема, Мирон переконається трохи пізніше…
А поки що був приємно подивований пробудженою національною свідомістю однокурсників. І почалося: щирі розмови про долю України, мрії про державну могутність… Гуртом мріяли, гуртом сперечалися… От тільки доносили, як виявилось, порізно і, судячи з результатів, з різною завзятістю. Фанфан Тюльпан, якщо й “стукнув”, то з принуки, Степко – від простоти дрімучої… А от найбезталанніший з них — Задворський, з благородною метою –“вистукуючи” собі в майбутньому місце головрежа десь на рідних провінційних теренах.
МОСКВА… МОСКВА…
Мирона ж врятував від вигнання з печерських пагорбів перед самим захистом щасливий випадок. Його дипломна робота – короткометражна кінострічка за власним сценарієм про життя сільських комсомольців, героїв якої грали випускники акторського відділення, перемогла на всесоюзному конкурсі студентських фільмів, а його як перспективного молодого режисера було запрошено після закінчення Київського Театрального інституту підвищувати кваліфікацію на курсі славетного Герасимова у ВДІКу.