Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Тож знову повертався до своїх архівів, знаходив ксерокопію “Киево-Печерского патерика”, перевиданого в Москві ще 1900 року. Устоперше перечитував сто разів читаний-перечитаний текст:

«Антоній Печерський, Св. (983 – 1073 рр) преподобный, основатель Киево-Печерского монастиря; вошел в православную традицию как «начальник (или «первоначальник») всех русских монахов»…

«Житие преподобного и богоносного отца нашего Антония, первоначальника русских иноков, начавших подвизаться в пещерах».

… «Когда уже немало времени провел он на Святой горе, будучи праведен во всех делах своих, так что многие от него духовно пользовались: было извещение от Бога игумену, отпустить преподобного в Россию. Игумен пригласил его и сказал: «Антоний, иди назад в Россию, чтобы там быть на пользу и утверждение других, и да будет на тебе утверждение Святой горы». Преп. Антоний, приняв благословение, как бы из Божьих уст, отправился в Россию и пришел в город Киев. Войдя в Киев, он думал, где бы ему жить, и ходил по монастирям (которые начинали тогда строиться иноками из греков, пришедшие для крещения Руси с митрополитом Михаилом, но не имели совершенного чина и устава общежительного). И не захотел он жить ни в одном из этих монастырей, так как неугодно было то и Богу. И начал он ходить по дебрам и горам и окресностям и пришел в Берестово, открыл пещеру, которую некогда ископали Варяги, створил молитву, поселился там и пребывал в великом воздержании»…

— Господи Боже мій, – устоперше жахався і дивувався, – і цей ходив і не міг собі місця знайти на власній землі. Не міг, бо шукав не “лакомства поганого”, не зиску, а дороги до Бога, якою сподоблений був повести свій темний народ. Принаймні, дати йому в руки свічку: світи собі, шукай своїх поводирів і пророків, іди за ними в землю обітовану… Життя віддав, аби присвітити йому дорогу до світла, був цією дорогою, і – що? А те, що той народ досі в темені блудить…

Ходив по кімнаті, гірко думав свою вічну думу: що історія – наука суб’єктивна. Творили її наші попередники, як вміли, а літописці писали, як хотіли, чи то пак, як їм князі світу цього веліли. Те ж саме й нині діється: кожен поспішає увічнити та обезсмертити себе сам, добре знаючи, що нащадкам не до того буде за тими ж земними клопотами. Тож в суєті ніхто в майбутньому доскіпуватись не буде, ким ти насправді був перед Богом, а повірять лукавій історії і брехливій книжці. Хіба що знайдеться якийсь блаженний Волинець та наважиться шукати голку правди у скирті вигадки.

Топонім “Росія”, що явно був притягнутий “за вуха” реставраторами “Житія” із епохи набагато пізнішої, постординської, все більше переконував Мирона у власній гіпотезі щодо істинних причин зникнення оригінального “Житія преп. Антонія”, як і його проповідей та літературних творів. Вочевидь, комусь із духовних ідеологів молодого Російського государства через століття дуже хотілося, щоб труди першого ідеолога української державності “згоріли” у вогні монголо-татарської навали…

Але це були тільки його гіпотези, які, він це розумів, викличуть бурю обурення і все тому, що й через тисячу років не доросли українці до тих, кому, як пише перевиданий в Москві року Божого 1900 «Києво-Печерський Патерик»: «подобает честь, слава, хвала и держава, ныне и присно и в безконечные веки. Аминь».

І знову побачив Мирон велику ріку. І побачив він з високих печерських горбів, як поволі підпливає Дніпром до Києва важка, вщерть натоптана сундуками із святими книгами, лодія, і високий ставний чорноризець, в якому важко було впізнати кряжистого отрока з Любеча, ступає на київську землю.

Уявна кінокамера фіксує тиху бурю переживань на його блідому, змученому схимою лиці, перший крок на вологім піску. Антоній іде вгору, до Берестового, а слідом монахи й робичичі несуть важкі фоліанти святих книг, переписаних ним у келіях Єсфигменського монастиря на Афоні зрозумілою русичам болгарською мовою. А в душі несе Антоній домовленість з монахами-книжниками з Охриди про написання ними української азбуки. Бог хоче говорити з народом руським його рідною мовою, переконаний він, бо кожна земля і держава кожна прив’язана до Неба тонесенькою ниточкою рідної мови, бо тільки рідним словом здатна людина виповісти Богові свої тривоги і вимолити в Нього Благодать і життя вічне.

ПОВЕРНЕННЯ АНТОНІЯ

Короткі хвилини натхнення все частіше чергувалися із довготривалими нападами депресії. Чорної, в’язкої, що поглинала його, як трясовина. І здавалося, що одного разу баговиння відчаю проковтне його навіки, але минав час і знову сходило сонце, і розступалися тучі вселенської туги, і йому знову хотілося жити. Він знову думав про фільм. Про гроші. Про Антонія…

Не може бути, щоб Антоній не залишив по собі жодного писаного слова! Якщо навіть він не написав сповідь свого життя на телячій шкурі, то написав на скрижалях вічних небес! Для тих, хто колись прийде і прочитає. А якщо цей священний жереб випав йому, Миронові Волинцю? Що, коли свої власні внутрішні монологи він зчитує з пам’яті віків, озвучуючи мислі святого Печерського Старця? Може, це його земна місія – повернути нарешті Антонія з безмов’я затвору — цій землі, цим водам, цим людям?!

А йому не дають. Ті ж самі, від яких великий подвижник відгородився стіною, вогнем і водою…

Він схоплювався серед ночі, переповнений інформацією, гіпотезами та емоціями, одержимий потребою вилити всю цю вогненну лаву — на папір. І ледве встигав записувати на білих аркушах своїм красивим летючим почерком ніби кимсь диктований текст.

“Шлях додому завжди довший, ніж у світ. Я з таким нетерпінням рвався до Києва, що місяць подорожі видався мені довшим, аніж десять років мого побиту у Візантії. Покинув я свою печеру на Святій горі Афон в кінці весни, коли геть зовсім розпогодилось Егейське море, втихомирилось Чорне, а північні ріки скресли від криги і ввійшли в береги після повеней, і коли, нарешті, купецькі кораблі ринулись одвічним своїм шляхом — з греків у варяги. Зимою шлях їх пролягав тільки в полуденні землі. Отож тричі покидав я свою печеру на Святій горі, тричі сподобив мене Бог дістатися до Свого Гробу в Єрусалимі, зійти на Голгофу, пройтися землею, що берегла тепло Ісусових слідів. Обійшов я Малу Азію, всю Візантію, був у Єгипті, Римі, Валахії… Жив у болгарських монастирях. Добирався до берегів Іспанії і безбережжя Аравійської пустелі. Вивчав грецьких філософів, римських і царгородських богословів, вчив мови, читав книги істориків і книги живого життя на вулицях і торговицях Європи й Азії, пізнавав світ доти, доки не збагнув, що різниться він тільки формою, а змістом – скрізь однаковий. Але наймиліший там, де твоє коріння.

За два тижні добрався наш корабель до Дарданелл, а далі й до Константинополя, де я не раз бував, і де на мене цього разу чекала аудієнція у патріарха з благословення і піклування про те ігумена обителі Єсфигмен, святого праведника Філофея.

“Ваша Святосте, у день П’ятдесятниці, коли Дух Святий зійшов на апостолів, серед мов, якими вони заговорили, мови тої, в якій я народився, не було. Як не було у той святий день у Єрусалимі і русичів. А чим вони, Ваша Святосте, гірші за парфенян та еламітів, жителів Месопотамії, Понту та Азії, Єгипту й лівійських земель, юдеїв і нововірців, критян і арабів, які чули, що говорять апостоли про великі діла Божі мовами їхніми? Чим недостойні почути, як промовляє до них Петро: “Покайтеся, і нехай же охреститься кожен із вас в Ім’я Ісуса Христа на відпущення ваших гріхів, — і дар Духа Святого ви приймете”. Щоб зрозуміли Слово Боже і пребули, як перші християни, в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба, та в молитвах, продавали маєтки і добро ділили, як кому чого треба, і перебували однодушно в храмі, вихваляючи Бога, і щоб щоденно Господь на молитви їхні додавав до церкви тих, що спаслися…”

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: