Уявна кінокамера, вихоплюючи раз по раз з людської товпи блідий бородатий лик Святого, вела його через двір княжої резиденції, виводила за ворота, проводжала лісовою крутою стежкою туди, де він вирив свою першу послушницьку печерку, пізнав Бога, звідки рушив у світ, і куди знову повернувся, переповнений тривогою за рідну землю.
Йшов 1013 рік. До смерті Володимира Великого і смути великої зоставалося два роки.
Епізод другої зустрічі князя Володимира Великого із преподобним Антонієм Мирон зафільмувати не міг – Муржак таки розібрав декорації.
БЕЗ ГНІВУ І УПЕРЕДЖЕННЯ
Гадав, що годен зрозуміти усе і всіх. Однак, як людина, діткнута цинізмом і благами цивілізації, довго не міг збагнути психологію, чи, як нині кажуть, ментальність насельників дніпровських печер. Отих відлюдьків-анахоретів, що добровільно замуровували себе заживо, прирікаючи на муки і повільну смерть плоті ради вічного життя Духа. Ганьба! Збирався робити фільм про родоначальника українського чернецтва, а себе не міг уявити на його місці!
На початку 90-х, коли релігія з опіуму перетворилась на бальзам для потовченої гріхами душі народу, коли поспіль і поспіхом почали будуватися церкви і відкриватись монастирі, Мирон вирішив навідатись в одну з відроджених святих обителей, що заховалась у ліску на скелястому березі Дністра. Поїхав, щоб ближче побачити “ізгоїв світу цього” і зрозуміти суть чернецтва.
Клекотів грандіозними планами та відчайдушними ідеями. Був на вершині щастя – нарешті, настала його пора, нарешті, він розправить плечі, плюне на остогидлу йому документалістику, і створить великий, епохальний, знаковий художній фільм! Історичний фільм з батальними сценами, з чистим коханням, з могутніми героями…
Тепер йому – відкриті всі дороги. В усіх міністерствах і комітетах, на студії його ідеї прийняли на ура. Схвалили тему і затвердили кошторис. Натхненний вдалим стартом, Мирон махом зібрав творчу групу і розгорнув бурхливу підготовчу роботу. Дні минали у кінопробах, пошуках натури, будівництві декорацій, ночі – за сценарієм. І тоді, коли він зрозумів, що в нього матеріалу, інформації і завзяття на десять фільмів, міністерство, від якого залежала доля його фільму, очолив Федот Іванович.
Ну, тепер Мирон взагалі був на коні! Як-не-як, а Федот Іванович – однодумець і правдивий патріот, врешті, мусив підтримати Волинця бодай із вдячності за участь у своїй виборчій кампанії… Але, як кажуть росіяни, бил Федот да нє тот… Спочатку чутки, а згодом і офіційна бумага, підписана Федотом Івановичем, про те, що фінансування його фільму призупиняється через відсутність коштів, не те що вразила Мирона – вона його розчавила! Як розчавив би камінь невтомного варіята Сізіфа, якби того забажали боги на Олімпі. Мирон не повірив очам своїм… Вірніше, він радше повірив би, що з’їхав з глузду сам, а не міністр, що підписував бумагу. Але то було пізніше, а поки що Мирон укорінювався в матеріал першої серії фільму про першого українського святого преподобного Антонія Печерського.
Коротше кажучи, він шукав аналогій, опираючись на власну теорію, що людина в суті своїй не міняється, а історії наша розвивається по спіралі, яка скоріше нагадує жорнові кола.
ОБИТЕЛЬ СМИРЕННА
На жаль, те, що він побачив у монастирі, своєю мирською сірою буденністю не додало йому натхнення. На подвір’ї щойно відродженого монастиря з учорашньої бази відпочинку йшла “будова віку” в добрих комсомольських традиціях – послушники зводили гуртожиток, чи то пак келії. Поряд, в оборі, інок доїв корову, групка монахів порпались на городі, інші правили службу у вивільненій від складу церкві, пропахлій густо стухлим збіжжям, мишаками і ладаном. В капличці біля святого джерела товпились прихожани з печаттю трагедій і скорботи на лицях.
Знявши кілька панорамних планів, він почав “розкручувати” насельників святої обителі. Але вони сахалися камери, як нечистого. Зате без камери, особливо послушники-будівничі, говорили охоче, не криючись, про те, що їх привело в монастир. Одного – нещасливе кохання, другого – недуга, третього – страх перед законом, четвертого – надія звільнитися від наркозалежності, п’ятому – обридло бичувати по Росії, і тільки кількох хлопців із віруючих родин – висока мета служити Богові.
Попрощавшись з ігуменом, який після довгих вмовлянь благословив таки зняти сюжет про відродження монастиря, Мирон з оператором подалися алеєю до воріт, за якими їх чекала машина. Неждано з монастирських кущей почувся голосний шепіт:
–Брате, чуєш, брате, зачекай, маю щось тобі казати.
Мирон роззирнувся: з хащ на нього кліпало очима неголене чоловіче обличчя.
– Підійди ближче, брат… В тебе не знайдеться, – чоловік перейшов на миґи: – ци-гар-ки…
Заскочений зненацька Мирон оглянувся на курця-оператора, той взмиг ока видобув цигарку і ткнув у кущ. За цигаркою пірнув у палісадник і заінтригований Мирон.
Послушник Сашко виявився безпросвітним алкоголіком і злісним аліментником. Забрів до обителі після останнього вигнання з останньої, як він передбачав, у його житті районки, на яку тепер дивився з крутого дністрового берега, як іудей з пустелі на землю обітовану. Тяжко-гірко було Сашкові: тягнуло випити і закурити, і не допомагали поклони.
– От! – Показав Сашко на синій лоб, солодко затягуючись цигарковим димом. — Бачиш? За кожний бичок (ченці доносять) – сто поклонів. І я їх чесно кладу! І щиро прошу Бога помогти мені. Не чує! Суворий, як моя теща. От бачиш, я від неї в хатніх капцях утік.
– Від тещі чи з редакції?
– Від усіх! Надоїло – хочу людиною стати. Но… слаб чєловєк… Ладно, пішов я поклони бити.
Сашко втоптав у землю недопалок і щез у хащах раптово, як і з’явився.
“Певно, не всі з перших насельників дніпровських пагорбів залишались навіки у своїх печерах… Можливо, лише вибрані Богом…” – Думав Мирон, обережно виборсуючись з монастирських кущей, та пильнуючи, аби монахи не запримітили його в неблагочестивім доброчинстві.
Але тепер, коли він готовий був на свою печеру, з’явилась вона, його Доброніга.
* * *
Була третя година ночі, Мирон набрав номер її телефону і вона відповіла, зразу ж, ніби чекала на цей дзвінок. Від несподіваної удачі Мирон розгубився і почав вибачатись і плутано пояснювати, що випадково по “Свободі” почув інтерв’ю, страшно обурився і хоче її підтримати, якщо треба, він приїде на суд, піде в міністерство оборони, в прокуратуру військову, організує команду підтримки…
Уважно вислухавши його, жінка й собі подякувала за підтримку, але сказала, що їхати не варто, вона сама впорається, і вже хотіла класти слухавку, і він злякався, що це буде кінець, і майже розпачливо вигукнув:
– Зачекайте! Я ще не все сказав! Я не сказав, що не я вам, а ви мені потрібні… дуже потрібні… я шукав і чекав вас усе життя, і не хочу втратити знайшовши. Ради Бога, не покидайте мене, навіть якщо у вас є чоловік, і він десь поруч, не покидайте, бо я…
І він осікся, відчувши враз всю безглуздість ситуації: що – бо я? Умру, повішусь, застрілюсь? Їй мало своїх клопотів, так ще дурила столичного принесло! Параноїка недобитого!
Хвилина ніякового мовчання закінчилась її зітханням. І м’який, всепрощаючий голос сказав:
– Гаразд, не покину… я добра і до того ж не маю чоловіка. Так що можете дзвонити, коли вам від цього легше. Але не серед ночі, бо мені рано на роботу, на якій я, на жаль, не можу відіспатись. Добраніч!
Мирон довго слухав короткі гудки, суголосні з болісними ударами його одинокого серця. Нічого не хотілося, точніше, хотілося одного — зашитися в кут і думати про жінку з далекого обласного центру, яка так неждано-негадано ввірвалася в його бунтівну стражденну самотність.
ПРИШЕСТЯ ДОБРОНІГИ
Миронові затишно від її доброти. Часом уявляє її смиренною черницею. Українською Матір’ю Терезою… В чорній чернечій одежі, з опущеним долу поглядом і скорботним лицем йде вона крутою бруківчатою стежкою до Успенського собору і розтає в золотому благовісті його дзвонів.
Іноді йому здається, що не могла Доброніга пропасти безвісти, спливти, як лист, за водою дніпровою на невільничі азійські ринки. А може, якраз так воно й було насправді. І вже не Мирко знайшов свою білу-білу ладу на веселих зелених лугах життя, а чернець Антоній, і не дружиною варяга рудого, не наложницею чорного араба, а нареченою Ісуса Христа? Смиренною послушницею афонського монастиря? А що як Доброніга першою дала обітницю Богові, повіривши, що Будимира якщо не вбили з її вини варяги, то підстрелили купецькі лучники, коли він кинувся у воду визволяти її з неволі. Чує душа Миронова: саме так воно й було, тоді, коли від пристані відпливали човни з невільниками. Доброніга впізнала Мирка. І чула, як продзижчала стріла, бачила, як розпливлася кривава пляма на тім місце, де він пішов під воду. Але все одно, Мирон переконаний, що вони таки зустрілися. Хоч запізно для щастя. Байдуже, чи через місяць, чи через тридцять літ. Байдуже, знайшов Будимир її черницею, чи прийшла вона до нього, ченця-самітника, старою й нещасною рабинею чи вдовою якогось купчини…