І раптом Волинцю до розпачу захотілося заритись обличчям, як у подушку, в пухку Глашину пазуху і німо, без слів і сліз відридати всі свої невдачі. Отут, на облізлій канапі, уткнувшись носом у видолинок між двома горбами персів, відчуваючи на тім’ї її теплу материнську руку… Спокуса була такою великою, що Мирон злякався. І тільки ще сильніший страх опуститись на самісіньке дно відчаю, змиритись під першою доступною спідницею з мерзенним життям, зупинив його. Він не повинен здаватися, миритися з обставинами – не повинен. Боротьба! Тільки боротьба, навіть через помсту! Але гостра, сирітська потреба в милосердній, всерозуміючій жінці, скоріше жінці-матері, ніж подрузі чи коханці, чіпко вчепилась в його одиноку душу, не давала дихнути.
“Кляте серце, – подумав він, задихаючись, – колись отак стисне і ніхто не знатиме”.
Глаша, певно, відчула якимось потаємним жіночим чуттям його стан, бо простягнувши футляр з гітарою, ніжно і вдячно погладила по руці.
ПЕЧАЛЬ СПОКУСИ
Повернувся Мирон того дня додому під вечір, і навіть не перекусивши, заснув. Упав на ліжко і заснув. Вночі йому снився сон в стилі американського бойовика, в якому він плавно, як у сповільнених зйомках, майже плив лабіринтом коридорів, розстрілюючи секюріті в чорних шкіряних прикидах, далі мчав сходами вверх – на четвертий поверх, відкидав ліктем конопляну секретарку, вибивав ногою двері безмежного, як сам бєспрєдєл, кабінету, і випускав, солодко знемагаючи від радісної помсти, чергу за чергою по буйних, мертвих квітах…
А потім йому снилися Карпати, розквітла липнева полонина над Ворохтою… Він часто підчас зйомок свого останнього фільму, надто після важких або невдалих епізодів, ховався в її перестиглих травах, щоб зібратися з думками. Лягав горілиць, намагаючись розчинитися у тиші, позачассі і величній несуєтності цього піднебесного, ще не оскверненого людиною клаптя світу. Але сягнути вершини блаженства, відкритої тибетськими монахами чи індійськими йогами, йому так тоді і не пощастило. Коли умиротворений засинав у запахущій купелі трав’яної нірвани, з’являлася… жінка. Щоразу інша. Тільки згодом він зрозумів, що вони (від головної героїні до художниці), потрактували його втечу, цю коротку люфт-паузу для психологічно-фізіологічного розвантаження, як натяк на потребу наглу сердечного тепла. Справді, того літа він не мав чистої години: вдень – розривався між зйомками, вибиванням грошей, пошуками спонсорів серед місцевої “крутизни” та акторів для масовок серед місцевих театральних колективів, а вночі – дописував і переписував сценарій, доповнював новими сценами, вводив нових героїв. Він забув, що у світі існує ще щось, окрім роботи.
Але, видно, жінки “його табору” (так Мирон називав свою знімальну групу), просто пожаліли свого головрежа, і, вистеживши його таємничий сховок, встановили жорстку черговість… Він розумів, що цей масовий еротичний шал не стільки від пристрастей чи доброти душевної, як від вдячності – за роль, роботу в групі… Коротше, спонуканий інстинктом виживання, який особливо розвинений у жінок… Але, як кожен би на його місці, не противився, спочатку вражений, а затим буквально паралізований цим колективним любовним ентузіазмом, проявом генетичної гаремної солідарності впереміш із жорстокою конкуренцією, яка спонукала їх до такої вигадливості в царині спокуси, що Мирон лиш ошелешено зівав з дива, як риба на піску. Спочатку всі до одної жінки вдавали, що наткнулись на нього випадково, а далі – або починали кокетливе загравання, або, як змії-спокусниці, млосно простягались поряд, або ж без зайвих увертюр, пожадливо накидались на нього, як самотні голодні вовчиці… По всьому — одні блискавично щезали, демонструючи запізнілу цноту, другі довго чепурилися, пестячи його демонстративно захопленими позирками, треті по-діловому домовлялись про наступну здибанку. Він нікому нічого не обіцяв. Таємниче відмовчуючись, сприймав цю грачку в султанський гарем, за якою, звісно, спостерігав весь табір, спершу із вдаваною наївністю, потім – з прихованою нудьгою, а далі з одвертою досадою. До того ж вигадливість “весталок” в мистецтві спокуси з кожним разом сходила на пси, вони явно повторювались, безнадійно намагаючись підняти йому тонус, але Мирон безживно лежав у квітучих травах, знесилений і образливо байдужий, наслухаючи, як в ньому починає ворушитись манюсій черв’ячок роздратування і злості на всю половину прекрасну людства… І коли нав’язливі ніжності ставали нестерпними його виснаженому лібідо, Мирон в розпал любовного терору питав цинічно:
— Скажи-но мені, маленька, невже серед вашого племені немає жодної цнотливої, порядної жінки? Чого ви всі такі… розтлінні і ненаситні?
Ошелешені розтлінниці всі до одної завмирали з роззявленими ротами, а за хвилю – одні ображено щезали в кущах, прихопивши одежину, інші розгублено хіхікаючи відповзали, але були й такі садомазохістки, що збуджувались від цих слів і кидались терзати його погаслу плоть, як тигриці…
І Мирон терпів, аж доки… на нього не надибала (в буквальному розумінні цього слова) Дзвінка. Хтозна, може її звали по-іншому, але для нього вона була Дзвінкою…
Одного лілово-золотого, як гірські косиці, надвечір’я, коли він мирно спав, витоптаний черговою сексуальною терористкою, його розбудила присутність… чужої жінки. Мирон розплющив очі і… побачив над собою дзвін малинової спідниці довкола ніжно-рожевих молодих (він це відчув) ніг. Зовсім юних, струнких, як… у сарни, ніжок. Дзвін хилитнувся і на тлі голубого неба вималювалася чорнокоса голівка і дві чорниці гарячих очей, які надовго заступили йому весь білий світ з усіма жінками.
Ба! Він ніби втратив розум! Забув про фільм, зйомки якого мав завершити до осені, про групу, яку мав годувати… Навіть тепер, уві сні, його пік сором, але нічого не міг подіяти із собою, як людина, яку випадком закрутив водяний вир, і вона тоне на очах у здивованого люду на березі, встидаючись своєї безпорадності, соромлячись покликати на поміч, жадаючи тільки одного – щоб її швидше поглинули моторошно звабливі глибини.
Отак, як вир, закрутило його те дівча, схоже водночас на дике безсоромно хтиве звіря і ніжну цнотливу гірську квітку… Він не знав її імені, не відав, хто вона і звідки впала на його сиву голову. Дивно, але вони ніколи не розмовляли… словами. Бесідою їм була пожадлива пристрасть, з якою вони поглинали одне одного… О, та потрясаючи, правічна мова кохання, що таїться до часу в кожному тілі! По всьому Мирон хотів зняти любовну сцену, в якій би згорали криком щасливої плоті дві душі, але головній героїні –гарненькій і небезталанній примі провінційного театру — бракувало пристрасті, дикого божевільного шалу… Розчарований Мирон образив її, грубо пообіцявши показати, як це робиться у нормальних, від землі, людей. Героїня ридаючи покинула знімальний майданчик, а вночі прийшла з покутою. Він пожалів її, а потім жалів себе, бо нічого путнього в них цього разу (після Дзвінки) не вийшло, радше вийшло силувано, принизливо і до решти зіпсувало стосунки.
Мирон шалів за мовчазною дикункою, за паморочливим гріхом спокуси… Він хворів тим гріхом, катувався, соромився, лютився, відчуваючи на собі ревниві погляди жінок, з яких він, врешті, збирався вибрати єдину і, нарешті, покінчити із своїм бурлацьким-холостяцьким життям. Претендентки терпляче перечікували його сказ, відгонили дружно Дзвінку від кіношного “табору”, як приблудну дику козу. Але – намарне. Варто йому було краєм ока помітити поміж смереками її летючу тінь, як він кричав: “Стоп! Всі вільні” – і дерся на кичери і кручі, як старий, вдурілий від шалу цап за юною сарною. Чув, як услід ремствує вголос зневажений ним гарем:
— Чесне слово, вона його чимось напоїла. Ці гуцулки знаються на зіллі… Ти ж її бачила – немита чумичка… а він як сказився!
Він справді як сказився.
Скінчилося все майже трагічно: їх застав її чоловік, що неждано повернувся із заробітків з Росії, і хотів його вбити. З ґвера. Як Дзвінчук Довбуша. Але вона не дала – випорснула з-під Мирона і, як дика кішка, повисла на чоловікові, вп’явшись у його перекошений люттю рот вустами, якими щойно обціловувала любаса. І вінчаний раптом обм’як, опустився під її вагою на траву і захлипав від злості чи образи, Бог його знає…