Митар печер Господніх – Галина Тарасюк

Цими словами мав я взискати благословення Святішого Патріарха на право проповідувати і книги святі писати рідною мовою. Але не сподобився я, грішний, бути прийнятий патріархом. Чума підступила до Царгорода і змушений був наш корабель обминути його, і тікати голубим Босфором у Чорне море. Довго пливли ми, тримаючись берега, попри Болгарію та Валахію, боячись на нього сходити, доки не дісталися до Корсуня, і лиш за місяць, долаючи течію і пороги, на Трійцю діткнулися київського берега.

Але радість зустрічі з рідною землею потьмарена була невідбулою розмовою з патріархом. У душу закрадалось передчуття, що не раз я ще пошкодую, що не прийняв випробування, не зійшов на цареградський берег, не сподобився благословення патріаршого… Тільки повернувшись у Київ, збагнув, що до Бога буває ближче, ніж до його намісників на землі… Але в моєму поверненні до отчого краю на Трійцю було Боже знамення – ступивши на берег, відчув, як охопив мою душу ясний пломінь впевненості, що мушу говорити зі своїм народом рідною мовою. Але було мені в той день і знання, що нелегким буде мій шлях, тернистим, як і в кожного, хто вибирає Голгофу…”

Миронові здається, що то він іде до князя Володимира, втомленого походами, затяжною боротьбою з печенігами, організацією могутньої держави і християнської церкви, пошуками істини і відмолюванням давніх своїх поганських гріхів. Над Україною–Руссю врозповні тиш і благодать, але чує його серце – ненадовго. Нерозумними і непокірними зросли численні сини Володимира Великого. Молоді княжичі гірше вовченят норовлять урвати шмат буй-тура—Русі, що вільготно пасеться на землях слов’янських від Волги й Оки до Двини і Сяну, від Білого до Чорного моря. Зубами молодими клацають по своїх князівствах, крові братньої спраглі. От уже Святополк окаянний ввійшов в підозрілі зносини з польським крулем Болеславом. І Ярослав в Новгороді, хоч і найвидатніший умом серед синів, непослух чинить вітцеві – не бажає данину платити Києву. Гуде осиним роєм сите боярство, ремствує відсторонена від влади варязька військова верхівка. Потаємний розбрат шириться по церквах між греками і католиками за душу українську. Обминає храми люд – не вірить Богові, що глаголить до нього через чорноризців чужою мовою. Горе, горе зависло невидимою чорною тучею над Києвом. І над великою державою Руссю-Україною.

У перший же свій візит до князя він скаже тому всю правду. Буде радити не йти війною на бунтівного Ярослава, а скликати раду і вибрати з–поміж синів наймудрішого, може й непослуха Ярослава, і посадити його на престіл Київський, віддати в одні руки бразди управи всіма землями. Бо тільки в одностайності можна поконати ворогів, що обсіли Русь з усіх сторін.

Проситиме Антоній і за церкву святу, проситиме не йняти віри чужинцям, а поставити на метрополію свого, українця…

« Як зустріне Антонія князь Володимир? Чи не багато води протекло між ними з того часу, як посилав князь гнівливого отрока по християнську науку на Святу землю? Чи треба йому самому тої науки? Чи послухає порад, повіривши, що здалеку часом видніше, аніж зблизька?»—думав Мирко з Любеча.

Проте князь чекав Антонія. Добрі вісті про старанного в науках і вірі русича, та чудеса, на які його сподобив Господь, доходили і до вух володаря Русі. Приносили їх у княжу гридницю прочани, купці та вої-варяги, які служили у війську візантійського імператора. Саме такого чоловіка потребував біля себе князь. Але хтозна, чи саме такого подвижника бажав мати на Русі Константинопольський патріархат?..

* * *

Надовго затримається того дня у княжих палатах Антоній. Якщо, плів свої гіпотези-фінтазії Мирон, в набагато пізнішому «Житії» Антонія порівнюватимуть із Мойсеєм, який приніс в землю ізраїльську закон Божий, величатимуть першим законодавцем Русі, то, вочевидь, говорили вони з князем про організацію православної церкви, як форпосту сильної, авторитарної держави. Виглядає на те, що саме Антоній порадив князю звести всі церковні закони, принесені на Русь греками та болгарами, в один звід (що, безумовно, й сам зробив) і назвати його Уставом Володимира. Так була узаконена десятина на утримання церков, і затверджений церковний суд, що керуючись десятьма Божими заповідями, регулював не лише духовне, а й суспільне життя Київської Русі. І хоч остаточно був прийнятий грецький обряд, Уставом своїм заявив Володимир бажання мати на Русі самостійний патріархат, яко болгари в Охриді.

Даремно Володимир спокушав Антонія хоромами і посадою духівника, даремно пропонував метрополичий сан або намісництво в котромусь з київських монастирів, збудованих греками. «І не захотів він жити в жодному з тих монастирів, так як невгодно було то і Богові». Одержимий ідеєю заснувати істинно руську святу обитель «на сльозах і молитвах», натхненний пророцтвом афонського старця, що «від нього багато пребуде чорноризців», покидав Антоній Берестове.

Уявна кінокамера, вихоплюючи раз по раз з людської товпи блідий бородатий лик Святого, вела його через двір княжої резиденції, виводила за ворота, проводжала лісовою крутою стежкою туди, де він вирив свою першу послушницьку печерку, пізнав Бога, звідки рушив у світ, і куди знову повернувся, переповнений тривогою за рідну землю.

Йшов 1013 рік. До смерті Володимира Великого і смути великої зоставалося два роки.

Епізод другої зустрічі князя Володимира Великого із преподобним Антонієм Мирон зафільмувати не міг – Муржак таки розібрав декорації.

БЕЗ ГНІВУ І УПЕРЕДЖЕННЯ

Гадав, що годен зрозуміти усе і всіх. Однак, як людина, діткнута цинізмом і благами цивілізації, довго не міг збагнути психологію, чи, як нині кажуть, ментальність насельників дніпровських печер. Отих відлюдьків-анахоретів, що добровільно замуровували себе заживо, прирікаючи на муки і повільну смерть плоті ради вічного життя Духа. Ганьба! Збирався робити фільм про родоначальника українського чернецтва, а себе не міг уявити на його місці!

На початку 90-х, коли релігія з опіуму перетворилась на бальзам для потовченої гріхами душі народу, коли поспіль і поспіхом почали будуватися церкви і відкриватись монастирі, Мирон вирішив навідатись в одну з відроджених святих обителей, що заховалась у ліску на скелястому березі Дністра. Поїхав, щоб ближче побачити “ізгоїв світу цього” і зрозуміти суть чернецтва.

Клекотів грандіозними планами та відчайдушними ідеями. Був на вершині щастя – нарешті, настала його пора, нарешті, він розправить плечі, плюне на остогидлу йому документалістику, і створить великий, епохальний, знаковий художній фільм! Історичний фільм з батальними сценами, з чистим коханням, з могутніми героями…

Тепер йому – відкриті всі дороги. В усіх міністерствах і комітетах, на студії його ідеї прийняли на ура. Схвалили тему і затвердили кошторис. Натхненний вдалим стартом, Мирон махом зібрав творчу групу і розгорнув бурхливу підготовчу роботу. Дні минали у кінопробах, пошуках натури, будівництві декорацій, ночі – за сценарієм. І тоді, коли він зрозумів, що в нього матеріалу, інформації і завзяття на десять фільмів, міністерство, від якого залежала доля його фільму, очолив Федот Іванович.

Ну, тепер Мирон взагалі був на коні! Як-не-як, а Федот Іванович – однодумець і правдивий патріот, врешті, мусив підтримати Волинця бодай із вдячності за участь у своїй виборчій кампанії… Але, як кажуть росіяни, бил Федот да нє тот… Спочатку чутки, а згодом і офіційна бумага, підписана Федотом Івановичем, про те, що фінансування його фільму призупиняється через відсутність коштів, не те що вразила Мирона – вона його розчавила! Як розчавив би камінь невтомного варіята Сізіфа, якби того забажали боги на Олімпі. Мирон не повірив очам своїм… Вірніше, він радше повірив би, що з’їхав з глузду сам, а не міністр, що підписував бумагу. Але то було пізніше, а поки що Мирон укорінювався в матеріал першої серії фільму про першого українського святого преподобного Антонія Печерського.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: