Про такий “зігзаг судьби” Мирон і не мріяв. Здавалося, доля одумавшись, віддавала йому свої борги, стелячи рівну дорогу до слави. Та не стільки слави хотілося, як зустріти дядю з приймальної комісії. Подивитися йому у вічі, нагадати пораду їхати у свою западную.
Але дяді у ВДІКу не було. Та й Москва вже була не та, зацьковано-беріївська. Звільнившись від страху і умовностей сталінізму, червонозоряна столиця жила, пила, веселилася. Розпогоджена “відлигою” творча еліта, буяла, як козацька вольниця, шокуючи Мирона свободомислієм. Попервах він, навчений київським досвідом, перелякано озирався, бокував від галасливих захмелілих компаній, кам’янів від одного величного вигляду лучезарного Метра і законодавця нового радянського кіно. Але молодість і натура брали своє. Він з радістю сприйняв московське життя як норму і вже не міг уявити, що десь ще існує напівсвіт із стукачами і провокаторами, йде люте полювання на “ворогів народу”. Та й “старик Державин нас приметил”… Нравится мне,парень, твоя одержимость, — казав Герасимов.
Московський період був найкращим відтинком його життя. Як не дивно, у космополітичній столиці імперії Мирон, як і чимало творчих нацменів, позбувся комплексу меншовартості. Водночас Москва його молодості, вільнодумна, богемна, навіть не відаючи того, виплекала і дисидентів-правозахисників, і демократів-сепаратистів, адже саме вихованці московських літературно-мистецьких вузів на початку 90-х очолили національно-визвольні рухи у радянських республіках – від Балтики до Кавказу…
Однак, хоч Київ і здавався йому тоді — з висоти Москви — глухим хутором, коли йому засвітила можливість влаштуватися на “Мосфільмі”, не спокусився, твердо переконаний, що його місце в українському кінематографі. Була ще й інша причина, про яку Мирон соромився признатися інтернаціональній московській богемі, — він просто не міг обійтись без України. І вірив, що вона теж не може обійтись без нього.
Як же ж він гірко помилився! У рідній стороні його ніхто не чекав. І в Києві за його відсутності нічого не змінилося. В кіно – теж. І він ще не раз позаздрить тим вигнанцям, які рятуючись у Москві від провінційної рутини і заздрості агресивної сірості, ставали згодом всесвітньо відомими кінорежисерами.
На жаль, все його творче життя зотліло у боротьбі із перестраховщиками, з тупими чинушами, цими безрідними виблядками системи, які засідали по художніх радах та міністерствах. Окрилений Герасимовим, він хотів зняти серію історичних фільмів про українських гетьманів, про Запорізьку Січ, але ці теми були не прохідні. Соцькі від культури жахалися їх, як чорт ладану. А коли знімав фільм за власним сценарієм про “наше радянське сьогодення”, вони його різали по живому, витинаючи все, що здавалось підозрілим або надто сміливим для імперської колонії, в яку вони самі і перетворювали Україну. Він зшивав ті криваві клапті, намагаючись привести до божеського подоби, але виходило убоге каліцтво, такі собі прохідні, недолугі фільми, яких він соромився. Вони різали не тільки його фільми, різали його самого, карнали із садисткою насолодою, прирікали на безталанність, уподібнюючи собі.
Мирон не любив згадувати про ті “безмовні” часи, коли він змушений був добиватися правди… Врешті хряснув, як кажуть, дверима і пішов у документалістику. І напевно так і залишився б пересічним режисером-постановником кількох пересічних художніх і сотні документальних стрічок, якби не перебудова. До честі Мирона, він сповна скористався поривом компартійних вождів вирватись із лепрозорію триклятої ідеологічної рутини.
Правдами й неправдами Волинцю таки вдалося зняти фільм, в якому сказав усе, про що досі думав, та мовчав. Хай там що, але це таки був перший в українському кіно історичний серіал про боротьбу західних українців за свою незалежність сто років тому, яку, врешті, звели нанівець вожді-поступовці. Він хотів застерегти, щоб подібне не повторилося з нами, на початку 90-х. Але… певно, не зумів… Або ж вожді нинішні не збагнули символіку… Хоча… плювати їм на всі пророцтва, застороги і символи! І сто разів правий Лящик – нема серед них святого. Нема Антонія Печерського…
ПОВСТАННЯ
Просвітку не було. Полегшення – теж. І надії не було. Була – пустка. Кругом. І в душі. Якби він був фанатично віруючим, то б… То б – що? Скоріш за все, подумав, що випробування його продовжуються. Але – допоки? Коли дитя-янголя от-от перегорне книгу його життя. Чи може, на страждання йому відпущена вічність?
Майже “на автопілоті” дістався до Студії. На території було безлюдно, як на цвинтарі. Тільки в найдальшому павільйоні чувся шум, стук, людські голоси. Мирон похолов від поганого передчуття і кинувся темним коридором на підозрілі звуки. Так і є! Доки він митарствував коридорами влади, випрошуючи копійчину, в павільйоні, де рік тому він встиг відзняти сцени зустрічі князя Володимира з Мирком Любечанином, роботяги валили декорації. Декорації, які коштували йому півжиття і двадцять літрів крові!
Чорна смуга продовжувалася. І йому було вже все одно, кого вбивати. Схопивши сокиру, він спочатку розігнав роботяг, а далі рушив гулким коридором в кабінет директора. Муржак, компенсуючи сірою бородою відсутність чуба, нудьгував за столом, переставляючи якісь папірця. На студії вже рік не платили зарплату, але він з лиця не спав – подейкували проінформовані, нібито щось там про Чорнобиль знімає. Звісно, за кошти держави. Ще один Кармен, мать твою! По-друге, величезні простори кіностудії здавалися в оренду – під склади, цехи і ще чортзна-що якимсь темним особам, що розгортали кипучу діяльність переважно поночі, в чому Мирон переконався, забрівши якось пізненько в студійні сади, рятуючись від досади, печалі і туги за власною колишньою кипучою діяльністю.
Побачивши у дверях Мирона із сокирою і знаючи його крута вдачу, Муржак підняв руки, як німець під Сталінградом, і закричав страшним голосом, звісно, щоб його, гада, почули:
– Ти що — дурак? Я більше не міг чекати. Мені павільйон треба для зйомок кліпів! Гроші обіцяють! Мені з людьми треба розщитатися! І з тобою теж! В мене іншого виходу нема!
– Сука! – сказав миролюбно Мирон, відкинув у кут сокиру – від гріха подалі, підняв малого і бородатого, як гном, Муржака і повісив за комір на цвяшку в стіні, де мав би висіти портрет президента. – Повиси для профілактики. І мовчи, бо почеплю за яйця…
Взяв зі столу ключі, замкнув двері і пішов до виходу. Минаючи реквізитну, потермосив клямкою: зачинено, але він знав, що хранителька допотопного студійного мотлоху Глафіра Іванівна, мов солдат, на посту. Прислухався: так і є! Як і сто років тому, за дверима чувся шурхіт, кректання, і мине ще хвилин десять, доки причухає паровозом і стане на порозі необ’ємна Глаша.
“А колись її обіймали” – подумав мимоволі Мирон, пригадавши і свої “дружні залицяння». Глаша не противилась, але пильності не втрачала і готова була пожертвувати скоріше цнотою, аніж студійним реквізитом. Зберегла Глафіра Іванівна вірність роботі до останніх днів. Вже давно ніхто нічого не знімає на студії, народ, втративши надію отримати бодай розрахунок, давно розбрівся по світу, а Глаша все тупає і тупає на свій склад, переставляє та переставляє затрапезний свій мотлох. До речі, як і він та ще кілька наївних ідіотів, які або вірять, що все повернеться, або ходять на роботу за інерцією.
Нарешті двері відчинилися і на тлі реквізитного звалища постала Глаша. Звично обіймаючи її за м’які плечі, Мирон сказав:
– Глафіро Іванівно, котику, потрібна гітара. З футляром.
– Невже?.. Знайшов гроші? – Зраділа добра Глаша, що нарешті комусь буде потрібна її буфаторія, як “гострив” Льоша Лящик.
– Та схоже на те, – ухильно відповів Мирон, намагаючись чим скоріше розпрощатися: – Давай-давай, котику, гітарку, бо спішу – труба зовьйот!
– Біжу! Вже біжу! – вигукнула Глаша, розвертаючись по реквізитній, як неповоротка чумацька мажа в степу.
Аби приборкати шалене бажання перескочити вальяжну Глашу і самому схопити зі стелажа чохол з гітарою, Мирон став думати про недосконалість навіть такої досконалої тварі Божої, як жінка. Ну, ніякої тобі гармонії! Якщо в неї гарна тілесна оболонка, то обов’язково стервозне нутро. Якщо доточив Бог ноги, то розум вкоротив. Ніяк не міг зрозуміти, чому добра, світла, одно слово, ідеальна жіноча душа обов’язково мусить належати безформній купі м’яса, або бабі-язі? А гострий розум і талант – махровій істеричці, або смаленій курві? Через цю жіночу недосконалість та енгармонійність змушений був досі парубкувати, віджартовуючись, що є в нього одна жона вірна – робота. Але останнім часом і вона його зрадила. Не дається в руки, не приносить ні грошей, ні слави…