Мирон зовсім заплутався. Правда, переконався в одному: ареал розселення шакалів не обмежується міністерствами, тим більше столицею… І це зобов’язувало, і налаштовувало на затяжну війну замість поодиноких терористичних актів…
Але заряджена дубельтівка муляла душу, спокушала, як палка дика Дзвінка з верховин його молодості… І врешті Мирон не витримав. Прихопивши футляр, сів у електричку і поїхав. Зійшов десь за Ворзелем… Довго йшов полем, тоді лісом, доки не наткнувся на невеличке озеречко. Розрядив гнівну лють свою у старий пеньок, закинув рушницю подалі від берега, і пішов, не оглядаючись, назад, на приглушений чахкіт електрички…
КРІЗЬ ТІНЬ І СВІТЛО
“Мирко шукав Добронігу, але її теж ніде не було, ніби не було взагалі, або вона була тільки його сном”
Всі наступні дня Мирон прожив під знаком Доброніги. Сталося чудо: він почув її голос…
Він, схоже, марив. Воно й не дивно при такім собачім житті. Тепер він марив невідомою жінкою, жінкою, мудрою і ніжною, жінкою – матір’ю, сестрою, дочкою, подругою, яка б стала його продовженням, його добрим, щирим продовженням.
Доброніга… Як би її не звали, вона буде для нього Добронігою…
Два дні Мирон не злазив з телефону. Дзвонив у Спілку журналістів, у довідкові бюро, в редакції обласних газет, де вона мала би працювати. Але йому скрізь відповідали, що про таку не чули й не знають. Він відчував, що це брехня. Її не могли не знати. Значить, за цією брехнею криється щось інше. Невже і від неї, цієї жінки, відступився лукавий світ, роз’їдений, мов іржею, заздрістю, підлістю, зрадою?
Нарешті в одній із редакцій змилостивились і продиктували таки номер її домашнього телефону. Та телефон мовчав. Але це вже не лякало Мирона. Головне, він знайшов свою Добронігу, нехай і шлюбну, з дітьми, затуркану клопотами, судами, але він її знайшов. І тепер – не один в цьому світі. Тепер їх двоє. І він має ради кого боротися. Однак по-іншому, не вимогами, і не чергами кулеметними, а… пристрасними проповідями-закликами до сильних і маєстатних світу цього: зглянутись над культурою і мистецтвом України, які гинуть-пропадають, полишені напризволяще… Наївно? А що робити? Щось же треба, чорт забирай, робити у цьому клятому, спаралізованому світі!
І ПОВТОРЮ СВІЙ ШЛЯХ
(До історії питання)
І Мирон з головою поринув у роботу. Тепер він писав листи знайомим і незнайомим колишнім чоловим ОУН-УПА в Канаду, Америку, Австралію. Власне, це були не листи, а пристрасні проповіді-мольби зглянутись над Україною, над її мистецтвом, що гине-пропадає на очах. Гине дух український. Кіно- і телеекрани заполонили чужі нашій моралі іноземні фільми, примітивні вульгарні передачі, що розтлінюють молодь, витоптують в душах людей прагнення високого, врешті, паростки національної свідомості. Скоро українці забудуть, чиїх батьків вони діти, звідки пішла і є земля руська…
Він вкладав у слова весь свій біль, тривогу, надію, велику надію, що його почують, і розносив свої відозви по квартирах тих, які після реабілітації осіли в Києві, і тепер час від часу сиділи в президіях різних націонал-патріотичних конгресів і форумів. Колишні вояки приймали Мирона, привітно, деякі згадували навіть батька, слухали, кивали сивими головами і обіцяли просити “о поміч” у своїх багатших закордонних побратимів.
Але час минав, а побратими не поспішали з поміччю. Мирон головою розумів, що надія мала: надто великі гроші для небагатої діаспори… Тай нащо людям такі витрати, коли можна заробити собі вдячність земну і рай небесний і меншим коштом. Копійки, кинуті у капелюх бідака на церковній паперті, теж внесок в розбудову України.
Нарешті, коли Мирон вже й надіятись перестав, прийшла товста бандероль із Австралії, від генерала Борислава Буревія з книгою спогадів про визвольні змаги ОУН-УПА. У листі Буревій благословляв пана режисера на святе діло, дозволяв використати його спогади для майбутнього фільму, навіть готовий був стати співавтором, проте о помочі фінансовій не згадував.
Це був удар. По Мироновій святій наївності. Перший, а тому й болючий. Далі листи “з благословеннями на святе діло” посипались на нього, як у негоду жолуді з дуба. Не знав, куди душу ховати… Не вистачало ні гумору, ні скепсису. Зоставалось єдине – терпляче довбати в горі свою небесну печеру. Тамуючи старий біль – новим.
Тож знову повертався до своїх архівів, знаходив ксерокопію “Киево-Печерского патерика”, перевиданого в Москві ще 1900 року. Устоперше перечитував сто разів читаний-перечитаний текст:
«Антоній Печерський, Св. (983 – 1073 рр) преподобный, основатель Киево-Печерского монастиря; вошел в православную традицию как «начальник (или «первоначальник») всех русских монахов»…
«Житие преподобного и богоносного отца нашего Антония, первоначальника русских иноков, начавших подвизаться в пещерах».
… «Когда уже немало времени провел он на Святой горе, будучи праведен во всех делах своих, так что многие от него духовно пользовались: было извещение от Бога игумену, отпустить преподобного в Россию. Игумен пригласил его и сказал: «Антоний, иди назад в Россию, чтобы там быть на пользу и утверждение других, и да будет на тебе утверждение Святой горы». Преп. Антоний, приняв благословение, как бы из Божьих уст, отправился в Россию и пришел в город Киев. Войдя в Киев, он думал, где бы ему жить, и ходил по монастирям (которые начинали тогда строиться иноками из греков, пришедшие для крещения Руси с митрополитом Михаилом, но не имели совершенного чина и устава общежительного). И не захотел он жить ни в одном из этих монастырей, так как неугодно было то и Богу. И начал он ходить по дебрам и горам и окресностям и пришел в Берестово, открыл пещеру, которую некогда ископали Варяги, створил молитву, поселился там и пребывал в великом воздержании»…
— Господи Боже мій, – устоперше жахався і дивувався, – і цей ходив і не міг собі місця знайти на власній землі. Не міг, бо шукав не “лакомства поганого”, не зиску, а дороги до Бога, якою сподоблений був повести свій темний народ. Принаймні, дати йому в руки свічку: світи собі, шукай своїх поводирів і пророків, іди за ними в землю обітовану… Життя віддав, аби присвітити йому дорогу до світла, був цією дорогою, і – що? А те, що той народ досі в темені блудить…
Ходив по кімнаті, гірко думав свою вічну думу: що історія – наука суб’єктивна. Творили її наші попередники, як вміли, а літописці писали, як хотіли, чи то пак, як їм князі світу цього веліли. Те ж саме й нині діється: кожен поспішає увічнити та обезсмертити себе сам, добре знаючи, що нащадкам не до того буде за тими ж земними клопотами. Тож в суєті ніхто в майбутньому доскіпуватись не буде, ким ти насправді був перед Богом, а повірять лукавій історії і брехливій книжці. Хіба що знайдеться якийсь блаженний Волинець та наважиться шукати голку правди у скирті вигадки.
Топонім “Росія”, що явно був притягнутий “за вуха” реставраторами “Житія” із епохи набагато пізнішої, постординської, все більше переконував Мирона у власній гіпотезі щодо істинних причин зникнення оригінального “Житія преп. Антонія”, як і його проповідей та літературних творів. Вочевидь, комусь із духовних ідеологів молодого Російського государства через століття дуже хотілося, щоб труди першого ідеолога української державності “згоріли” у вогні монголо-татарської навали…
Але це були тільки його гіпотези, які, він це розумів, викличуть бурю обурення і все тому, що й через тисячу років не доросли українці до тих, кому, як пише перевиданий в Москві року Божого 1900 «Києво-Печерський Патерик»: «подобает честь, слава, хвала и держава, ныне и присно и в безконечные веки. Аминь».
І знову побачив Мирон велику ріку. І побачив він з високих печерських горбів, як поволі підпливає Дніпром до Києва важка, вщерть натоптана сундуками із святими книгами, лодія, і високий ставний чорноризець, в якому важко було впізнати кряжистого отрока з Любеча, ступає на київську землю.
Уявна кінокамера фіксує тиху бурю переживань на його блідому, змученому схимою лиці, перший крок на вологім піску. Антоній іде вгору, до Берестового, а слідом монахи й робичичі несуть важкі фоліанти святих книг, переписаних ним у келіях Єсфигменського монастиря на Афоні зрозумілою русичам болгарською мовою. А в душі несе Антоній домовленість з монахами-книжниками з Охриди про написання ними української азбуки. Бог хоче говорити з народом руським його рідною мовою, переконаний він, бо кожна земля і держава кожна прив’язана до Неба тонесенькою ниточкою рідної мови, бо тільки рідним словом здатна людина виповісти Богові свої тривоги і вимолити в Нього Благодать і життя вічне.