Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Мирон Волинець подумки метав, як Перун блискавки, ці пекучі запитання у тих, до кого не міг достукатись, додзвонитися, бо вони тепер, використавши з великою користю для себе його енергію, його пристрасть, врешті, його наївну віру у відродження, сиділи за дубовими і броньованими дверима міністерств і розкішних віл, не впізнавали його навіть підчас урочистих дефіляд коло пам’ятника Шевченку, ховали очі від його лютого позирку, прудко вскакували в авта, коли він намагався перекинутися з ними словом, як кажуть, у невимушеній обстановці. І хоч він якимось десятим чуттям, а радше відчаєм, починав осягати всю безнадійність власної затії, та розум вперто відмовлявся повірити у трагізм ситуації, у те, що тим, хто узурпував владу в державі, за яку він боровся, нічого не треба, вірніше, все це – цей бездіяльний блуд — комусь таки треба…

І йому паморочилось від цього здогаду в голові, і кров закипала в жилах то люттю, то розпачем, і він, як кожен наївний безумець, жадав почути правду від них самих, тих, від кого залежала його доля і доля молодої держави, і тому приходив щодень під ці колони, підіймався міністерськими сходами, встеленими червоними килимовими доріжками, ніби облитими кров’ю його серця, надірваного бездіяльністю, безнадією, безтолковістю, без… без… безумом, всім цим безумом, що діявся довкола. І тому він знову тут, перед майже рідною, вимученою дієтами, секретаркою, у приймальні міністра, заставленій квітами – розкішними букетами, корзинами, гірляндами… Як у підземному переході на Хрещатику… чи в ритуальній залі… Навіть формаліном (чи як там їх, ті консерванти?) тхне…

Спочатку він навіть оторопів від враз розквітлого кабінетного пейзажу: або не туди потрапив, або, не приведи Господи, міністр переставився і почалось всенародне прощання, бо конопляна секретарка несподівано люб’язно відчиняє перед ним двері, а сама чемна та ввічлива, як лиш на похороні такі стерви бувають…

“О Боже! І в безмежному кабінеті – квіти!.. Невже вмер? Перегрівся на якійсь Рив’єрі – і вмер, сучий син, не удостоївши його аудієнції – вмер?! Ну, це вже взагалі чистої води сволочизм! Я ж на нього так надіявся! Я за ним фани-прапори носив, клейноди гетьманські! Стояв пліч-о-пліч лютим морозом на трасі між Києвом і Львовом у ланцюзі Злуки… Я ж йому, вважай, власним місцем на владнім Олімпі поступився! Замість того, щоб самому висуватися в парламент, штовхав перед люди його, очолив виборчий штаб, зняв фільм і крутив його, мов безумний по жеках та робітничих клубах на зустрічах з електоратом, розливався славасловієм на адресу цього… цього… ні, навіть не шакала – щура, цього завуальованого владолюбця і штрейкбрехера! Цього… провокатора! Це ж я – наївний ідіот! – коли його в кінці 70-х вигонили з керівництва Студії за професійну неспроможність і хабарництво, вірив, що за – правду і справедливість! Тоді ж чортзна-що творилося! Недаремно ж всі пияки, злодії і невдатні функціонери брежнєвсько-сусловського “відстійника” користають із того колишнього блуду і “косять” нині під дисидентів та репресованих. Ти ж тільки послухай їх, тих колишніх служак , пестунів і виплодків Системи: одні мученики за волю і народ! І я купився на це! І на його ласу жадібність до посад – теж. Думав: кожному своє, хай керує. Мені ж хотілося тільки знімати, і, нарешті, зробити той фільм, про який не могло й мови бути при комуністах, фільм, який перекреслив би всю їхню офіційну брехливу історію від Київської Русі до наших днів. Я ж так сподівався!.. І от – дочекався!.. Другий рік стежку в асфальті топчу, пороги оббиваю, принижуюсь, а воно… мурло немите, переховується, або вдає тяжко заклопотаного державними справами!” – Нетямився з відчаю Мирон, роззираючись за небіжчиком по величезному, схожому водночас на розквітлу оранжерею і похоронну залу, кабінеті.

– Проходьте! Сідайте! – Раптом глухо, як з того світу, пролунало у пропахлій квітковими консервантами тиші. Мирон непристойно сахнувся, стримуючи в горлі матюк, і, придивившись, розгледів на горизонті у барвистому заморському зільнику рожеву лисину міністра, обрамлену віночком сріблястого пушку. Присоромлений, розгублений пішов на ту ніжну рожевість, як на світло маяка, похитуючись і покашлюючи, бо не знав, як повестися і з чим вітати: з днем народження? з новим орденом? вищим кріслом? Хоча — куди вже вище…

Нарешті він уперся, ніби у край крижини — у кант міністерського стола, потиснув простягнуту пухку ручку і з жахом збагнув всю безглуздість власного візиту… По-перше, його пропустили під святковий шумок і тільки тому, що на якусь мить перервався потік віншувальників, пропустили відчепно, розуміючи, що в такій обстановці нічого всерйоз не вирішується і не береться до відома. По-друге… По-друге, час його випадково-святкової аудієнції збігає, як молоко на плиті…

До того ж, спиною відчував, як нетерпляче напирають на двері кабінету чергові вітальники–віншувальники–шанувальники, яких нанесло за цих кілька вільних хвилин, наче трісок на берег річковою хвилькою. Збуджені подихи лукавих сраколизів вже починали потроху припікати йому карк. І від злості на всіх лакиз і холуїв усіх епох і народів Мирон відкинув рішуче нерішучість і вирішив на пропаще сказати все, з чим і за чим прийшов. Бо більше, знав, нагоди не буде.

О, то був найкращий спіч у житті Мирона Волинця! Він бачив це по міністрові, який то блід, то синів, то знову багровів… Чисто як хамелеон!

Згодом, відсапуючись після візиту до міністра на лавочці на Хрещатику, намагався відтворити подробиці. Але деталі злилися в одне суцільне відчуття марноти марнот і жалю за розсипаними перлами…

Мирона теж то мов окропом зливало, то морозом обсипало і від цього відчуття, і від згадки, як він, гейби хлопчак якийсь, мов прищавий якийсь зеленець, про всяк випадок і якомога солодше привітавши міністра зі всіма нинішнім і майбутніми празниками, кинувся переконувати його, що мусить зняти задуманий фільм, що вони удвох, як два патріоти, як двоє небайдужих і т.д. людей, мусять зняти цей фільм… тисяча років – десять серій… всього-на-всього десять серій… якихось двісті тисяч гривень для розкрутки… щоб запустити першу серію! Боже мій! Всього двісті тисяч гривень!.. Копійки… зовсім копійки! Таж “мерседес” одного чиновника у тричі дорожче коштує!.. Зовсім малобюджетний серіал… Люди, себто артисти, готові працювати майже задарма… але їх хоча б годувати треба… І орендувати техніку… якусь сучасну студію… от і все… Зйомки першої серії будуть тут, у Києві: на Печерських пагорбах і в Лаврі.

Міністр, в недалекому минулому неперевершений, любимий в народі трибун і золотовуст, дивився на Мирона порожніми, аж білими очима, і мовчав, як заморожений окунь. І тоді, не стерпівши того байдужо-тупого погляду, радше, збагнувши всю марність потуг, Волинець у відчаї перехилився через янтарний лід столу, висмикнув міністра, наче ріпку, за вутлі барки із крісла і закричав у гутаперчеве обличчя, що мінливо ряботіло барвами, мов писок хамелеона:

– Тільки ти можеш мені допомогти, сучий сину! Ти мусиш, інакше тебе прокляне народ, який колись вірив тобі, усі оті діти, що дичіють по розорених селах, по міських сміттярках! Діти, яких ти, ти! прирік на злидні і вбогість духовну – на безпам’ятство!

– Я все прекрасно розумію… – забився міністр рибкою у Миронових руках. – Але… Де ж я візьму гроші? Повірте, я в такій же ситуації… Мій фільм про Батия… теж не запущено…

– Про кого?! – отетерів Мирон, відпускаючи з несподіванки міністра. – Ти що, знущаєшся?! А чому не про Петра Першого чи Гітлера?! Хіба не вони наші національні герої, прімєр для подражанія і об’єкт для поклонєнія?!

– Ви не так мене зрозуміли… – почав надуватися ображений міністр, – держава бідна… нема коштів на освіту, охорону здоров’я… навіть на пенсії… не до, вввибачайте, кіна!

– А чого ж ти тоді тут сидиш, коли ні тобі, ні державі твоїй – не до кіна? Чого штани протираєш, штрейкбрехере паскудний? Чого мені мізки компостуєш турботою про народ? Я цю турботу твою, голубе, на власній шкурі відчув… Але навіть не це мене болить, а те, що я ось цими руками тебе посадив у це крісло. Я ж думав, що ти людина, патріот… а ти брехав підступно, щоб до влади дорватися!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: