Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

ПОВСТАННЯ

Просвітку не було. Полегшення – теж. І надії не було. Була – пустка. Кругом. І в душі. Якби він був фанатично віруючим, то б… То б – що? Скоріш за все, подумав, що випробування його продовжуються. Але – допоки? Коли дитя-янголя от-от перегорне книгу його життя. Чи може, на страждання йому відпущена вічність?

Майже “на автопілоті” дістався до Студії. На території було безлюдно, як на цвинтарі. Тільки в найдальшому павільйоні чувся шум, стук, людські голоси. Мирон похолов від поганого передчуття і кинувся темним коридором на підозрілі звуки. Так і є! Доки він митарствував коридорами влади, випрошуючи копійчину, в павільйоні, де рік тому він встиг відзняти сцени зустрічі князя Володимира з Мирком Любечанином, роботяги валили декорації. Декорації, які коштували йому півжиття і двадцять літрів крові!

Чорна смуга продовжувалася. І йому було вже все одно, кого вбивати. Схопивши сокиру, він спочатку розігнав роботяг, а далі рушив гулким коридором в кабінет директора. Муржак, компенсуючи сірою бородою відсутність чуба, нудьгував за столом, переставляючи якісь папірця. На студії вже рік не платили зарплату, але він з лиця не спав – подейкували проінформовані, нібито щось там про Чорнобиль знімає. Звісно, за кошти держави. Ще один Кармен, мать твою! По-друге, величезні простори кіностудії здавалися в оренду – під склади, цехи і ще чортзна-що якимсь темним особам, що розгортали кипучу діяльність переважно поночі, в чому Мирон переконався, забрівши якось пізненько в студійні сади, рятуючись від досади, печалі і туги за власною колишньою кипучою діяльністю.

Побачивши у дверях Мирона із сокирою і знаючи його крута вдачу, Муржак підняв руки, як німець під Сталінградом, і закричав страшним голосом, звісно, щоб його, гада, почули:

– Ти що — дурак? Я більше не міг чекати. Мені павільйон треба для зйомок кліпів! Гроші обіцяють! Мені з людьми треба розщитатися! І з тобою теж! В мене іншого виходу нема!

– Сука! – сказав миролюбно Мирон, відкинув у кут сокиру – від гріха подалі, підняв малого і бородатого, як гном, Муржака і повісив за комір на цвяшку в стіні, де мав би висіти портрет президента. – Повиси для профілактики. І мовчи, бо почеплю за яйця…

Взяв зі столу ключі, замкнув двері і пішов до виходу. Минаючи реквізитну, потермосив клямкою: зачинено, але він знав, що хранителька допотопного студійного мотлоху Глафіра Іванівна, мов солдат, на посту. Прислухався: так і є! Як і сто років тому, за дверима чувся шурхіт, кректання, і мине ще хвилин десять, доки причухає паровозом і стане на порозі необ’ємна Глаша.

“А колись її обіймали” – подумав мимоволі Мирон, пригадавши і свої “дружні залицяння». Глаша не противилась, але пильності не втрачала і готова була пожертвувати скоріше цнотою, аніж студійним реквізитом. Зберегла Глафіра Іванівна вірність роботі до останніх днів. Вже давно ніхто нічого не знімає на студії, народ, втративши надію отримати бодай розрахунок, давно розбрівся по світу, а Глаша все тупає і тупає на свій склад, переставляє та переставляє затрапезний свій мотлох. До речі, як і він та ще кілька наївних ідіотів, які або вірять, що все повернеться, або ходять на роботу за інерцією.

Нарешті двері відчинилися і на тлі реквізитного звалища постала Глаша. Звично обіймаючи її за м’які плечі, Мирон сказав:

– Глафіро Іванівно, котику, потрібна гітара. З футляром.

– Невже?.. Знайшов гроші? – Зраділа добра Глаша, що нарешті комусь буде потрібна її буфаторія, як “гострив” Льоша Лящик.

– Та схоже на те, – ухильно відповів Мирон, намагаючись чим скоріше розпрощатися: – Давай-давай, котику, гітарку, бо спішу – труба зовьйот!

– Біжу! Вже біжу! – вигукнула Глаша, розвертаючись по реквізитній, як неповоротка чумацька мажа в степу.

Аби приборкати шалене бажання перескочити вальяжну Глашу і самому схопити зі стелажа чохол з гітарою, Мирон став думати про недосконалість навіть такої досконалої тварі Божої, як жінка. Ну, ніякої тобі гармонії! Якщо в неї гарна тілесна оболонка, то обов’язково стервозне нутро. Якщо доточив Бог ноги, то розум вкоротив. Ніяк не міг зрозуміти, чому добра, світла, одно слово, ідеальна жіноча душа обов’язково мусить належати безформній купі м’яса, або бабі-язі? А гострий розум і талант – махровій істеричці, або смаленій курві? Через цю жіночу недосконалість та енгармонійність змушений був досі парубкувати, віджартовуючись, що є в нього одна жона вірна – робота. Але останнім часом і вона його зрадила. Не дається в руки, не приносить ні грошей, ні слави…

І раптом Волинцю до розпачу захотілося заритись обличчям, як у подушку, в пухку Глашину пазуху і німо, без слів і сліз відридати всі свої невдачі. Отут, на облізлій канапі, уткнувшись носом у видолинок між двома горбами персів, відчуваючи на тім’ї її теплу материнську руку… Спокуса була такою великою, що Мирон злякався. І тільки ще сильніший страх опуститись на самісіньке дно відчаю, змиритись під першою доступною спідницею з мерзенним життям, зупинив його. Він не повинен здаватися, миритися з обставинами – не повинен. Боротьба! Тільки боротьба, навіть через помсту! Але гостра, сирітська потреба в милосердній, всерозуміючій жінці, скоріше жінці-матері, ніж подрузі чи коханці, чіпко вчепилась в його одиноку душу, не давала дихнути.

“Кляте серце, – подумав він, задихаючись, – колись отак стисне і ніхто не знатиме”.

Глаша, певно, відчула якимось потаємним жіночим чуттям його стан, бо простягнувши футляр з гітарою, ніжно і вдячно погладила по руці.

ПЕЧАЛЬ СПОКУСИ

Повернувся Мирон того дня додому під вечір, і навіть не перекусивши, заснув. Упав на ліжко і заснув. Вночі йому снився сон в стилі американського бойовика, в якому він плавно, як у сповільнених зйомках, майже плив лабіринтом коридорів, розстрілюючи секюріті в чорних шкіряних прикидах, далі мчав сходами вверх – на четвертий поверх, відкидав ліктем конопляну секретарку, вибивав ногою двері безмежного, як сам бєспрєдєл, кабінету, і випускав, солодко знемагаючи від радісної помсти, чергу за чергою по буйних, мертвих квітах…

А потім йому снилися Карпати, розквітла липнева полонина над Ворохтою… Він часто підчас зйомок свого останнього фільму, надто після важких або невдалих епізодів, ховався в її перестиглих травах, щоб зібратися з думками. Лягав горілиць, намагаючись розчинитися у тиші, позачассі і величній несуєтності цього піднебесного, ще не оскверненого людиною клаптя світу. Але сягнути вершини блаженства, відкритої тибетськими монахами чи індійськими йогами, йому так тоді і не пощастило. Коли умиротворений засинав у запахущій купелі трав’яної нірвани, з’являлася… жінка. Щоразу інша. Тільки згодом він зрозумів, що вони (від головної героїні до художниці), потрактували його втечу, цю коротку люфт-паузу для психологічно-фізіологічного розвантаження, як натяк на потребу наглу сердечного тепла. Справді, того літа він не мав чистої години: вдень – розривався між зйомками, вибиванням грошей, пошуками спонсорів серед місцевої “крутизни” та акторів для масовок серед місцевих театральних колективів, а вночі – дописував і переписував сценарій, доповнював новими сценами, вводив нових героїв. Він забув, що у світі існує ще щось, окрім роботи.

Але, видно, жінки “його табору” (так Мирон називав свою знімальну групу), просто пожаліли свого головрежа, і, вистеживши його таємничий сховок, встановили жорстку черговість… Він розумів, що цей масовий еротичний шал не стільки від пристрастей чи доброти душевної, як від вдячності – за роль, роботу в групі… Коротше, спонуканий інстинктом виживання, який особливо розвинений у жінок… Але, як кожен би на його місці, не противився, спочатку вражений, а затим буквально паралізований цим колективним любовним ентузіазмом, проявом генетичної гаремної солідарності впереміш із жорстокою конкуренцією, яка спонукала їх до такої вигадливості в царині спокуси, що Мирон лиш ошелешено зівав з дива, як риба на піску. Спочатку всі до одної жінки вдавали, що наткнулись на нього випадково, а далі – або починали кокетливе загравання, або, як змії-спокусниці, млосно простягались поряд, або ж без зайвих увертюр, пожадливо накидались на нього, як самотні голодні вовчиці… По всьому — одні блискавично щезали, демонструючи запізнілу цноту, другі довго чепурилися, пестячи його демонстративно захопленими позирками, треті по-діловому домовлялись про наступну здибанку. Він нікому нічого не обіцяв. Таємниче відмовчуючись, сприймав цю грачку в султанський гарем, за якою, звісно, спостерігав весь табір, спершу із вдаваною наївністю, потім – з прихованою нудьгою, а далі з одвертою досадою. До того ж вигадливість “весталок” в мистецтві спокуси з кожним разом сходила на пси, вони явно повторювались, безнадійно намагаючись підняти йому тонус, але Мирон безживно лежав у квітучих травах, знесилений і образливо байдужий, наслухаючи, як в ньому починає ворушитись манюсій черв’ячок роздратування і злості на всю половину прекрасну людства… І коли нав’язливі ніжності ставали нестерпними його виснаженому лібідо, Мирон в розпал любовного терору питав цинічно:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: