Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Завершивши приготування до походу на шакалів, пішов на кухню, запалив газову конфорку і поставив варити двійко яєць – свій традиційний парубоцький сніданок. За звичкою ввімкнув приймач на хвилі радіо “Свобода”, якому єдино довіряв останнім часом. І ввімкнув вчасно, якраз тоді, коли Зиновій Фриз звично починав:

– Говорить радіо “Свобода”! Сьогодні ми продовжуємо розповідь про те, як у місті Х. судять відому громадську діячку, журналістку, матір двох дітей, поважну жінку Марту Добренко тільки за те, що вона посміла зауважити військовому прокуророві, аби розмовляв із нею і матір’ю солдата, якого вона захищала від трибуналу нібито за дезертирство, українською мовою. Послухайте продовження інтерв’ю із пані Мартою.

Голос незборимої повстанки виявився несподівано м’яким, навіть лагідним і … знайомим. Мирон десь його вже чув, радше, цей голос жив у пам’яті, у тузі… його Будимира за втраченою тисячу років тому юною жінкою на ім’я Доброніга. Голос, зітканий з ніжного шепоту трав, жебоніння джерел, з пахощів зозулиних слізок… Проте, коли мова заходила про знущання над хворим дезертиром у СІЗО, голос Доброніги дзвенів, як у січі мечі харалужні.

Доброніга Харалужна!– Засміявся Мирон, відчуваючи, що приходить до пам’яті. Очевидячки, йому й справді треба оженитися на звичайній жінці, зажити тихим сімейним життям, завести город, кота або собаку, чи й канарку у клітці… Ні, звичайної йому не треба. Звичайних повно, як нудьги… Як канарок на пташиному базарі… Якщо вже женитися, то от на такій, невпокореній, як і він, протестантці, що наперекір загальній ейфорії довкола розбудови нового українського війська, як вона каже, “заторкнула старі, ще совєцькі проблеми дідівщини і дезертирства, яке не вважає при даній ситуації в армії зрадою Батьківщини, а тільки єдино можливим протестом проти свавілля старших чинів і криміналітету, який розкладає українське військо, як ракова пухлина”.

На цих слова інтерв’ю обірвалося і Зиновій Фриз пообіцяв продовжити його завтра, рівно о шостій ранку.

Мирон задумався. Почута розмова з невідомою боркинею, що в наш меркантильний час стала на захист чужої дитини, знову вибило його з ритму. Фриз сказав, що її судять… Себто подав на неї позов до суду за образу честі не хто-небудь, а військовий прокурор. Так би мовити офіцер, захисник вітчизни судить незахищену жінку, матір двох дітей за те, що посміла стати на захист теж незахищеної чужої дитини… Ну, пішов мужик в Україні, курва мама наша була! Лицар! Воїн! З бабами воює! І дітьми!

Доки Мирон обурено дискутував з усіма військовими прокурорами, вода в каструльці википіла і яйця благополучно почали запікатись, приємно потріскуючи. Мирон охолодив їх водою з-під крана, але снідати не став – чекав, що Фриз на завершення передачі назве місто, де відбуваються ганебні судилища військовиків над цивільним населенням.

І йому раптом до розпачу захотілося розшукати жінку. Захотілось подзвонити, ще раз почути її голос, спитати, чи не одиноко їй у білому світі… Але, може, в неї є чоловік. Цілком можливо – діти ж є… Однак, щось йому підказувало, що в жінок із загостреним почуттям соціальної справедливості, немає чоловіків. Точніше, тільки в жінок самотніх може бути таке гостре почуття справедливості… А ще точніше, саме через гіпертрофоване прагнення справедливості в таких жінок немає чоловіків – головних винуватців несправедливості в усі епохи і поміж усіх народів…

Мирон зовсім заплутався. Правда, переконався в одному: ареал розселення шакалів не обмежується міністерствами, тим більше столицею… І це зобов’язувало, і налаштовувало на затяжну війну замість поодиноких терористичних актів…

Але заряджена дубельтівка муляла душу, спокушала, як палка дика Дзвінка з верховин його молодості… І врешті Мирон не витримав. Прихопивши футляр, сів у електричку і поїхав. Зійшов десь за Ворзелем… Довго йшов полем, тоді лісом, доки не наткнувся на невеличке озеречко. Розрядив гнівну лють свою у старий пеньок, закинув рушницю подалі від берега, і пішов, не оглядаючись, назад, на приглушений чахкіт електрички…

КРІЗЬ ТІНЬ І СВІТЛО

“Мирко шукав Добронігу, але її теж ніде не було, ніби не було взагалі, або вона була тільки його сном”

Всі наступні дня Мирон прожив під знаком Доброніги. Сталося чудо: він почув її голос…

Він, схоже, марив. Воно й не дивно при такім собачім житті. Тепер він марив невідомою жінкою, жінкою, мудрою і ніжною, жінкою – матір’ю, сестрою, дочкою, подругою, яка б стала його продовженням, його добрим, щирим продовженням.

Доброніга… Як би її не звали, вона буде для нього Добронігою…

Два дні Мирон не злазив з телефону. Дзвонив у Спілку журналістів, у довідкові бюро, в редакції обласних газет, де вона мала би працювати. Але йому скрізь відповідали, що про таку не чули й не знають. Він відчував, що це брехня. Її не могли не знати. Значить, за цією брехнею криється щось інше. Невже і від неї, цієї жінки, відступився лукавий світ, роз’їдений, мов іржею, заздрістю, підлістю, зрадою?

Нарешті в одній із редакцій змилостивились і продиктували таки номер її домашнього телефону. Та телефон мовчав. Але це вже не лякало Мирона. Головне, він знайшов свою Добронігу, нехай і шлюбну, з дітьми, затуркану клопотами, судами, але він її знайшов. І тепер – не один в цьому світі. Тепер їх двоє. І він має ради кого боротися. Однак по-іншому, не вимогами, і не чергами кулеметними, а… пристрасними проповідями-закликами до сильних і маєстатних світу цього: зглянутись над культурою і мистецтвом України, які гинуть-пропадають, полишені напризволяще… Наївно? А що робити? Щось же треба, чорт забирай, робити у цьому клятому, спаралізованому світі!

І ПОВТОРЮ СВІЙ ШЛЯХ

(До історії питання)

І Мирон з головою поринув у роботу. Тепер він писав листи знайомим і незнайомим колишнім чоловим ОУН-УПА в Канаду, Америку, Австралію. Власне, це були не листи, а пристрасні проповіді-мольби зглянутись над Україною, над її мистецтвом, що гине-пропадає на очах. Гине дух український. Кіно- і телеекрани заполонили чужі нашій моралі іноземні фільми, примітивні вульгарні передачі, що розтлінюють молодь, витоптують в душах людей прагнення високого, врешті, паростки національної свідомості. Скоро українці забудуть, чиїх батьків вони діти, звідки пішла і є земля руська…

Він вкладав у слова весь свій біль, тривогу, надію, велику надію, що його почують, і розносив свої відозви по квартирах тих, які після реабілітації осіли в Києві, і тепер час від часу сиділи в президіях різних націонал-патріотичних конгресів і форумів. Колишні вояки приймали Мирона, привітно, деякі згадували навіть батька, слухали, кивали сивими головами і обіцяли просити “о поміч” у своїх багатших закордонних побратимів.

Але час минав, а побратими не поспішали з поміччю. Мирон головою розумів, що надія мала: надто великі гроші для небагатої діаспори… Тай нащо людям такі витрати, коли можна заробити собі вдячність земну і рай небесний і меншим коштом. Копійки, кинуті у капелюх бідака на церковній паперті, теж внесок в розбудову України.

Нарешті, коли Мирон вже й надіятись перестав, прийшла товста бандероль із Австралії, від генерала Борислава Буревія з книгою спогадів про визвольні змаги ОУН-УПА. У листі Буревій благословляв пана режисера на святе діло, дозволяв використати його спогади для майбутнього фільму, навіть готовий був стати співавтором, проте о помочі фінансовій не згадував.

Це був удар. По Мироновій святій наївності. Перший, а тому й болючий. Далі листи “з благословеннями на святе діло” посипались на нього, як у негоду жолуді з дуба. Не знав, куди душу ховати… Не вистачало ні гумору, ні скепсису. Зоставалось єдине – терпляче довбати в горі свою небесну печеру. Тамуючи старий біль – новим.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: