Більше вони не бачилися, але часом десь на верхах ловив Мирон краєм ока її тінь, а може, тінь бажаної спокуси, хтозна… А далі й забулося, бо хіба за маною, за відьмою, за наглою пожежею тужать? Тужать за білосяйною і недосяжною, як ранкова зоря, Добронігою… За жінкою – мрією, жінкою — матір’ю, жінкою – Україною… За майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з буденного чоловіка героя або святого.
Це Мирон зрозумів, зустрівши Дзвінку через десять років. За майже анекдотичних обставин. Вона стояла у високих порогах кафе “Довбушева Дзвінка”, розцяцькована, як великодня писанка. Впізнав її, ще не знаючи, що вона вже дружина чорноморського адмірала – героя змагів за незалежність, про якого Мирон підрядився знімати документальний фільм.
–Одвіку несамовитий звір, що сидить у чоловікові, марить єдиною і недосяжною, майже вигаданою жінкою, що здатна зробити з нього героя або святого, — озвався у Мироновій грішній душі філософ–схимник-дівич і провалився разом з гріховодником у нірвану, відчуваючи, як напружилась і солодко обм’якла його плоть…
ВІДСТРІЛ ШАКАЛІВ ПЕРЕНОСИТЬСЯ
Прокинувся раптово, як від удару. Схопився на ноги і … згадав учорашній день, скандал на Студії, переляканого Муржака… Важка, мов з похмілля, досада на себе, на свою буйну, дурну голову, на весь білий світ, підступила під горло. Ну, ще один вибух… І що? Що далі? Муржаки, як були, так і будуть. Бо вони зручні і всім вигідні. Мури глухоти, як стояли, так і стоятимуть. І тьма, як стояла, так і стоїть над нашою Тмутараканню… Бо у темряві теж затишно і надійно більшості з приматів. От тільки серце болить, дуже болить… як не боліло раніше.
Поклавши під язик валідол, який завше був напохваті, Мирон ліг на своє самітницьке ложе, намагаючись заснути і забути про все. Але не виходило. Розгромлені декорації стояли перед заплющеними очима. Покидьок! Як смів цей покидьок так учинити?! Таж тої вільної площі на Студії – завались! Ні, не в цьому справа! В іншому – в підлості, цілеспрямованій підлості на знищення усього вищого, чесного, що думає, що протестує… Ще протестує. А Мирон Волинець — ще протестує! Бо переконаний: гнів сильніший, ніж біль. Гнів – єдиний вихід. Єдине спасіння – це гнів! Гнів ставить на ноги!
Гнів справді поставив Мирона на ноги. Він встав, забувши про біль, свято переконаний у своїй правоті. Освіжився під душем і взявся за роботу. Серед мотлоху на антресолях знайшов замасковану мисливську рушницю, ради якої колись уступив у всесоюзне товариство рибалок і мисливців, але жодного разу не скористався: все було ніколи та й не вабили його чоловічі компанії з традиційною пиятикою і стріляниною по нещасних зайцях. І без того нагасався по горах та лісах за своє минуле кіножиття. Ніколи не думав, що колись йому пригодиться дубельтівка, а от – пригодилась, і добре прислужиться. І не по зайцях він з неї гатитиме, а по шакалах, по врагах рода чєловєческого…
Старанно змастив ґвера, зарядив і втиснув у футляр від гітари. А сам фігуристий інструмент почепив за шийку на килимі над ліжком: хай висить і нагадує силуетом про відсутню берегиню його самотнього вогнища. Від цих думок щось знову стиснуло зліва у грудях, перехопило подих, запекло в очах: отак здохнеш, чоловіче, і ніхто не згадає, сльози не зронить, хіба що добра Глаша…
Щоб у голову не закралася твереза думка про безглуздість його задуму, почав думати про жінок. Із жінками йому все життя було, як в тій приказці: через перебір – недобір. Замолоду він, як справжній лицар, вважав, що дама серця має бути на віддалі, манити таємничістю крізь вали-мури неприступної фортеці, городища княжого граду. Але варто було йому лиш натякнути на свою прихильність, як недосяжні зорі притьмом скочувались зі своїх ілюзорних небес, реп’яшками чіплялись за його лицарські лати і тягнули у свої буденні хижі. Юнацькі розчарування жіночою енгармонійністю зробили його прискіпливим, навіть болісно цнотливим, що він старанно намагався приховати під лоском донжуана і ґречністю дамського угодника. Мимоволі Мирон сам перетворився в недосяжну мрію знайомих жінок, загадковий фантом, який вони не могли впіймати своїми шовковими сітями. Часом Мирон питав себе, чи не цих “ловців” мав на увазі Сковорода, коли писав: ”Світ ловив мене, та не зловив”? Але з роками, втомлений осоружною тишею своєї “келії”, від якої вже не рятували і нічні розмови з приїжджими друзями, він почав тужити за майже неможливим у наш час: зустріти своє продовження в образі жінки… І хоча чуже подружнє життя відлякувало його дисгармонією душ і самотністю, ця тиха, ця дика мрія, ця ніжність до ще незнаної жінки, ще не віднайденої половини його однобокого єства, солодко нила і заважала жити, як загнаний в серце ніж.
Завершивши приготування до походу на шакалів, пішов на кухню, запалив газову конфорку і поставив варити двійко яєць – свій традиційний парубоцький сніданок. За звичкою ввімкнув приймач на хвилі радіо “Свобода”, якому єдино довіряв останнім часом. І ввімкнув вчасно, якраз тоді, коли Зиновій Фриз звично починав:
– Говорить радіо “Свобода”! Сьогодні ми продовжуємо розповідь про те, як у місті Х. судять відому громадську діячку, журналістку, матір двох дітей, поважну жінку Марту Добренко тільки за те, що вона посміла зауважити військовому прокуророві, аби розмовляв із нею і матір’ю солдата, якого вона захищала від трибуналу нібито за дезертирство, українською мовою. Послухайте продовження інтерв’ю із пані Мартою.
Голос незборимої повстанки виявився несподівано м’яким, навіть лагідним і … знайомим. Мирон десь його вже чув, радше, цей голос жив у пам’яті, у тузі… його Будимира за втраченою тисячу років тому юною жінкою на ім’я Доброніга. Голос, зітканий з ніжного шепоту трав, жебоніння джерел, з пахощів зозулиних слізок… Проте, коли мова заходила про знущання над хворим дезертиром у СІЗО, голос Доброніги дзвенів, як у січі мечі харалужні.
Доброніга Харалужна!– Засміявся Мирон, відчуваючи, що приходить до пам’яті. Очевидячки, йому й справді треба оженитися на звичайній жінці, зажити тихим сімейним життям, завести город, кота або собаку, чи й канарку у клітці… Ні, звичайної йому не треба. Звичайних повно, як нудьги… Як канарок на пташиному базарі… Якщо вже женитися, то от на такій, невпокореній, як і він, протестантці, що наперекір загальній ейфорії довкола розбудови нового українського війська, як вона каже, “заторкнула старі, ще совєцькі проблеми дідівщини і дезертирства, яке не вважає при даній ситуації в армії зрадою Батьківщини, а тільки єдино можливим протестом проти свавілля старших чинів і криміналітету, який розкладає українське військо, як ракова пухлина”.
На цих слова інтерв’ю обірвалося і Зиновій Фриз пообіцяв продовжити його завтра, рівно о шостій ранку.
Мирон задумався. Почута розмова з невідомою боркинею, що в наш меркантильний час стала на захист чужої дитини, знову вибило його з ритму. Фриз сказав, що її судять… Себто подав на неї позов до суду за образу честі не хто-небудь, а військовий прокурор. Так би мовити офіцер, захисник вітчизни судить незахищену жінку, матір двох дітей за те, що посміла стати на захист теж незахищеної чужої дитини… Ну, пішов мужик в Україні, курва мама наша була! Лицар! Воїн! З бабами воює! І дітьми!
Доки Мирон обурено дискутував з усіма військовими прокурорами, вода в каструльці википіла і яйця благополучно почали запікатись, приємно потріскуючи. Мирон охолодив їх водою з-під крана, але снідати не став – чекав, що Фриз на завершення передачі назве місто, де відбуваються ганебні судилища військовиків над цивільним населенням.
І йому раптом до розпачу захотілося розшукати жінку. Захотілось подзвонити, ще раз почути її голос, спитати, чи не одиноко їй у білому світі… Але, може, в неї є чоловік. Цілком можливо – діти ж є… Однак, щось йому підказувало, що в жінок із загостреним почуттям соціальної справедливості, немає чоловіків. Точніше, тільки в жінок самотніх може бути таке гостре почуття справедливості… А ще точніше, саме через гіпертрофоване прагнення справедливості в таких жінок немає чоловіків – головних винуватців несправедливості в усі епохи і поміж усіх народів…